Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 41)

Джаред дивився на нього вгору, намагаючись не заплакати. Заплакати — це було б найгірше.

Ерік зітхнув, присів на коліна і почав обмацувати кишені Джареда. У правій передній він налапав прямокутник айфона і витяг його.

— Ну чому ти такий мудак, Норкроссе?

Тепер він заговорив роздратовано і втомлено, як ото коли кажуть: «Ти зіпсував мені весь день».

– Є тут мудак, але це не я, — сказав Джаред. Він щосили моргав, щоб утримати сльози від пролиття. — Ти збирався помочитися їй у вухо.

— Нічого такого. Яким ти мусиш бути мерзотником, щоб навіть подумати таке, Норкроссе. То був жарт, — сказав Курт. — Хлопчаче базікання.

Допрягся з дорогою душею й Кент, наче вони не сиділи на ньому, а провадили якусь мирну дискусію.

— Авжеж, просто хлопчаче базікання! Ми просто дуркували. Як ото в перевдягальні. Не будь смішним, Джареде.

— Я хочу розійтися краями, — оголосив Ерік. Говорячи, він тицяв в екран Джаредового телефона. — Через Мері. Я знаю, що вона тобі друг, а мені стане більше, ніж просто другом. Отже, нічия. Ми підемо… — він закінчив тицяти. — От, стер відео з твоєї хмари, і кошик випорожнив. Все знищено.

З канави стирчав сірий камінь, Джареду він здався схожим на якийсь сірий язик, що глузує з нього: ня-ня-ня. Ерік кілька разів ударив Джаредовим айфоном об цей камінь, розтрощивши екран, навсібіч розлетілися осколки чорного пластику. Те, що залишилося, він кинув Джареду на груди. Звідти телефон зісковзнув у брудну воду канави.

— Оскільки відео стерте, мені не конче було цього робити, але, поза Мері, я хочу щоб ти зрозумів — це наслідки того, що ти такий сучий нишпорка.

Ерік підвівся.

— Второпав?

Джаред мовчав, але Ерік кивнув, ніби той щось сказав.

— Гаразд. Відпустіть його.

Кент з Куртом підвелися й позадкували. Вигляд у них був напружений, немов вони очікували, що Джаред зараз підхопиться пружиною і почне глушити свінгами, як Рокі Бальбоа.

— Нам досить, — сказав Ерік. — Ми не хочемо мати більше нічого спільного з отим тухлим брудним пиздюком, що лежить отам, правильно? Добре, щоб і тобі цього було досить. Ходімо, хлопці.

Вони залишили його там, у тій канаві. Джаред тримався, поки вони не пішли. Потім він поклав руку собі на очі й ридав. Коли ця частина завершилася, він сів і засунув до кишені рештки телефону. (Від нього відпало ще кілька шматків.)

«Я — лузер, — подумав він. — Та пісня Бека¹⁶⁷, вона могла бути написана про мене. Звичайно, було три на одного, та все ж таки я такий лузер».

Він почав шкандибати додому, бо дім — це там, куди ти йдеш, коли тебе скривджено й побито.

Розділ 10

1

До 1997 року Свята Тереза була гидомирною шлакоблочною будівлею, більше схожою на якийсь муніципальний багатоквартирний дім, аніж на лікарню. Але після того, як зрівняли гори Спек та Лукаут, щоб дістатися до покладів вугілля, і здійнявся галас, вугільна компанія Равберсона профінансувала масштабну реновацію. Місцева газета під орудою ліберального демократа — що серед республіканського електорату було синонімом слова комуніст — написала, що це «не краще, ніж хабар за мовчанку». Утім, більшість народу в Три-Окружжі поставилися до проекту загалом схвально. Та ну, говорили клієнти в перукарні Біґбі, там навіть майданчик для гелікоптерів є!

У буденні дні дві парковки: менша — перед флігелем термінової допомоги, більша — перед самою лікарнею, — були хіба що напівзаповненими. Коли цього дня Френк Ґірі завернув на шпитальний заїзд, зайняті були обидві, і розворотний майданчик перед головним входом теж був заставлений машинами. Він побачив чийсь «Пріус» із пом’ятим багажником у тому місці, де його вдарив джип «Черокі», який припаркувався позаду. Розбите скло задньої фари блищало на асфальті, як краплі крові.

Френк не гаяв часу. Вони прибули в «Субару-Аутбеку», Ілейн і Френк виїхали машиною через бордюр на клумбу, де було не зайнято (поки що, у всякому разі), якщо не рахувати статуї Святої Терези, котра колись прикрашала собою вестибюль старої лікарні, та флагштока, де під зоряно-смугастим висів прапор штату, на якому два шахтарі стояли обабіч чогось, схожого на могильний камінь.

За будь-яких інших обставин Ілейн би шпетила його на всі заставки, а вміла вона це робити дійсно вправно: «Що ти робиш? А чи ти сказився? За цю машину ще не сплачено!»

Сьогодні ж не промовила нічого. Вона тримала на руках Нану, колисала її, як колись, коли в маленької Нани різались зубки і підскакувала температура. Білий глей покривав обличчя її дочки, сягаючи аж на майку (її улюблену, ту, яку вона одягала, коли почувалася трішки сумною, ту, яку Френк розтягнув сто років тому, цього ранку), наче пасма паскудної бороди якогось бурлаки-геолога. Яка гидь. Нічого в світі не хотілося так сильно Френку, як зірвати геть цю запону, але його утримувала згадка про Родачку Яснолист. Коли під час їхньої гонки крізь місто її спробувала торкнутися Ілейн, він гаркнув: «Не смій!» — і вона відсмикнула руку. Він двічі запитував, чи дихає Нана. Ілейн відповідала «так», вона бачила, як ця жахлива біла гидь западає і здимається, немов мембрана, але Френкові цього було недостатньо. Він мусив випростати назад власну праву руку і покласти на груди Нані, щоб самому пересвідчитися.

Він різко зупинив «Аутбек», аж трава бризнула, і кинувся кругом машини до пасажирських дверей. Там він ухопив Нану, і вони вирушили до відділу термінової допомоги — Ілейн бігла попереду. У Френка на мить боляче стислося серце, коли він побачив розкритий зіпер збоку на її слаксах і промельк рожевих трусиків у тій дірці. Його Ілейн за звичайних обставин завжди ідеально зібрана — виряджена і споряджена, все на ній так пасує одне іншому, що боже-ж-ти-мій.

Вона зупинилась так різко, що він ледь не наскочив на неї. Великий натовп юрмився перед дверима термінової допомоги. Ілейн видала дивне, ледь не коняче іржання, в якому було порівну розпачу й роздратування:

— Нам ніяк туди не потрапити!

Френк побачив, що в реєстратурі термінової допомоги вже повно по саму зав’язку. Дурнувата картина зблиснула в його мозку: покупці штурмують «Волмарт» у Чорну п’ятницю.

— Головний вхід, Іл. Він більший. Ми пройдемо там.

Ілейн умить розвернулася в тім напрямку, ледь не збивши його з ніг. Френк чкурнув слідом за нею, вже трішки засапаний. Він був у добрій формі, але Нана зараз важила либонь більше тих вісімдесяти фунтів, які було зафіксовано під час її останнього медогляду. Потрапити до головної реєстратури їм також не вдалося. Тут не було натовпу перед дверима, і Френк отримав мить надії, але сама реєстратура була вщерть забита людьми. Єдине, куди вони змогли проникнути, — це фойє.

— Пропустіть нас! — закричала Ілейн, прориваючись повз плече якоїсь дебелої жінки в рожевому домашньому хала-ті. — З нами дочка! У нашої дочки якась порость!

Жінка в рожевому халаті всього лише ворухнула своїм плечем футбольного півзахисника, але цього вистачило, щоб

Ілейн поточилася назад.

— Ти тут не одна така, сестрице, — сказала та дебела жінка, і Френк побачив попереду неї дитячий візок. Обличчя дитини, яка лежала всередині візка, він не бачив, але в тому не було потреби. Безвільно розставлені ноги й одна маленька викривлена ступня — взута в шкарпетку з узором «Хелло Кітті» — цього було достатньо.

Десь попереду, поза тиснявою людей, закричав чоловічий голос:

— Якщо ви тут тому, що прочитали в інтернеті про якийсь антидот чи вакцину, повертайтеся краще додому! Ті повідомлення неправдиві! На даний час не існує ні антидоту, ні вакцини. Я ще раз повторюю: НА ДАНИЙ ЧАС НЕ ІСНУЄ НІ АНТИДОТУ, НІ ВАКЦИНИ!

Відповіддю на це були крики відчаю, але ніхто не пішов. За ними вже товпилися нові люди, швидко заповнюючи фойє.

Ілейн обернулася: обличчя все в поту, у вибалушених очах паніка і блиск сліз.

— Жіночий центр! Ми можемо повезти її туди!

Вона почала проштовхуватися крізь тисняву, з опущеною головою, з виставленими вперед руками, відпихаючи людей в себе з дороги. Френк з дочкою на руках слідував за нею. Одна ступня Нани легенько стукнула чоловіка, який тримав дівчину підліткового віку з довгим білявим волоссям з невидимим обличчям.

— Обережніше, приятелю, — сказав той чоловік. — Ми всі тут із тим самим.

— Сам обережніше, — гаркнув Френк і вирвався надвір, в його мозку знову спалахувало, як у дефектному комп’ютері:

моєдитямоєдитямоєдитя

Бо зараз нічого не мало значення, крім Нани. Нічого на цій Божій зеленій землі. Він зробить геть усе, що потрібно, аби лиш вона одужала. Він покладе все своє життя, щоб вона одужала. Якщо це безумство, він не хоче бути нормальним.

Ілейн уже була на клумбі. Там, спершись спиною на флагшток, сиділа якась жінка, вона притискала собі до грудей немовля і скиглила. Це були добре знайомі Френкові звуки, такі звуки видає собака, коли пастка зламала їй ногу і не відпускає. Коли Френк проходив повз жінку, вона простягнула немовля до нього, і він побачив білі прядки, що тягнулися з потилиці вже укутаної голівки.

— Допоможіть нам! — плакала жінка. — Благаю, містере, допоможіть нам!

Френк ніяк не відповів. Він чіплявся очима за спину Ілейн. Вона прямувала до однієї з будівель на дальньому боці Шпитального заїзду. «ЖІНОЧИЙ ЦЕНТР» — повідомляли білі на синьому тлі літери вивіски. «АКУШЕРСТВО І ГІНЕКОЛОГІЯ. ЛІКАРІ: ЕРІН АЙЗЕНБЕРГ, ДЖОЛІ СУРАТ, ДЖОРДЖІЯ ПІКІНЗ».