Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 112)
— Цього жука зовсім недавно бачили очільником блокпосту біля тюрми, — сказав Ґарт. — Той самий жук, той самий пікап.
До новоприбульців підійшов бородань, щось сказав і показав рукою вдалину Головної вулиці. Пітерз і його юний напарник побігли до свого трака і застрибнули в кабіну. Ввімкнулася світломузика і вони з виттям сирени рвонули геть.
— Що відбувається? — спитала Лінні неуважним голосом. — Та що ж це таке нахер-всратися відбувається?
— Усе добре, — подарував їй усмішку Ґарт. — Нема чого хвилюватись.
А потім до Біллі з Мікейлою:
— Я можу запропонувати нам забратися звідси, поки ми маємо фору?
— Що відбувається? — скиглила Лінні. — Ох, усе це просто якийсь поганий сон!
— Залишайтесь у ньому, міс, — сказав Ґарт. — Він може покращитись.
Їхня трійця пішла геть, а щойно опинившись на бетонній доріжці, вони побігли. Мікейла з гранатометом в одній руці і сумкою сльозогінних зарядів до нього в іншій. Вона відчувала себе Бонні Паркер[318]. Віллі стояв біля «Флітвуда».
— Як ти відправив тих парубків звідси? — запитав його Баррі.
— Сказав їм, шо хтось стріляє у господарчих товарах. Вони там не затримаються довго, тому я раджу вам, людоньки, мотати звідси. — Віллі клацнув своєю парасолькою, закривши її. — І думаю, мені краще умотати з вами. З тих двох не буде щасливих туристів, коли вони повернуться сюди.
— Чому ви нам допомагаєте таким чином? — спитав Ґарт. — Ну, дивний час зараз, і людина мусить довіряти своєму інстинкту. В мене він завше був доволі непоганим. Оцей-от Баррі, він завше був Лайлі другом, хоча в суді він грає за іншу команду, і цю дівчину з телевізора я впізнав. — Він вчепився очима в Ґарта. — Ви, з вашого вигляду, мені не вельми подобаєтеся, але ви з ними, то й до біса. Та й узагалі, такий жереб випав, як то кажуть. Куди ми їдемо?
— Спершу забрати Лайлиного сина, — сказав Баррі. — Потім у в’язницю. Як ти щодо участі в обороні твердині, Віллі? Бо саме це, схоже, вимальовується.
Віллі усміхнувся, показавши офарблені тютюном зуби:
— Ну, я мав єнотову шапку, коли був малим, і завше любив кіна про Аламо, то чом би й ні?[319]Допоможете мені вилізти сходами цього кабріолету, еге? Цей чортів дощ пекельно розтравляє мій ревматизм.
6
Джаред, чекаючи під дверми демо-будинку, вже був готовий знову зателефонувати батькові, коли перед фасадом зупинився велетенський автодім. Джаред упізнав водія: як підлеглі його матері та чимало інших офіційних осіб міста, Баррі Голден бував гостем на вечерях в садибі Норкроссів. Джаред зустрів його на ґанку.
— Ходімо, — сказав Баррі. — Нам треба їхати.
Джаред вагався.
— На горищі моя мама і ще четверо. Там, нагорі, дуже спекотно, поки не почався дощ, і завтра знову спекотно. Ви б допомогли мені спустити їх вниз.
— Уночі там усе швидко охолоне, Джареде, і в нас нема часу.
Баррі не знав, чи відчувають жінки в коконах холод і спеку, але він точно знав, що їхнє вікно можливостей швидко закривається. Також він думав, що Лайлі й іншим краще залишатися захованими тут, на цій тихій вуличці. Він наполіг забрати з собою власну дружину і дочок через його автодім. Той був добре знаним у Дулінгу, і він побоювався помсти.
— А можемо ми хоча б сказати комусь…
— Це те рішення, яке може прийняти твій було буде батько, прошу, Джареде.
Джаред дозволив повести себе до «Флітвуда», який гув незаглушеним двигуном. Прочинилися задні двері, і звідти визирнув його старий тренер у «Поп Ворнерах». Джаред мимовіль посміхнувся:
— Тренере Берк!
— Ого, кого я бачу! — гукнув Віллі. — Єдиний малий квотербек з усіх, що в мене були, який не партачив ледь не кожний кидок. Залазь сюди, синку.
Але перше, що побачив Джаред, була купа зброї і боєприпасів на підлозі.
— Свята срака, для чого це?
Зразу за дверима на дивані з пледовим покриттям сиділа якась жінка. Молода, надзвичайно гарна і якось ніби знайома, але найбільше кидалося в очі те, яка вона бадьора. Вона сказала:
— Сподіваємося, лише для страховки.
Чоловік, який стояв у проході перед нею розсміявся:
— Я б на це не заклався. — І простягнув руку: — Ґарт Флікінджер.
Поза Ґартом Флікінджером, на такому ж дивані, було складено п’ять тіл в коконах, кожне менше іншого, наче розібраний набір ляльок-вкладок.
— Це жінка й дочки містера Голдена, як мені сказали, — повідомив тренер Берк.
Автодім рушив. Джаред похитнувся. Віллі Берк його підтримав, і, потискаючи руку містеру Флікінджеру, Джаред подумав, що все це, можливо, лише сон. Навіть ім’я в цього дядька таке, ніби з якогось сновидіння — ну хто в реальному світі може зватися Ґартом Флікінджером?
— Приємно з вами познайомитися, — промовив він.
Периферійним зором він побачив, як жінки Голден накочуються одна на іншу, коли автодім завертає за ріг. Джаред наказував собі їх не бачити, але, як можна було не бачити їх, змізернілих до стану муміфікованих ляльок.
— Я… мене звуть… Джаред Норкросс.
Та сон чи не сон, але він відчував образу — у містера Голдена знайшовся час, щоби забрати
Коли Баррі вивертав із завулку на Трімейн-стрит, у Джареда задзвонив телефон. Вони полишали напризволяще його матір, Моллі, Мері, дитину і місіс Ренсом. Це було неправильно. Втім, усе зараз неправильно, то що в цьому нового?
Дзвонив його батько. Вони коротко перемовилися, а потім Клінт попрохав Мікейлу. Коли вона взяла телефон, Клінт сказав:
— Ось що вам треба зробити.
Вона слухала.
7
Шерифів коп Рід Берровз поставив Патруль Три просто поперек бічної дороги, яка вела до в’язниці. Тут була височина; звідси вони з Верном ясно бачили не менше шести миль шосе 31. Рід очікував порції лайна від Пітерза щодо такої ранньої заміни, коли вони тільки недавно зайняли цей пост, але Пітерз повівся на диво поступливо. Мабуть, не терпілося раніше почати денну пиятику. Може, й пацану тому також. Рід сумнівався, що цього тижня в «Рипливому колесі» перевіряють документи, і копам зараз вистачає іншої роботи, ніж контролювати дотримання законів щодо продажу алкоголю.
Пітерз доповів, що вони зупинили тільки один автомобіль, якусь репортерку, яка їздила до в’язниці, сподіваючись взяти інтерв’ю, але їй відмовили. Рід із Верном взагалі нікого не зупинили. Навіть на головній дорозі рух був таким млявим, що ледь не нульовим. «Місто в жалобі за своїми жінками, — подумав Рід. — Чорт, весь
Рід обернувся до свого напарника, який щось читав на своєму «Кіндлі»[320] і колупався в носі.
— Ти ж не витираєш кози під сидінням, чи як?
— Господи, ні. Не кажи гидоти.
Верн підняв гузно, витяг із задньої кишені носовичка, витер об нього маленьку зелену коштовність і засунув носовичка назад.
— Скажи мені ось що — що ми насправді тут робимо? Чи вони насправді думають, що Норкросс такий дурний, щоб вивозити ту жінку кудись у світ, коли він зараз тримає її в себе за ґратами?
— Я не знаю.
— А якщо фургон із харчами під’їде чи щось таке, що ми мусимо робити?
— Зупинимо його і запитаємо по радіо інструкцій.
– Інструкцій у кого? У Террі чи Френка?
Щодо цього Рід був менш упевнений.
— Гадаю, я б першим чином подзвонив на мобільний Террі. Залишив би повідомлення, просто щоб прикрити нам сраки, якщо він не відповість. Чому б нам не почати перейматися цим, якщо воно трапиться?
— Чого, либонь, не трапиться, коли все в такому розгардіяші.
— Йо. Інфраструктура пішла на пси.
— Що таке інфраструктура?
— Чому б тобі про це не подивитися в своєму «Кіндлі», га?
Верн так і зробив.
— «Основні фізичні та організаційні структури, необхідні для діяльності суспільства або підприємства». Ги.
— Ги? Що це твоє