Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 36)
На мить позаду нього вихнулось повітря, немов чийсь рука майнула повз його потилицю, і він почув, як вилаявся Ерік, і колотнечу зашпортаних тіл. Вони програли, коли з’їжджали у вибалок слідом за ним. Дорога вже була за двадцять футів; він чув буркотіння автомобільного двигуна. Він упорається!
Джаред кріпився, покриваючи відстань до дороги, відчуваючи приплив тієї старої бігової ейфорії: раптом його почало нести повітря в легенях, підштовхуючи вперед, притлумлюючи той нестерпний біль в надсадженому коліні.
Чиясь рука на плечі порушила його рівновагу на самому краєчку дороги. Щоби не впасти, Джаред вхопився за березу.
— Віддай мені той телефон, Норкроссе. — Обличчя в Кента було яскраво червоним, фіолетово сяяв розсип прищів на лобі. В його очах було мокро. — Ми просто жартували, і більш нічого.
— Ні, — сказав Джаред.
Він навіть не пам’ятав, як підібрав свій телефон, але ось він, у нього в руці. В коліні відчувалося щось жахливе.
— Так, — сказав Кент. — Віддай його.
Двоє інших вичухалися і теж бігли сюди, вже за кілька футів. — Ти збирався помочитися тій старій пані в вухо! — крикнув Джаред.
— Не я! — зморгнув Кент несподівані сльози. — Я все одно не зміг би! У мене соромливість сечового міхура![148]
Але ти навіть не намагався їх зупинити, міг би відповісти Джаред, але натомість відчув, як у нього смикнулась рука, кулак вилетів вперед і зустрівся з ямочкою на підборідді Кента.
Кент повалився в траву, а Джаред, засунувши телефон до кишені, знову рвонувся вперед. Три болючих стрибки — і він уже на жовтій Роздільній смузі, махає брунатного кольору компакт-легковику з вірджинським номером. Він не зауважив, що водійка сидить за кермом, обернувшись головою назад — і, звісно, Джаред не бачив, що відбувалося на задньому сидінні машини, де якась стара жінка з ревінням і шматками запони, які звисали в неї з обличчя, безупинно вганяла гостряк скребка проти обледеніння в груди і в горло своєму чоловіку, котрий і здер був вищезгадану запону в неї з обличчя — хоча звернув увагу на безладний рух машини, яка, майже зовсім некерована, смикалася вліво-вправо.
Джаред спробував ухилитися, стати зовсім маленьким, і вже похвалив себе за технічну гнучкість, коли компакт ударив його так, що Джареда відкинуло в повітря.
2
— Гей! Прибери руки від моєї Вартівні!
Рі привернула увагу офіцера Лемплі стуком у переднє вікно Вартівні, а це ж колосальне «ні-ні».
— Чого тобі треба, Рі?
— Начальнице, офіцере, — заговорила Рі старанно, без необхідності артикулюючи ротом слова, які Ваннеса Лемплі чудово чула крізь вентиляційні отвори, розташовані під шибками з куленепробивного скла. — Мені треба побачити директорку через певне порушення. Її і більше нікого. Вибачте, офіцере, це єдиний спосіб. Тільки так воно мусить бути.
Ван Лемплі наполегливо вибудовувала собі репутацію строгого, але справедливого офіцера. Вже сімнадцять років вона наглядала за камерами Дулінгського виправного, один раз її колись були підрізали, кілька разів били кулаком і значно більше ногами, душили, кидалися на неї свіжим гівном і посилали піти себе виїбати безліччю способів і за допомогою різноманітних об’єктів, багато з яких були нереалістично великими і небезпечно гострими.
Чи зверталася Ван по допомогу до цих спогадів під час її матчів з армреслінгу? Дійсно, зверталася, але економно, тільки під час важливих для її ліги боїв (Ваннеса Лемплі виступала за Лігу тюремників Долини Огайо, жіночий дивізіон А.) Спогад про те, як одна скажена любителька креку скинула з другого поверху Крила B їй на голову уламок цеглини (результатом стали струс і забиття мозку) фактично допоміг їй добитися «повного залому» в обох її чемпіонських перемогах. Злість — чудове пальне, якщо її правильно рафіновано.
Попри всі ті невтішні випадки, вона цілком усвідомлювала відповідальність, яка покладалася на неї разом із владою. Вона розуміла, що нікому не хочеться сидіти в тюрмі. Проте декому тут необхідно бути. Це неприємно як для них, так і для неї. Якщо не підтримувати уважливої поведінки, буде ще неприємніше — і їм, і їй.
І хоча Рі була лагідною особою — бідна дитина, цей шрам на лобі підказував, що життя в неї не було легкою екскурсією — це неповага ставити такі нерезонні вимоги. Директорка не може бути негайно доступною для зустрічі в приватнім порядку, особливо за такої кризової медичної ситуації.
У Ван з’явилося власне серйозне занепокоєння після того, як під час останньої перерви вона прочитала в інтернеті про цю Аврору, і після директиви згори, що всі мусять лишитися на другу зміну. І от уже на Мак-Дейвід, яку монітор показує так, наче вона не в камері, а в якомусь саркофазі, накладено карантин. Томмі, чоловік Ван, коли вона подзвонила додому, запевнив, що він там і сам дасть собі раду стільки, скільки їй буде потрібно лишатися на роботі, але вона йому й на секунду не повірила. Томмі, на інвалідності через його кульші, не може сам собі навіть гарячого сендвіча з сиром зробити; їстиме солоні огірки просто з банки аж поки вона не приїде додому. Якщо Ван не вільно втрачати голову від усього такого, то Рі та будь-якій іншій утримуваній і поготів.
— Ні, Рі, ти мусиш понизити планку. Можеш розповісти мені або нікому не розповідати. Якщо це достатньо важлива справа, я передам директорці. І чому ти торкаєшся моєї Вартівні? Чорти забирай! Ти ж знаєш, що не маєш права цього роботи. За це я внесу тебе в рапорт як порушницю.
— Офіцере… — Рі по інший бік вікна благально склала долоні. — Будь ласка. Я не брешу. Дещо недобре трапилося, й воно надто недобре, щоб на нього не зважати, а ви теж пані, то зрозумійте, прошу. — Рі заломила свої зчеплені руки. —
Ван Лемплі уважно роздивлялася утримувану, яка стояла на бетонному підмостку перед Вартівнею і благала її так, немов у них малося ще щось спільне, крім подвійного набору хромосом Х.
— Рі, ти зараз переступаєш межу. Я не жартую.
— Але ж я не призова брехуха! Прошу, повірте мені. Це торкається Пітерза, і це серйозно. Директорці треба про це знати.
Пітерз.
Ван погладила свій грандіозний правий біцепс, що було її звичкою, коли справа потребувала розмислу. На біцепсі було татуювання із зображенням могильного каменя з написом «ТВОЯ ГОРДІСТЬ». Під цими словами на могильному камені містилося зображення зігнутої руки. Що символізувало всіх тих противників, яких вона перегнула: кісточки кулака на столі, дякую за гру. Чимало чоловіків уникали змагатися з нею. Не хотіли ризикувати через можливе приниження. Вони вибачалися: розтягнуті сухожилля, травмований лікоть тощо. «Призові брехуни» — кумедний вислів, але наразі певним чином доречний. Дон Пітерз якраз належить до такого типу «призових брехунів».
— Якби я не вивернув собі руку в бейсболі ще в старшій школі, кидаючи високу подачу, ти ж розумієш, Лемплі, я б заламав тебе, і то швидко, — пояснював їй одного разу цей сраний віхоть, коли вони цілим гуртом пили пиво в «Рипливому колесі».
— Я навіть не сумніваюся, Донні, — відповіла вона йому.
Великий секрет Рі, ймовірно, був якоюсь нісенітницею. Та все таки… Дон Пітерз. Уже була ціла купа скарг на нього, того типу, що, мабуть, треба бути жінкою, щоб брати їх до серця.
Ван підняла чашку з кавою, про яку була зовсім забула. Вже холодна. Гаразд, здається, вона може відвести Рі Демпстер до директорки. Не тому, що Ваннеса Лемплі розм’якла, а тому, що їй потрібно свіжої кави. Врешті-решт, теперішній її зміні не видно кінця.
— Гаразд, утримувана. Як виняток. Мабуть, я помиляюся, але я це зроблю. Просто сподіваюся, ти добре все обдумала.
— Обдумала, офіцере, я все обдумала. Я думала і думала, і думала.
Ван дзвякнула по внутрішньому зв’язку Тіґу Мерфі, щоби прийшов, підмінив її у Вартівні. Сказала, що їй треба хвилин із десять перепочинку.
3
Пітерз, прихилившись до стіни, стояв перед м’якою камерою і щось перегортав у своєму телефоні. Губи його кривилися в несхвальній гримасі.
— Страшенно не хотілось би вас турбувати, Доне, — кивнув підборіддям Клінт на двері камери, — але мені треба з нею побалакати.
— О, не проблема, доку.
Пітерз вимкнув телефон і продемонстрував усмішку
Було дещо інше, вже справжнє, про що вони обидва знали: 1) Для офіцера було порушенням правил бавитися зі своїм телефоном під час чергування на поверсі посеред дня. 2) Клінт уже багато місяців намагався добитися, щоби Пітерза кудись перевели або взагалі вигнали. Чотири різні утримувані особисто скаржилися доктору на домагання, але тільки в його кабінеті, на умовах конфіденційності. Жодна з них не бажала подавати офіційної скарги. Вони боялися мстивості. Чимало з цих жінок часто стикалися з мстивістю, деякі в цих стінах, а ще більше — поза ними.
— Отже, в Мак-Дейвід теж ця штука, еге? Ота, що в новинах? Є хоч якісь підстави непокоїтися мені особисто? Все, що я бачив, каже за те, що це тільки з жінками, але ж це ви док.
Як він і казав наперед директорці Котс, півдесятка спроб зв’язатися з ЦКЗ нічого не дали, окрім сигналу «зайнято» в телефоні.