Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 38)

— Слухаю?

— Вашого сина травмовано. Мені шкода.

Розділ 9

1

Заснулий у тіні сикамора, з головою на згорненому жовтому жилеті пожежника, з люлькою, що ледь жевріла на грудях вицвілої робочої сорочки, Віллі Берк, дядько з «Прихисти дорогу», мав картинний вигляд. Добре відомий хапанням риби і дичини на громадських землях, а також міцністю свого гнаного невеликими партіями самогону, уславлений тим, що ніколи не був спійманим за браконьєрством чи за варінням кукурудзяного пійла, Віллі Берк був ідеальним людським втіленням гасла цього штату, мудрованої латинської фрази, що перекладалася як «горяни завжди вільні». Йому було сімдесят п’ять. Сива борода, що пушилася аж навкруг шиї, і ветхий «кейсон»[149] із парочкою застромлених у повсть блешень, відпочивали на землі поряд з ним. Якщо комусь іншому й хотілося б упіймати Віллі на якомусь із його різноманітних злочинів, таке життя, але Лайла дивилася на нього крізь пальці. Віллі був добрим чолов’ягою, який безплатно робив багато корисних для міста справ. Він мав сестру, яка померла від Альцгеймера, і перед тим, як їй відійти, Віллі її доглядав. Лайла бачила їх разом на спільних вечерях пожежної команди; і хоча сестра Віллі тупилась у простір скляними очима, Віллі не переставав теревенити, балакав з нею про те і се, а тим часом нарізав курчатину і згодовував їй по шматочку.

Зараз Лайла стояла над ним і дивилася, як рухаються під повіками його очі. Приємно було бачити, що принаймні одна особа не дозволила світовій кризі порушити його післяобідній відпочинок. Як би їй хотілося лягти під сусіднім деревом та й самій закімарити.

Замість цього вона штовхнула ногою його в гумовий чобіт.

— Містере Ван Вінкл[150]. Ваша дружина подала заяву про зникнення вашої особи. Каже, що ви вже десятки років, як пропали.

Повіки Віллі розтулилися. Він кілька разів моргнув, забрав люльку в себе з грудей і сів.

— Шерифе.

— Що вам снилося? Як ви підпалюєте ліс?

— Я сплю з люлькою на грудях ще відтоді, як хлопчаком був. Воно цілком безпечно, якщо ви опанували це вміння. А снився мені новий пікап, до вашого відома.

Пікап Віллі, іржавий динозавр ще з епохи В’єтнамської війни, стояв на краю гравійного накату перед трейлером Трумена Мейвезера. Свій крузер Лайла припаркувала поряд з ним.

— Як тутешні справи? — Вона примружилася на довколишній ліс, на оточений жовтою стрічкою трейлер. — Пожежу всю погасили? Ви тут самі?

— Ми залили той метовий сарай, що вибухнув. І ще його шматки позаливали. Достобіса шматків. Тут не надто сухо зараз, на щастя. Хоча мине час, доки сморід вивітриться. Інші всі роз’їхалися. Сам подумав, краще зачекаю, постережу місце пригоди та теє-сеє. — Вілі, крекчучи, підвівся на рівні. — Може, мені варто було б почути, звідки в борту цього трейлера ота діра завбільшки, як куля для боулінгу?

— Ні, — сказала Лайла. — Кошмари будуть. Можете вже їхати, Віллі. Дякую, що не дозволили пожежі поширитися.

Лайла рипучими на гравії кроками підійшла до трейлера. Кров, що запеклася навкруг діри в борті, вже потемнішала до бордового кольору. Попід запахами гару та того озону, що його вивільнив вибух, тягнуло нудним смородом живої плоті, залишеної пектися на сонці. Перш ніж підпірнути під поліційну стрічку, Лайла струснула носовичка і притисла його собі до рота й носа.

— Гаразд тоді, — сказав Віллі. — Уже, мабуть, за третю. Тре’ чогось перехамнути. О, ще одне. Ма’ть, там ще триває якась хімічна реакція, отамечки, поза тим, що лишилося від того сараю. Це все, що я можу припустити.

Схоже було, Віллі, попри оголошений ним намір це зробити, їхати не поспішає; він набивав собі нову люльку, вибираючи крихти тютюну з передньої кишені сорочки.

— Що ви маєте на увазі?

— Подивіться на дерева. На землю. Наче феїні хустинки, як на моє око, але ну, ці ж ще й липкі. Клейкі. Та й цупкі також. Феїні хустинки не такі.

— Авжеж, — промовила Лайла. Вона уявлення не мала про що він говорить. — Звичайно, вони не такі. Послухайте, Віллі, ми маємо декого під арештом за ці вбивства…

— Еге, еге, чув за це по своєму сканеру. Важко повірити, щоби жінка змогла повбивати чоловіків і прорвати отаким чином стінку трейлера, але жінки тепер стають дужчими, така в мене думка. Поглянути лишень на ту Ронду Равзі, наприклад[151].

І знову ж, Лінда не мала й гадки, хто така та Ронда Равзі. Єдиною надзвичайно фізично сильною жінкою, що її вона знала у цій місцині, була Ваннеса Лемплі, яка додавала до своєї зарплатні у в’язниці зароблене на змаганнях із реслінгу.

— Ви знаєте ці місця…

— Ну, не як власну долоню, але тутейші краї я доволі знаю, — погодився він, трамбуючи свіжий заряд у своїй люльці жовтим від нікотину великим пальцем.

— Та жінка мусила якось сюди дістатися, і я сумніваюся, щоб прийшла пішки. Чи можете ви пригадати якесь місце, де б вона могла залишити свою машину? Десь віддалік від дороги?

Віллі підніс сірника до люльки й роздумував.

— Ну, знаєте що? Отам, десь за півмилі звідси, проходить електрична лінія Аппалачеської енергетичної компанії. — Він показав на пагорб поза метовим сараєм. — Йде аж ув округ Бриджер. Хтось на повнопривідному міг би заїхати в ту просіку з Пенніворт-лейн, хоча сам я не робив би цього на жоднім авто, за яке заплатив власні гроші. — Він поглянув на сонце. — Час уже мені котитися. Якщо поспішу назад до дільниці, встигну на «Доктора Філа».

2

У трейлері не було на що дивитися, чого б уже не сфотографували Террі Кумс з Роджером Елвеєм, і нічого такого, що могло б пов’язувати Євку Блек з цим місцем. Ні сумочки, ні гаманця.

Лайла блукала між тамтешнього гармидеру, поки не почула, що пікап Віллі поторохтів у напрямку головного шосе. Потім вона пройшла по захаращеному мотлохом гравію перед трейлером, підпірнула під жовту стрічку і попрямувала до метового сараю.

За півмилі звідси, сказав Віллі, і, хоча лісова гущавина заважала Лайлі побачити пілони лінії електропередачі звідти, де вона стояла (шкодуючи, що не має респіраторної маски; сморід хімікатів досі залишався сильним), вона чула безупинне бзззз, яке вони видавали, несучи свій високовольтний вантаж у домівки і бізнеси цього маленького куточка Три-Окружжя. Люди, які живуть біля цих пілонів, кажуть, що вони викликають рак, і в статтях, які Лайла читала в газетах, також траплялися переконливі докази цього. Втім, як щодо мулу з кар’єрів та ставків-відстійників, який забруднює ґрунтові води? Винним може бути як те, так і інше. А може, це щось на кшталт отруйного рагу, різні створені людьми штучні спеції замішуються в різноманітні апетитні захворювання: різновиди раку, хвороби легень і хронічний біль голови?

А тепер ще нова хвороба, подумала вона. Що її принесло нам? Не водяні ж вугільні відходи, якщо це відбувається в усьому світі.

Вона вирушила в напрямку того бзззз і не пройшла й дюжини кроків, як побачила першу з феїних хустинок і зрозуміла, про що говорив Віллі. Зазвичай вони траплялись на очі вранці — павутиння, інкрустоване крапельками роси. Лайла опустилася на одне коліно, потягнулася рукою до димчастобілої латки, та потім передумала. Підібравши гілочку, вона натомість ткнула в павутиння нею. Тоненькі пасма прилипли до кінця гілочки і, здавалося, чи то випаровуються з деревини, чи тануть у ній. Що було неможливим, звичайно. Обман її втомленого зору. Не могло бути іншого пояснення.

Вона подумала про ті кокони, якими обростають сплячі жінки, і зачудувалася: а якщо оце тут та сама речовина. Єдине здавалося очевидним навіть для такої виснаженої жінки, якою зараз була вона: це схоже на слід ноги.

— Принаймні мені воно таким здається, — голосно промовила Лайла.

Потім вона зняла у себе з паска телефон і сфотографувала цю «хустинку».

За першою знайшлася інша, а далі ще й ще. Тепер уже жодних сумнівів. Це сліди, і особа, яка їх залишила, прямувала до метового сараю і трейлера. Біле плетиво також причепилося до стовбурів кількох дерев, кожна з таких латок контурами приблизно нагадувала долоню, так, ніби хтось або торкався їх проходячи повз, або спирався на них, щоб перепочити чи прислухатися. Але що воно за таке, це лайно? Якщо Євка Блек залишила сліди ніг і рук з павутиння тут, у лісі, як виходить, що жодних ознак цього нема в Лайлиному крузері?

Лайла піднялася по цих слідах угору схилом і пішла далі, вниз, у таку собі вузьку западину, які тутешні краяни, на кшталт Віллі Берка, називають виярками або байраками, а потім знову вгору, на інший пагорб. Тут дерева росли густіше — вірджинські сосни боролися за простір і сонячне світло. Де-не-де з гілок звисали ті павутинчасті клапті. Вона зробила ще кілька знімків телефоном і продиралася далі, до електричних пілонів, до яскравого сонячного світла попереду. Лайла нахилилася, щоб пройти під низькою гілкою, виступила на галявину, стала і просто дивилася. На якусь мить всю її втому змило зачудуванням.

Я не бачу цього, подумала вона, я заснула, може, в своєму крузері, може, в трейлері покійного Трумена Мейвезера, і мені це сниться. Напевне так, бо нічого такого не існує в Три-Окружжі чи на схід від Скелястих гір. Нічого такого насправді не існує ніде, ні на землі, ні в цю епоху.

Лайла стояла, завмерши на краю галявини, з вигнутою шиєю, дивлячись угору. Зграї нетель брунатних відтінків пурхали навкруг неї, здавалося, це якесь райдужне золото перемішується у променях післяполудневого сонця.