Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 68)

— Так, — видихнула Мора. — Ох, Боже мій, я так хочу. — Ти зможеш. Тільки потрібно заснути.

— Я не можу. В мене безсоння.

Веттермор з Мерфі вже були близько. Лишались секунди, щоби штрикнути жінку-відьму і припинити цю пошесть. Але Мора нічого не робила. Її міцно тримали ці дивовижні темні очі, і вона зрозуміла, що не має бажання боротися проти їхньої хватки. Та й не очі це зовсім, побачила Мора, то були провалля, отвори в якусь нову темряву.

Жінка-відьма притислась обличчям до ґрат, ані на мить не випускаючи з очей Мору.

— Швидко поцілуй мене. Поки ще є час.

Мора не роздумувала. Вона впустила загострену зубну щітку і теж притислась обличчям до ґрат. Їхні губи зустрілись. Тепле дихання Євки сковзнуло Морі до рота і вниз, їй у горло. Мора відчула, як благословенна сонливість здіймається з дна її мозку, як бувало колись, коли вона маленькою лежала в безпеці свого ліжка, обіймаючи ведмежатко Фредді однією рукою, а іншою — м’якого дракончика Ґассі. Слухаючи холодний вітер знадвору і знаючи, що зараз вона тут у теплі і безпеці спливає в країну сновидінь.

Коли Біллі Веттермор з Тіґом Мерфі підбігли до неї, Мора лежала на спині перед камерою Євки, перші павутинки розгорталися з її волосся, з рота, з-під заплющених повік її заснулих очей.

Розділ 18

1

Френк очікував, що коли він повернеться додому, Ілейн навалить йому чергову порцію гиді, але навпаки, ситуація виявилася небезвигідною. Як ніщо інше цього дня — а як за те зайшлося, то й у наступні дні — його проблеми легко розрішилися самі собою. То чому ж він почувався зовсім не радісним?

Його відчужена дружина спала в ліжку їхньої дочки, обіймаючи правою рукою Нану за плечі. Кокон на обличчі Ілейн був тоненький, як той цупкий перший шар пап’є-маше, проте саван покривав її вже всю цілком. На нічному столику лежала записка:

«Френку, я молилася за тебе. Сподіваюся, ти молитимешся за нас. —

Френк зіжмакав цей папірець і викинув його в коробку на сміття при ліжку. На борту коробки в своїй іскристій сукні танцювала Тіана, чорношкіра діснеївська принцеса, і магічні тварини почтом виступали слідом за нею[221].

— Нема цьому адекватних слів.

Ґарт Флікінджер піднявся вслід за Френком на другий поверх і стояв зараз позад нього в дверях кімнати Нани.

— Так. Гадаю, так воно й є, — промовив Френк.

На нічному столику стояло обрамлене фото Нани з батьками. Нана тримала свою призову закладку для книг. Доктор взяв фотографію в руки і роздивлявся.

— У неї ваші вилиці, містере Ґірі. Щаслива дівчина.

Френк не знав, як на це відповісти, тому не промовив нічого. Не збентежений мовчанкою лікар поставив фото на місце.

— Ну, робимо?

Вони залишили Ілейн на ліжку, а Френк удруге за цей день взяв свою дочку на руки і поніс її сходами донизу. Груди в неї здіймались і опадали; там, всередині, вона була живою. Але в пацієнтів у комі, з померлим мозком, також б’ється серце. Залишалася серйозна можливість, що їхня остання розмова, яку Френк важко нестиме в пам’яті до своєї смерті — коли б його смерть не настала — це та, вранішня, коли він накричав на дочку на заїзді. Налякав її.

Сум оповивав Френка — неначе низький туман поглинав його, піднімаючись від черевиків угору. В нього не було жодних підстав вірити, що цей нарколига-доктор здатен зробити бодай щось путнє.

Тим часом Флікінджер уже розіслав на паркетній підлозі вітальні рушники і попросив Френка покласти на них Нану.

— А чому не на диван?

— Тому що тут вона буде під світлом, містере Ґірі.

— А. Ясно.

Гарт Флікінджер опустився на коліна біля Нани і розкрив свій медичний саквояж. Налиті кров’ю з почервонілими повіками очі надавали йому вампірського вигляду. На додаток до цього його тонкий ніс і високий, спадистий лоб в обрамленні рудих кучерів немов натякали на якесь ельфійське юродство. І все ж, ба навіть попри те, що Френк знав: той досі залишається певною мірою вгашеним, тон у доктора був утішливий. Не дивно, що він їздить мерседесом.

— Отже, що нам відомо?

— Нам відомо, що вона спить, — сказав Френк, почуваючись надзвичайно тупим.

— Ох, насправді даних набагато більше за це! З новин я дізнався головним чином таке: кокони — це волокнистий матеріал, який, схоже, складається зі шмарклів, слини, вушної сірки і великої кількості якогось невідомого протеїну. Яким чином він виробляється? Звідки надходить? Це нам невідомо і, крім того, саме його існування не здається можливим, оскільки нормальні жіночі виділення є значно потрібним мені верхнім меншими, наприклад: дві столових ложки крові в нормальний менструальний період і навіть у важкий — не більше одної чашки. Також нам відомо, що заснулих, як видно, ці кокони підтримують у живому стані.

— А якщо їх розірвати, вони сатаніють, — сказав Френк.

— Саме так.

Ґарт розклав на кавовому столику інструменти: скальпель, ножиці, а з чорного портфеля дістав невеличкий мікроскоп.

— Почнемо з перевірки пульсу вашої дочки, гаразд?

Френк сказав, що він не проти.

Флікінджер обережно підняв обгорнуте зап’ястя Нани і тримав його тридцять секунд. Після цього так само обережно його поклав.

— Пульс дещо приглушений матеріалом кокону, але для здорової дівчинки її віку в стані спокою він у межах норми. А тепер, містере Ґірі…

— Френк.

— Добре. Що нам не відомо, Френку?

Відповідь була очевидною:

— Чому це відбувається.

— Чому! — сплеснув долонями Флікінджер. — Ось воно. Усе в природі має якусь причину. Що є причиною цього? Що цей кокон намагається зробити? — Він узяв свої ножиці і клацнув ними, розкривши й закривши леза. — Отже, проведемо дослідження.

2

Коли їй не було з ким побалакати, Джінет іноді балакала сама з собою — чи то радше, з уявною, але уважною співбесідницею. Доктор Норкросс казав їй, що це цілком добре. Це називається виговоритися. Цієї ночі її слухачкою була Рі, яку довелося уявити. Тому що офіцер Лемплі її вбила. Трохи перегодом вона спробує знайти, де вони її поклали, віддасть їй шану, але зараз просто сидіти тут, у їхній камері, вже досить добре. Зараз їй не потрібно більшого.

— Рі, я розповім тобі, що трапилося. Дейміен ушкодив собі коліно, коли грав у футбол, ось що трапилося. Звичайна товариська гра з якимись хлопцями в парку. Мене там не було. Дейміен мені сказав, що ніхто його там і пальцем не торкнув — вони просто зіткнулися, думаю, він хотів перехопити квотербека, почув, як щось тріснуло, впав на траву, підвівся вже накульгуючи. Чи там передня хрестоподібна зв’язка, чи то внутрішня бічна зв’язка, я завжди забуваю, яка саме, ну, розумієш, якась із цих. Така пружинка між кістками.

Рі промовила: «Угу».

— У той час справи у нас ішли добре, хіба що ми не мали медичної страховки. У мене була робота в дитсадку, тридцять годин на тиждень, а Дейміен працював неофіційно, але регулярно, і платили йому неймовірно. Десь двадцятку за годину. Готівкою! Він працював типу помічником в одній дрібній фірмі, яка робила меблі для багатих людей у Чарлстоні: політиків, керівників компаній і всяких таких. Парубків із Великого Вугільного бізнесу. Дейміен багато тягав важкого і таке інше. Справи у нас йшли чудово, особливо як для пари молодят, в яких нема нічого, крім дипломів старшої школи. Я собою пишалась.

Рі промовила: «Ти мала на це повне право».

— У нас була квартира, і то добра, гарні меблі і все інше, краще, ніж те, що я мала дитиною. Він купив собі мотоцикл, майже новесенький, а для мене ми винаймали машину, щоб я могла нею їздити з моїм синочком Боббі. Ми їздили в Діснейленд. Катались на Космічній горі, відвідували Дім привидів, обнімалися з Ґуфі — все, що треба. Я позичала своїй сестрі гроші на лікування у дерматолога. Дала гроші матері на ремонт даху. Але медичної страховки не було. А в Дейміена те бісове коліно. Найкращим виходом була б операція, але… Нам треба було просто зціпити зуби і зробити її. Продати мотоцикл, відмовитися від машини, затягнути паски на якийсь рік. Саме так я й хотіла тоді зробити. Присягаюся. Але Дейміен не хотів. Відмовлявся. Важко когось до такого примусити. Це ж було його коліно, тому я лишила його в спокої. Сама знаєш, чоловіки. Не зупиняться, не спитають, кудою краще пройти, і не підуть до лікаря, поки вже зовсім не будуть при смерті.

Рі промовила: «Твоя правда, серденько моє».

— «Нє-нє, — казав він. — Я оклигаю». Ну, я мушу визнати, що ми мали звичку розважатися. Завжди гулянки. Як воно звичайно у молодих. Екстезі. Трава, само собою. Кокс, якщо хтось приносив. Дейміен ховав якісь депресанти. Почав їх приймати, щоб коліно йому не так сильно боліло. Самолікування — так називає це доктор Норкросс. А ти ж знаєш, які в мене болі в голові? Мої Сині Падлюки[222].

Рі промовила: «Звісно, я знаю».

— Еге. Отже, одного вечора я кажу Дейміену, що голова мене просто вбиває, і він дає мені пігулку. «Спробуй оце, — каже він. — Подивимося, чи воно тобі оте не заполірує». Отак мене й присадило. Глухо і вкінець. Розумієш?

Рі промовила: «Розумію».

3

Джареда вже вернуло від новин, тому він перемкнувся на Громадський канал, де якась надзвичайно екзальтована майстриня давала урок торочення бісерною бахромою. Напевне, передача транслювалася в запису. Якщо це не так, якщо ця майстриня саме зараз у такому піднесеному настрої, не хотів би він зустрітися з нею в нормальний час.