Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 69)
— Зараз ми зробимо таку
Ця майстриня була його єдиною компаньйонкою. Моллі вже заснула.
Близько першої Джаред тихцем відлучився до туалету. Коли за три хвилини він повернувся, Моллі вже вимкнулась на дивані, стискаючи в руках бляшанку «Гірської роси»[223], яку він їй перед тим дав. Обличчя бідної дитини вже наполовину обросло павутинням.
Тоді Джаред і сам відключився на пару годин на шкіряному дивані. Виснаження збороло бентегу.
Його розбудив якийсь гидкий запах, що наплив крізь сітчасті двері, ніс подавав тривожний сигнал про далеку пожежу. Він посунув скляні двері, зачинивши їх наглухо, і повернувся у крісло. В телевізорі камера дуже зблизька сфокусувалася на руках тієї майстрині, як вони нижуть голкою: встромила, витягла, підтягнула, закріпила.
Було 2:54 ранку п’ятниці. Новий день, судячи з годинника, але відчуття було таке, що вчорашній день їх ще довго не відпустить, якщо взагалі бодай колись.
Джаред уже зробив рейд через вулицю, реквізував із сумки місіс Ренсом її мобільний телефон. Зараз він набирав на ньому текстове повідомлення для Мері.
Агов, це Джаред. Ти в порядку?
Йо, а ти знаєш, що десь щось горить?
Начебто, але не знаю, що саме. Як твоя мати? Як твоя сестра? Як ти?
З нами все гаразд. П’ємо каву і печемо коржики. Ми дочекалися світанку!! Як там Моллі?
Джаред кинув погляд на дівчинку на дивані. Він укрив її ковдрою. Оболонка на її голові була круглою й білою.
Мері пообіцяла, що скоро напише йому знову. Джаред повернувся до телевізора. Схоже було, та майстриня взагалі не знає, що таке виснаження.
— А тепер, знаю, що декого цим розчарую, але скажу: я байдужа до скла. На ньому виникають подряпини. На моє
Камера наїхала на рожеву намистинку, яку вона тримала між вказівним і великим пальцями.
— Подивіться, навіть око фахівця майже не помітить різниці.
— Дуже добре, — промовив Джаред. Він ніколи не був тим, хто балакає сам із собою, але ж він ніколи раніше також не був сам на сам у своєму домі з оповитим білістю тілом. Ну, й неможливо було заперечити, що ця крихітна рожева херня, як на його око, таки здавалася склом. — Дуже, к-херам, воно добре, пані.
— Джареде? З ким це ти говориш?
Він не почув, коли відчинилися передні двері. Він скочив на ноги, зробив зі своїм болючим коліном чотири чи п’ять тремких кроків і впав у батьківські обійми.
Клінт із Джаредом стояли, обнявшись, між кухнею і вітальнею. Обидва рюмсали. Джаред намагався пояснити батькові, що він тільки вийшов помочитися, що він нічим не міг допомогти Моллі, що почувається він жахливо, але, чорти забирай, не міг же він час від часу кудись не виходити, а вона на позір була в повнім порядку, він був певен, що з нею все буде гаразд, теревенила, як завжди, дудлячи ту «Гірську росу». Геть усе не було гаразд, але Клінт сказав, що все гаразд. Він повторював це знову і знову, і батько з сином стискали один одного міцніше й міцніше, неначе силою волі могли зробити, що так стане, і можливо — можливо — на якусь пару секунд вони цього досягли.
4
Той зразок, який Флікінджер зрізав з передпліччя Нани, нагадував, коли Френк роздивлявся його крізь окуляр маленького мікроскопа, клаптик якогось тонкотканого полотна. Переплетіння ниток і ниточок, ниточок і ниток.
— Це дуже схоже на якусь тканину рослинного походження, — сказав доктор. — На мій погляд принаймні.
Френк уявив собі, як він відкушує від стебла селери, уявив той нитчастий кінець, що залишається висіти.
Ґарт стиснув і потер клаптик білої тканини в себе між пальцями. Коли він розвів пальці, та штука розтягнулась між ними, як жувальна гумка.
— Липка… надзвичайно тяглиста… швидко росте… якимсь чином спотворює хімічні процеси в носійці…
Ґарт продовжував бурмотіти, говорячи радше до себе, ніж до Френка, а Френк тим часом зважував змаління його дочки до слова
Ґарт хихотнув:
— Не подобається мені ваша поведінка, містере Прядво. Зовсім не подобається.
Він скривився і скинув ту фібру на предметне скельце мікроскопа.
— Як ви почуваєтеся, докторе Флікінджер?
Френк міг сприймати, що хірург ексцентричний і вгашений, і, схоже було, що він дійсно знається на тому, що робить, але в цього парубка ціла купа гострих знарядь поблизу його безпорадної дочки.
— Просто шовковисто. Хоча був би не проти випити.
Флікінджер знову присів навпочіпки біля простертого тіла Нани. Кінчиком ножиць він подряпав у неї під краєм ніздрі.
— Цей наш приятель, містер Прядво, він суперечливий. Зусібіч скидається на грибок, але такий активно агресивний, і водночас цікавиться тільки ХХ хромосомою. Аж ось ти відстригаєш його від загальної маси, і він перетворюється на ніщо. Ніщо. Тоді він просто якесь липуче лайно та й годі.
Френк вибачився, понишпорив у кухні і задовольнився рештками на верхній полиці, між борошном і вівсяними пластівцями. Там було достатньо, щоб націдити кожному з них на дюйм. Він приніс чарки у вітальню.
— Якщо мої очі мене не обманюють, це кухарський херес[224]. Ми вже злидні, бідуємо, Френку.
Тон у Ґарта й на дещицю не був розчарований. Узявши чарку, він одним махом вихилив її і хукнув задоволено.
— Слухай-но, а сірники в тебе є? Чи запальничка?
5
— Гаразд, Рі, наступна частина для тебе не буде новиною. Маленька звичка стала великою звичкою, а великі звички дорого коштують. Дейміен вкрав дещо з хати одного багатого парубка, і перший раз йому це обійшлося, але не другий раз. Його не арештували, ніц такого, але з роботи його вигнали під сраку.
Рі промовила: «І чому я не здивована?»
— Атож. Потім я втратила роботу в дитсадку. Це було, коли економіка дуже впала і та жінка, хазяйка садочка, мусила декого скоротити. Смішно те, що там була пара дівчат, які працювали не так довго, як я, і не такі досвідчені, як я, але їх вона залишила. Ти ніколи не здогадаєшся, яка різниця була між мною і тими дівчатами.
Рі промовила: «Ох, я могла б і здогадатися, але краще ти мені сама скажи».
— Вони були білі. Гей, я не шукаю приключки. Аж ніяк, але ти сама розумієш, було, як було. Все пішло шкереберть, і я трохи запала в депресію. В сильну депресію. Як і будь хто на моїм місці. Ну, й почала ковтати ті пігулки, навіть коли в мене не боліла голова. І знаєш, що в цьому було особливо погане? Я цілком розуміла, що відбувається. Це наче… о так, це пішла та смуга, коли я стаю тією йобаною, тупою наркошею, якою, як колись усі думали, я мушу стати. Я себе за це ненавиділа. За справдження тієї долі, яку мені пророчили через те, що я росла бідною й чорною.
Рі промовила: «Йо, важко».
— Окей. Тож із цим тобі все ясно. А те, що було в мене з Дейміеном, мабуть, однаково не тривало б. Я це розуміла. Ми були одного віку, але всередині себе він був набагато молодший. Із хлопцями завжди так, я гадаю. Як ото піти грати того дня у футбол у парку, коли наша дитина вдома хвора. Мені це тоді здавалось нормальним. Він повсякчас кудись отак ішов. «Я повернуся», — казав зазвичай. Або: «Я тільки схожу до Ріка» чи ще щось. Я ніколи не заперечувала. Не була певна, що маю право заперечувати. Він мене підмаслював. Квіти там, і все таке. Цукерки. Нова блузка з молу. Речі приємні на коротку мить. Але в ньому було дещо таке, що мусило б здаватися кумедним, але насправді таким не було. Таке просто недобре. Типу, порівняється з якоюсь пані, яка вигулює собачку, і крикне: «Ви точно близнючки!», або йде він і раптом робить рух, ніби б’є підлітка, який ішов назустріч, аж той сахається. А він каже: «Та я жартую». І ті наркотики, вони його гнітили. Він і далі робив усе, що йому хотілося, але то його вже більше не радувало, ніякого колишнього задоволення. І злобність росла, бувало, наче той пес із ланцюга зірветься: «Поглянь на цю обдовбану курву, Боббі», — скаже нашому сину і регоче, неначе це щось веселе. Неначе я клоун у цирку. Отакі от жарти. Я йому врешті дала за таке ляпаса. А він мене у відповідь кулаком. А потім, коли я його також вдарила, він розбив вазу в мене на голові.
Рі промовила: «Боляче, мабуть, було».
— Не так те, як думка, що саме на таке я й заслужила, щоб моє торчкове лице розбив мені мій же чоловік-торчок. Я ненавиджу себе за це. Пам’ятаю, як лежу на підлозі і бачу монету, нікель, у пилюці під холодильником, кругом осколки тієї синьої вази, і думаю, що далі станеться таке: Боббі забере соціальна служба. Ну, звісно ж, так воно й вийшло. Поліціантка вивела Боббі з мого дому, і моя дитина плакала за мною, і це було найсумнішим з усього, що могло статися, щоправда, я була тоді в такому ауті, що нічого не відчувала.
Рі промовила: «Дуже сумно».
6
Десять хвилин уже минуло, а Террі все не виходив із сусіднього з Елвеєвим будинку. «
До цього вони перевірили будинок Елвеїв, по широкій дузі обминувши те місце, де перед тим лежали трупи, і увійшли крізь передні двері. Дитина, спільним мозковим штурмом Елвеїв, з типовою дбайливістю і скромністю названа ними Платиною, лежала безжурна, як у Бога в запічку, в своїй плетеній колисці, всередині сформованого навкруг неї кокона у формі квасолини. Натиснувши долонями на кокон, Лайла намацала тільце немовляти. В цьому було щось кумедно-жахливе; неначе пробуєш новий матрац, оцінюючи його пружність. Але усмішка на її обличчі всохла, коли почав рюмсати Террі. Уже перейшло за другу ранку. А отже, ця криза тривала вже двадцять годин чи близько того, і тридцять п’ять годин минуло відтоді, як вона останній раз кімарила. Лайла була вгашеною, а її найкращий підлеглий — п’яним і сльозливим.