Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 42)

Тут перед дверима сиділо небагато людей з родичками у коконах, зовсім трохи. Добра виявилася ідея. Насправді в Ілейн вони народжуються доволі часто, коли вона робить перерви у своєму щільному графіку копання його під сраку… але чого вони сидять? Це дивно.

— Швидше! — гукнула Ілейн. — Швидше, Френку!

— Я швидко… як… тільки… можу, — вже важко дихаючи.

Вона дивилася повз нього:

— Там дехто помітили нас! Нам треба зайняти чергу першими!

Френк озирнувся. Через клумбу, повз покинутий там «Аутбек», біг різношерстий натовп. Попереду ті, хто тільки з немовлятами й малюками.

Хапаючи ротом повітря, він поплівся доріжкою позаду Ілейн. Плацента на голові Нани тріпотіла під леготом.

— Без пуття то вам, — сказала жінка, що сиділа спершись на стіну будівлі. І в голосі, і в очах у неї була втома. Вона сиділа розставивши ноги, притискаючи до себе власну дівчинку, віком як Нана.

— Що? — перепитала Ілейн. — Про що ви говорите?

Френк прочитав оголошення, приліплене з внутрішнього боку дверей: «ЗАКРИТО ЧЕРЕЗ НАДЗВИЧАЙНІ ОБСТАВИНИ АВРОРИ».

«Дурні курки ці лікарки, — подумав він, тим часом як Ілейн вже вхопилася за дверну ручку і смикала. — Дурні, егоїстичні курки ці лікарки. Тут мусило б бути відкрито через надзвичайні обставини Аврори».

— У них, певне, є власні діти, — сказала та жінка, що тримала дівчинку. Під очима в неї були темно-коричневі плями. — Не можна їх лаяти, я гадаю.

«А я їх лаю, — подумав Френк, — я їх лаю, щоб їм повсиратися».

Ілейн повернулася до нього.

— Що нам тепер робити? Куди ми можемо поїхати?

Перш ніж він встиг відповісти, набіг натовп від відділення термінової допомоги. Один старий хрін з дитиною, перекинутою через плече, наче мішок із зерном, онучкою, мабуть, грубо відштовхнув від дверей Ілейн, щоб посмикати ручку самому.

У тому, що трапилось потім, була свого роду невідворотна напередвизначеність. Старий поліз рукою під полу незаправленої в штани сорочки, дістав з-за пояса пістолет, навів на двері й натис гачок. Навіть на відкритому повітрі постріл прозвучав оглушливо. Скло бризнуло досередини.

— Хто тут тепер закритий? — закричав стариган високим, надтріснутим голосом. Скалка розстріляного скла прийшлася йому назад, вгніздившись у щоці. — Хто тут тепер закритий, гівнюки ви розтакі?

Він підвів пістолет, щоб вистрелити знову. Люди відсахнулися назад. Чоловік, який тримав сплячу дівчинку у вельветовому комбінезоні, перечепився через простягнуті ноги жінки, що сиділа, прихилившись до будівлі. Він виставив руки, щоб пом’якшити падіння, і впустив свою ношу. Дівчинка впала на асфальт із глухим грюком. Батько завалився поруч з нею, попутно продерши одною рукою ту плаценту, що закривала обличчя дочки сидячої жінки. Не було жодної паузи: очі дитини розчахнулися, і вона вмить сіла прямо. Обличчя в неї було гоблінською маскою ненависті й люті. Вона впала ротом на руку того чоловіка і вгризлася в його пальці, потім по-зміїному прудко вивернулася з обійм своєї матері, щоб втопити великий палець чоловіку у праву щоку, а решту пальців йому в ліве око.

Обернувся старий і вже цілився — револьвера мав з довгим дулом, якась старовинна річ, подумалось Френку — на дитину, яка корчилася й гарчала.

— Ні! — скрикнула мати, намагаючись її прикрити. — Ні, тільки не мою дитину!

Френк відвернувся, щоб захистити власну дочку і задки вгатив ногою старигану в промежину. Старий охнув і поточився назад. Френк відкинув ногою пістолет подалі. Люди, які бігли сюди від термінової допомоги, тепер кинулися врізнобіч. Френків удар послав старого в фойє Жіночого центру, де той втратив рівновагу і розпластався серед битого скла. Долоні й обличчя в нього кровоточили. Онучка цього чоловіка лежала обличчям вниз («Яке там ще обличчя», — подумав Френк.)

Френка за плече вхопила Ілейн.

— Ходімо! Тут божевільня! Нам треба їхати!

Френк її проігнорував. Та дівчинка досі дряпала чоловіка, який ненароком розбудив її з неприродного сну. Вона вирвала плоть в нього з-під правого ока, очне яблуко вибалушилося, рогівка наповнювалася кров’ю. Френк не міг допомогти цьому парубку, ніяк було щось зробити з Наною на руках, але той не потребував допомоги. Він одною рукою вхопив дівчинку і віджбурнув її геть.

— Ні! Ох, ні! — скрикнула її мати і порачкувала по дочку.

Чоловік звернувся до Френка, проказавши доволі прозаїчним тоном:

— Здається, ця дитина зробила мене сліпим на одне око.

«Це якийсь кошмар, — подумав Френк. — Не інакше».

Його смикала Ілейн:

— Нам треба їхати! Френку, ми мусимо вже їхати!

Френк вирушив слідом за нею до «Аутбека», тепер уже повільно. Минаючи жінку, яка перед тим сиділа, прихилившись до стіни Жіночого центру, він побачив, що покрив на обличчі її дочки сплітається знову з дивовижною швидкістю. Очі в неї були заплющені. Зник вираз люті. Його місце заступив вираз безжурного спокою. А потім і він зник, похований під білою оболонкою. Мати дитини взяла її на руки, почала колисати й цілувати її скривавлені пальці.

Ілейн уже була майже біля машини, гукала йому, щоб поспішав. Френк спотикливо кинувся бігом.

2

Джаред упав на барний стілець при кухонній стійці і насухо проковтнув пару пігулок аспірину з флакончика, який його мати тримала біля вази з дріб’язком монет. На стійці лежала записка від Антона Дубчека про в’язи на заднім подвір’ї з телефоном спеца з хірургії дерев, якого він рекомендував. Джаред задивився на цей папірець. Якого це типу хірургію можна проводити на деревах? Хто навчив Антона, який здавався майже імбецилом, грамотно писати, та ще й робити це таким гарним, розбірливим почерком? Хіба він не басейновик лише? Він також і на деревах розуміється? Чи буде стан і здоров’я двору Норкроссів колись мати бодай якесь значення знову? Чи чиститиме Антон і далі басейни, якщо всі жінки в світі заснуть? Та ну, нахер, чому ж не буде? Парубки теж полюбляють плавати.

Джаред втиснув брудні кулаки собі в очниці, роблячи глибокі вдихи. Йому треба привести себе до ладу, взяти душ, переодягнутися. Йому треба побалакати зі своїми батьками.

Треба побалакати з Мері.

Озвався домашній телефон звуком дивним, незнайомим.

Він тепер майже ніколи не дзвонив, хіба що тільки в роки виборів.

Джаред потягнувся по слухавку і, звісно ж, зіпхнув її з гнізда, вона впала на кахлі по той бік стійки. Слухавка розломилася, з пластмасовим тріском відскочила її задня частина, і батарейки розкотилися по підлозі.

Він вирушив через вітальню, спираючись по дорозі для підтримки на меблі, і вхопив інший телефон з кавового столика біля крісла.

— Алло?

— Джаред?

— Ніхто інший. — Він сів у шкіряне крісло зі стогоном полегшення. — Як справи, тату?

Тільки коли він промовив ці слова, йому дійшло, яке це тупе запитання.

— З тобою все гаразд? Я дзвонив тобі на мобільний. Чому ти не відповідав?

Голос батька звучав напружено, що зовсім не було дивним.

Справи зараз, мабуть, не вельми суперові там, у тюрмі. Це ж, врешті-решт, жіноча тюрма. Джаред не мав наміру дозволяти батькові непокоїтися про нього. Очевидною підставою для такого рішення буле те, що будь-хто міг би зрозуміти: посеред такої безпрецедентної кризи його батькові не треба мати нічого зайвого в тарілці. Справжня ж причина, вона ледь-ледь манячила, була та, що Джареду було соромно.

Йому надавав по сраці Ерік Бласс, його телефон розбили і, перш ніж пришкандибати додому, він лежав у канаві й плакав. Це не те, про що йому хотілося б поговорити зі своїм батьком. Він не хотів, щоби хтось казав йому, що все гаразд, бо все зовсім не гаразд. І він не хотів, щоб у нього питали, як він почувається після цього. Як він почувається? Гівняно — цілком точне слово.

— Я впав зі сходів у школі, — він закашлявся. — Не дивився, куди ступаю. Заодно розбив свій телефон. Тому ти не міг додзвонитися. Вибач. Утім, я думаю, на нього ще не скінчилася гарантія. Я сам сходжу в офіс Верайзена[161] і…

— Ти травмувався?

— Доволі сильно вивернув собі коліно, так.

— Нічого більше собі не поранив, крім коліна? Скажи мені правду.

Джаред здивувався, чи батько щось знає? А якщо хтось усе бачив? Від цього припущення йому зсудомило живіт. Джаред знав, що сказав би його батько, якби дійсно знав, сказав би, що любить його і що він не зробив нічого поганого; сказав би — це інші хлопці зробили погано. І, о так, він захотів би впевнитися, що Джаред у контакті зі своїми почуттями.

— Звісно, це все. Навіщо б я брехав?

— Я тебе ні в чому не підозрюю, Джаре, я тільки хотів упевнитися. Мені справді полегшало від того, що я тебе знайшов за цим телефоном, що почув твій голос. Справи погані. Ти ж це знаєш, авжеж?

— Йо, я чув про цю новину.

Більш того, він бачив новину: Стару Ессі в курені з заліпленим білою павутиновою маскою обличчям.

— Ти говорив із Мері?

— Ні, тільки ще до обіду.

Він сказав, що якраз збирався з нею зв’язатися.

— Добре.

Батько повідомив, що точно не знає, коли він повернеться додому, що Лайла на службі, а Джареду треба залишатися вдома.

— Якщо ця ситуація не владнається швидко, буде кепсько, позамикай двері, тримай телефон під рукою.

— Йо, звісно, тату, я буду тут у безпеці, але тобі справді треба залишатися там довше? — Як би його висловитися делікатно. Бо це відгонило несмаком — вказувати на такий очевидний факт: близько до того, як уголос сказати, що вмираюча людина помирає. — Я маю на увазі, що всі утримувані в тюрмі жінки. Отже… вони просто позасинають… правильно?