Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 34)

— Кенте?

— Що?

Кент зупинився за кілька кроків віддалік. Він чухав собі шию над викотом майки і вигляд мав незатишний.

Ерік торкнувся маски Ессі ломачкою й відвів її назад. Пасма білого матеріалу тягнулися від ломачки.

— Кенте!

— Я питаю, що? — проказав хлопець значно підвищеним голосом. Майже пропищав.

Ерік похитав головою, дивлячись на свого друга так, наче був здивований, здивований і розчарований.

— Ну ти й добряче, збіса, обкінчав їй лице.

Те ревище, яке замість реготу видав Курт, змусило Джареда здригнутися, аж зарослі навкруг нього стрепенулись. Утім, ніхто цього не помітив.

— Та ну тебе нахер, Еріку! — Кент бурею кинувся до манекена Ессі, копнув його ногою і той повалився у хмизняк.

Проте це демонстративне роздратування не збило Еріка з курсу.

— Але ти так і залишив це тут сохнути? Це просто вульгарно, отак залишати свої вибрудки на обличчі такої гарної літньої бейбі.

Курт підійшов і став поряд з Еріком, щоб роздивитися ближче. Він крутив головою і так, і сяк, несвідомо облизував губи, оцінюючи Ессі, немов біля каси робив вибір між коробочкою шоколадно-м’ятних драже «Джуніор Мінт» та пакетиком фруктових мармеладок «Савер Пач Кідс».

Якийсь нудотний трепет закрутив у животі в Джареда. Якщо вони спробують її якось скривдити, він намагатиметься це зупинити. От тільки нема жодного способу, яким він міг би їх зупинити. Бо їх троє, а він тут один, і не тому він тут, бо так йому велить сумління, не заради ЕСТ в інтернеті, не щоби змусити людей думати, а заради Мері, щоби довести їй, що він кращий за Еріка, але, зважаючи на обставини, чи це насправді так? Якби він дійсно був значно кращим за цих хлопців, він не сидів би у цій схованці. Він вже зробив би щось, щоб їх вгамувати.

— Я дам тобі п’ятдесят баксів, якщо ти їй засадиш, — сказав Курт. Він обернувся до Кента. — Або тобі. Готівка на кону.

— Нафіг, — сказав Кент.

Так само намурмосений, він пішов туди, де завалився збитий ним торс манекена, і тепер топтався по ньому, продавлюючи грудну порожнину з негучним хрусь-хрусь-хрусь ламкого пластику.

— Ні, навіть за мільйон, — сказав Ерік.

Він так і сидів біля лазу куреня, націлившись ломачкою на свого друга.

— А от за сотню проколупаю отут дірочку, — опустив він ломачку, торкнувшись правого вуха Ессі, — і посцю туди.

Джаред бачив, як здимаються і опадають груди Ессі.

— Серйозно? За сотню?

Було ясно, що для Курта це звучить заманливо, але сто доларів — це чималий шмат грошви.

— Та нє. Я просто жартую, — підморгнув Ерік приятелю. — Я б не взяв у тебе за таке гроші. Я зроблю це безплатно.

Він нахилився до Ессі, намагаючись кінцем ломачки пробитися крізь запону до її вуха.

Джаред мусив уже щось роботи; не міг він отак просто дивитися й знімати, дозволяючи їм робити таке з нею. «То чому ти не поворухнешся?» — запитав він себе, і в цю ж мить його айфон, міцно стиснутий в спотілій руці, стрибнув угору — швах! — і з тріском приземлився на хмизняк.

6

Навіть з педаллю, втопленою в долівку, маленький пікап контролю за тваринами не видавав більше п’ятдесяти миль. Не через обмежувач швидкості на двигуні: пікап був просто старим, і вже вдруге так гнав за цю добу. Френк кілька разів подавав заявки на нову машину до міської ради, і відповідь завжди була та сама: «Ми візьмемо це до уваги».

Френк вів машину, зігнувшись над кермом, і уявляв собі, як він збиває цих містечкових політиканів на порох. А що б він сказав, якби вони благали його припинити? «Я візьму це до уваги».

Повсюди він бачив жінок. Жодна з них не була сама. Вони купчилася групками по троє й по четверо, балакали між собою, обіймалися, декотрі з них плакали. Жодна з них не кинула погляду на Френка, навіть коли він пролітав повз знаки «стоп» і на червоне світло. Отаким чином, мабуть, їздить Флікінджер, коли обдовбаний, думав Френк. Обережніше, Ґірі, бо ще переїдеш чийогось кота або чиюсь дитину.

Але ж Нана! Нана!

Озвався його телефон. Він натис «ВІДПОВІСТИ», не дивлячись. Дзвонила Ілейн, вона ридала.

— Вона спить і не прокидається, і все обличчя в неї в отій гидоті! Біла гидота, як павутиння!

Він проминув трьох жінок, які обіймалися на розі вулиці. Вони були схожими на гостей якоїсь психотерапевтичної телепередачі.

— Вона дихає?

— Так… так, я бачу, як цей покрив ворушиться… здіймається, а потім ніби як трішки всмоктується… ох, Френку, я думаю, ця штука у неї і в роті, і на язику! Піду зараз візьму свої манікюрні ножиці і зістрижу її!

Його мозок цілком заповнила картина. Така чітка й огидно-реалістична, що на якусь мить затьмарилась вулиця попереду нього: Родачка Сюзанна Яснолист вгризає свого чоловіка за ніс.

— Ні, Іл, не роби цього.

— Чому ні?

Дивитися замість новин «Щоденне шоу», коли відбувається найбільша в історії подія, — якою ж це дурнуватою треба бути? Але такою вона й є, колишня Ілейн Наттінг із Кларксберга у Західній Вірджинії[144]. Така ця Ілейн цілком і повністю.

Щедра на поспішні висновки, бідна на інформацію.

— Тому що це їх будить, а коли вони прокидаються, вони — як божевільні. Ні, не божевільні. Це більше схоже на сказ.

— Ти ж не хочеш мені сказати… що Нана більше ніколи… Якщо вона взагалі ще Нана, подумав Френк. Родак Яснолист явно побачив не ту ласкаву й ніжну жінку, до якої він, поза всяким сумнівом, був звик.

– Ілейн… любонько… ввімкни телевізор і ти зрозумієш усе сама.

— Що нам робити?

Тепер ти питаєш мене, подумав він. Тепер, коли тебе приперло до стінки, звучить: «Ох, Френку, що нам робити?» Він відчував гірку, сумовиту втіху.

Його вулиця. Нарешті. Слава Богу. Садиба вже перед ним.

Усе буде гаразд. Він доб’ється, щоб усе було гаразд.

— Ми повеземо її в лікарню, — сказав він. — На цей час вони там, мабуть, уже знають, що робити.

Краще б вони знали. Краще б вони там уже знали. Бо це ж Нана. Його маленька дівчинка.

Розділ 7

1

Поки Рі Демпстер роздумувала, варто їй чи ні брякнути на офіцера Дона Пітерза, Боїнг-767, який три години тому піднявся в Лондоні і з крейсерською швидкістю летів над Атлантикою в південно-західному напрямку рейсом з Гітроу в аеропорт імені Джона Фіцджералда Кеннеді, звернувся по радіо до служби управління польотами з повідомленням про спалах якоїсь хвороби на борту і просив консультації щодо правильного способу дій.

— Ми маємо трьох пасажирок, одна з них — юна дівчина, на яких з’явилося… ми не певні, що саме. Лікар на борту каже, що це, можливо, якийсь грибок або якась порость. Вони сплять чи принаймні здається, що вони сплять, і лікар сказав нам, що основні показники життєдіяльності в них нормальні, але ми непокоїмося, що дихальні шляхи в них можуть бути… ага, заблоковані, і тому він збирався…

Точна причина запинки, яка трапилася, була неясною. Почулася якась колотнеча, брязкіт металу, скрегіт і крики:

– Їм не можна сюди! Приберіть їх звідси!

І ревіння, схоже, ніби якоїсь тварини. Ця какофонія тривала майже чотири хвилини, поки не обірвався радіолокаційний слід 767-го, ймовірно, в ту мить, коли він увійшов у воду.

2

Доктор Клінтон Норкросс розгонисто крокував Бродвеєм на свій сеанс з Євкою Доу, тримаючи блокнот у лівій руці і клацаючи авторучкою в правій. Тілом він залишався у Дулінгському виправному закладі, але розум його блукав у темряві на Гостинно-Гірській дорозі, заклопотаний думкою: заради чого Лайла йому збрехала. І — можливо — заради кого вона йому брехала. За кілька ярдів від нього, нагорі, в одній із камер Крила B Дулінгського виправного підвелась і сіла на своїй верхній койці, щоби вимкнути телевізор, Нелл Сіґер, утримувана № 4609198-1, термін ув’язнення від п’яти до десяти років (правопорушення Класу B: зберігання наркотиків з метою розповсюдження.)

Маленький телевізор з тонким, не товщим за закритий ноутбук екраном, стояв, спираючись на бортик койки, у неї в ногах. Він показував новини. Співкамерниця Нелл і вряди-годи її коханка Сілія Фрода, яка тільки наблизилася до половини свого терміну від одного до двох років (Клас D: зберігання наркотиків, друге правопорушення) дивилася зі свого місця за єдиним в їхній камері сталевим столом. Вона сказала:

— Слава богу. Я більше не можу дивитися на це божевілля. Ну, й що тепер ти збираєшся робити?

Нелл знову лягла на спину, потім перевернулась на бік, обличчям до фарбованого квадрата на стіні, де рядком були прикріплені шкільні фотографії трьох її дітей.

— Не сприйми це як образу, милесенька, але я збираюся відпочити. Я жахливо вимотана.

— О! — Сілія одразу ж зрозуміла. — Добре. Гаразд. Солодких сновидінь тобі, Нелл.

— Сподіваюся, що так, — сказала Нелл. — Люблю тебе. Можеш забрати собі будь-що з мого, що тобі схочеться.