Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 35)
— Я тебе теж люблю, Нелл.
Сілія поклала долоню на плече Нелл. Нелл коротко накрила її своєю, а потім згорнулась клубком.
Сілія сіла за їхній маленький стіл і почала чекати.
Коли Нелл стиха захропла, вона підвелася подивитися. Обличчя її співкамерниці обвивали пасма, вони тріпотіли й опадали, і поділялися на нові пасма, колихаючись, неначе морські водорсті в ласкавому припливі. Очі Нелл перекочувалися під повіками. Може, вона бачить сон про них, разом, на волі, як вони сидять десь на пікніковій ковдрі, може, десь на пляжі? Ні, мабуть, ні. Мабуть, Нелл сняться її діти. Вона не була найемоційнішою партнеркою з усіх, з якими Сілія мала зв’язок, звісно, вона небалакуча, але Нелл мала добре серце і любила своїх дітей, завжди їм писала.
Жахливо самотньо буде без неї.
Та що за чорт, подумала Сілія, і вирішила залягти й самій.
3
За тридцять миль на схід від Дулінгського виправного закладу, і майже в той самий час, коли відпливала в сон Нелл, у Коглинському окружному суді сиділи в наручниках два брати. Ловелл Ґрайнер думав про свого батька і про самогубство, чи не спокусливіше воно за тридцять років у тюрмі штату. Мейнард Ґрайнер мріяв про купу смажених реберець, як ті, що він ними ласував кілька тижнів тому, якраз перед крахом. Ні той, ні інший не мали жодного уявлення про те, що зараз відбувалося в широкому світі.
Бейліф, який їх охороняв, уже знудився від чекання.
— Що за херня. Піду-но я подивлюся, чи суддя Вейнер там у нужнику прилипла, чи збирається щось врешті робити. Мені не стільки платять, щоби я няньчився тут з вами, клятими білими довбодятлами, цілісінький день.
4
Коли Сілія вирішила приєднатися до Нелл уві сні; коли Бейліф увійшов до нарадчої кімнати, щоб попитатися в судді Вейнер; коли Френк Ґірі побіг галявиною з будинку, в якому колись жив, з дочкою на руках і своєю незгідливою дружиною на два кроки позаду нього; коли відбувалися всі ці події, тридцятеро з чимось громадян спробували зненацька увірватися в Білий Дім.
Їхній авангард — троє чоловіків і одна жінка, всі молоді, всі на позір нібито неозброєні — полізли через паркан Білого Дому.
— Дайте нам антитоксин! — стрибнувши з паркану вже на територію, заволав один з тих чоловіків. Сухорлявий, із зав’язаним у хвіст волоссям і в кашкеті «Кабс»[145].
З десяток агентів Секретної служби, з пістолетами напоготові, оточили порушників, але в той же момент значно більша хвиля людей з того натовпу, що купчився на Пенсильваніяавеню, прорвалася крізь бар’єри і полізла на паркан. Ззаду до них кинулися полісмени в спецспорядженні проти масових заворушень і почали стягувати з паркану. Пролунали підряд два постріли, і один з поліціантів зашпортався й лантухом упав на землю. Після цього стрільба перетворилася на стіну звуку. Десь поруч вибухнула граната зі сльозогінним газом, і вздовж хідника почав розгортатися клуб попелястого диму, відігнавши геть більшість людей, які там пробігали.
Мікейла Морган, у дівоцтві Котс, спостерігала цю сцену на моніторі у фургоні «Ньюз Америка», припаркованому по той бік вулиці перед ЦКЗ, і потирала руки. Вони в неї помітно тремтіли. Очі в неї свербіли й сльозилися після трьох доріжок, які вона щойно занюхала на режисерському пульті крізь десятидоларову банкноту.
На передньому плані кадру з Білого Дому з’явилася якась жінка у темно-синій сукні. Віком десь як мати Мікейли, з чорним до плечей волоссям, прокресленим пасмами сивини, з низкою перлів, що підстрибувала в неї на шиї. Просто перед собою, наче гарячу каструльку, вона тримала дитину, її опущена голівка була оплетена білим. Ні разу не обернувшись анфас, жінка пройшла плавною ходою і зникла за краєм кадру.
— Гадаю, мені варто ще трохи зарядитися, ти не проти? — спитала Мікейла свого техніка. Той їй відповів: «Хоч уграйся» (мабуть, недоречний вибір слів, зважаючи на обставини) і подав пакетик.
5
Коли юрба атакувала садибу № 1600 на Пенсильванія-авеню, Лайла Норкросс їхала в бік Дулінга. Думки її були про Джареда, свого сина, і про ту дівчину, Шейлу, напіврідну сестру свого сина, його батька дочку — яке в них тепер цікаве нове сімейне дерево! Хіба нема чогось спільного в рисах їхніх облич, у Шейли і в Клінта, ті лукаво підігнуті догори кутики губ? А чи так само вона неправдива, як її батько?
Лайла загадалася: а якщо вона зараз просто ляже спати, самоусунеться від усього цього шарварку. Безперечно, це було б найлегше. Ще кілька днів тому їй не спала б така думка; кілька днів тому вона бачила себе сильною, рішучою жінкою, яка все тримає під контролем. Бодай колись вона виказувала претензії Клінту? Ні разу, як їй подумалося у світлі її нового осягнення. Навіть тоді, коли вона з’ясувала про Шейлу Норкросс, дівчину, яка має його прізвище, і її прізвище також.
У розмислах про все це Лайла повернула на Центральнустрит. Вона ледь зауважила той компактний брунатного кольору легковик, що завернув ліворуч повз неї і помчав на пагорб у тому напрямку, з якого вона щойно приїхала.
Водійка того авто, середнього віку жінка, везла до Мейлока, в лікарню свою матір. На задньому сидінні машини літній батько цієї жінки середнього віку, який ніколи не належав до обачних чоловіків — штовхач малюків у плавальні басейни, гравець, який робить ставки на трифекту[146], безжурний пожирач маринованих ковбасок із запотілих банок на прилавках придорожніх бакалійних крамничок — за допомогою скребка для видалення обледеніння з лобового скла знімав ту запону, що покривала обличчя його дружини.
— Вона задихнеться! — кричав він.
— По радіо казали, не можна цього робити! — кричала йому у відповідь та жінка середнього віку, але її батько був сам собі голова, до самого кінця, тож продовжував відшаровувати порость з обличчя своєї дружини.
6
А Євка перебувала майже повсюди. Вона була тією мухою в Боїнгу-767, яка сповзла на дно високої склянки і вмочила лапки у залишку віскі з колою за мить до того, як ніс літака зустрівся з поверхнею океану. І нетля, що пурхала біля флуоресцентного плафона під стелею тюремної камери Нелл Сіґер і Сілії Фроди також була Євкою. Вона відвідала Коглинський суд, дивилася крізь решітку вентиляційного каналу в кутку дорадчої кімнати блискучими чорними очима мишки. Мурашкою на галявині перед Білим Домом вона пробігла по все ще теплій крові якоїсь мертвої дівчини-малолітки. У лісі, де Джаред тікав від своїх переслідувачів, вона була черваком під його ногами, який угвинчувався в ґрунт, сліпий і багатосегментний.
Євка всюди встигала.
Розділ 8
1
Спогад з дев’ятого класу навідав Джареда, коли він тікав між дерев. Тренер Драйфорт сказав Джареду, що він доволі «перспективний».
— Я маю на тебе плани, Норкроссе, і вони включають завоювання цілої купи блискучих медалей, — говорив тоді тренер Драйфорт.
Наприкінці того сезону Джаред фінішував п’ятим з п’ятнадцяти у своїй групі на регіональних змаганнях з бігу на 8000 метрів — видатний результат для початківця — але згодом він зруйнував плани тренера Драйфорта: покинувши біг, він пішов працювати в Комітет з підготовки річного альбому.
Джаред любив останні моменти в тих забігах, коли у нього відкривалося друге дихання, коли він знову набирав темпу і відчував екстаз, закоханий у власну силу. Справжня причина, чому він покинув бігати, полягала в тому, що в Комітеті річного альбому працювала Мері. В десятому класі її обрали головою відділу продажу та розповсюдження, і їй потрібен був заступник. Тоді ж у Джареда раптом пропало його захоплення бігом. «Візьми мене», — сказав він Мері.
— Гаразд, але є дві умови, — відповіла вона. — Перша: якщо я помру, що може трапитися, оскільки я сьогодні в кафетерії з’їла отой загадковий «гарячий гаманець» з м’ясом[147], тоді ти мусиш посісти місце голови і виконувати мої функції, і забезпечити, щоб у випускному річному альбомі ціла сторінка була присвячена моїй пам’яті. А також забезпечити, щоб моя фотографія там не була якоюсь із тих ідіотських, які вибере моя мати.
— Згоден, — сказав Джаред і подумав: «Я так тебе кохаю». Він розумів, що ще надто юний. Він розумів, що вона надто юна. Та як він міг інакше? Мері була такою гарною і такою меткою, моторною, але в неї це здавалося абсолютно натуральним, без напруги, без надриву.
— А яка друга умова?
— А друга умова… — вона обома руками вхопила його за голову і струснула її назад, і вперед, і вгору, і вниз, — така, що
На розсуд Джареда, в цьому теж не було проблеми.
Аж тут його кросівка наступила на плаский камінь, що стирчав високо і непевно тримався в ґрунті, і це, так уже сталося, дійсно була
Позаду гаркнув Ерік:
— Ми просто хочемо поговорити з тобою!
— Не будь таким сраним сцикуном! — це вже Курт.
Униз, у вибалок, і Джаред відчув, як хитається його порушене коліно, і десь під гупанням свого пульсу і тріском сухого листя під підошвами він почув ніби якесь негучне