Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 111)
«Флітвуд» займав маленьку парковку позаду старомодної гранітної будівлі, в якій містився адвокатський офіс Баррі Голдена. Автодім виявився монструозним, помальованим під зебру смугастим велетнем. Баррі вже сидів за кермом, коли Мікейла вилазила на пасажирське сидіння. Вони чекали, поки Ґарт проведе рекогносцировку коп-контори. Фамільна рушниця родини Голденів лежала на підлозі між ними.
– Є в цьому взагалі бодай якісь шанси, як ви гадаєте? — спитав Баррі.
— Не знаю, — відповіла Мікейла. — Я на це сподіваюся, але я дійсно не знаю.
— Ну, це безумство, жодних сумнівів, — сказав Баррі, — але це краще, ніж сидіти вдома, снувати дурні думки.
— Ви мусите побачити Євку Блек, щоб насправді зрозуміти. Поговорити з нею. Ви мусите… — Мікейла підшукувала годяще слово. — Ви мусите
Озвався мобільний Мікейли. Дзвонив Ґарт.
— Там перед фасадом сидить на лаві під парасолею якийсь бородатий старигань, але, крім нього, берег чистий. Жодного крузера на бічній стоянці, тільки кілька персональних машин. Якщо ми готові це зробити, тоді, я гадаю, нам краще поспішити. Я б не назвав той житловий фургон непомітним.
– Їдемо, — сказала Мікейла. І припинила дзвінок.
Провулок між будинком Баррі і сусіднім був вузьким — громіздкий «Флітвуд» залишав проміжки не більше п’яти дюймів з обох боків — але Баррі легко пронизав його наскрізь — наслідок тривалого досвіду. На виїзді з провулка він зупинився, але Головна вулиця була порожня. Це так, ніби й чоловіки також пощезли, подумала Мікейла, коли Баррі зробив широкий правий поворот і повів автодім за два квартали, до муніципалітету.
Він поставив «Флітвуд» перед будівлею, зайнявши три місця, позначені написом: «ТІЛЬКИ В ОФІЦІЙНИХ СПРАВАХ, ВСІХ ІНШИХ БУДЕ ЕВАКУЙОВАНО». Вони вилізли, і до них приєднався Ґарт. Той бородатий чоловік підвівся і, тримаючи парасольку в себе над головою, підтюпав до них. З нагрудної кишені його комбінезона «Ошкош»[315] стирчав мундштук люльки. Він простягнув Баррі руку і сказав:
— Вітаю вас, захиснику.
Баррі потис йому руку:
— Гей, Віллі. Приємно бачити тебе, але я не можу затриматися, поточити баляси. Ми тут поспішаємо. Термінова справа.
Віллі кивнув.
— Я чекаю на Лайлу. Я розумію, добрячий шанс мається, що вона десь уже заснула, але я надіюся, що ні. Хочу побалакати з нею. Я вертався до того трейлера, де вбили отих метоварів. Щось дивне там коїться. Не тільки феїні хустинки. Дерева геть обсіли нетлі. Хотів побалакати за це з нею, може, повезти її туди, щоб сама побачила. Якщо не її, то когось, хто може буть зараз головним.
— Це Віллі Берк, — сказав Баррі Ґарту з Мікейлою. — Волонтер пожежної бригади і «Прихисти дорогу», тренер «Поп Ворнерів»[316], цілком і наскрізь добрий парубок. Але на нас справді тисне час, Віллі, тому…
— Якщо ви приїхали побалакати з Лінні Марс, то краще поспішіть.
Очі Віллі перестрибували з Баррі на Ґарта й Мікейлу. Вони були глибоко посаджені, обрамлені сіточкою зморщок, але гострі.
— Останній раз, як я туди зазирав, вона ще не спала, але гасне швидко.
— А з поліціянтів нікого нема? — спитав Ґарт.
— Та нє. Всі в патрулях. Окрім, може, Террі Кумса. Я чув, його накрило. Пиятикою накрило, щоб ви розуміли.
Трійця вирушила вгору сходами до потрійних дверей.
— Отже, Лайли ви не бачили? — гукнув їм услід Віллі.
— Ні, — відгукнувся Баррі.
— Ну… я, мабуть, ще трохи почекаю. — І Віллі побрів назад до своєї лавки. — Така дивина там та й годі. Всі ті нетлі. І ще в тім місці якась вібрація.
5
Того понеділка Лінні Марс, частинка тих десяти відсотків жіночого населення землі, які досі трималася, все ще ходила зі своїм ноутбуком, але тепер вона рухалася повільно, раз у раз спотикаючись, натикаючись на меблі. Мікейлі вона нагадала заводну іграшку, завод у якій уже майже закінчився. «Дві години тому, — подумала вона, — такою була я».
Лінні пройшла повз них, втупившись у ноутбук налитими кров’ю очима, схоже, навіть не усвідомлюючи їхньої присутності, поки Баррі не торкнувся її плеча. Отут уже вона аж підстрибнула, скинувши руки вгору. Ґарт підхопив її ноутбук раніше, ніж той встиг хряпнутись на підлогу. На екрані крутилося відео Лондонського Ока[317]. В уповільненій зйомці воно знову і знову, хитаючись, котилося в Темзу. Важко було сказати, кому заманулося зруйнувати Лондонське Око, але, очевидно, той хтось відчував таку потребу.
— Баррі! Як ти мене,
— Вибач, — сказав той. — Террі прислав мене забрати деяке майно зі зброярні. Гадаю, він хоче перекинути його до в’язниці. Дай мені ключа, будь ласка.
— Террі? — насупилася вона. — Чому це
— Лайла, правильно, — кивнув Баррі. — Це наказ Лайли
Ґарт пішов до дверей і визирнув надвір, упевнений, що ось-ось, будь-якої миті, до управи під’їде поліційний крузер. А може, й два чи три. Їх кинуть до камер, і ця навіжена пригода скінчиться, не встигши розпочатись. Поки що там не було нікого, крім того бороданя, який сидів під своєю парасолькою, але довго так тривати не може.
— То зробиш мені ласку, Лінні? Заради Лайли?
— Звичайно. Я буду рада побачити її знову, — сказала Лінні. Вона пішла до свого столу і поклала ноутбук. На екрані падало й падало, й падало Лондонське Око. — Той хлопець, Дейв, керує до її повернення. Чи, може, його звуть Піт. Заплутаєшся тут, коли поряд два Піти. Хай там як, я його погано знаю. Він дуже серйозний.
Вона порилася у своїй широкій верхній шухляді і видобула звідти важку низку ключів. Задивилася на них. Очі в неї почали злипатися. І вмент білі павутинки вигулькнули з її вій, хилитаючись у повітрі.
— Лінні! — гукнув Баррі різко. — Прокинься!
Очі її розчахнулись і павутинки зникли.
— Я
Баррі забрав низку.
— Я його знайду. Міс Морган, може, ви б хтіли повернутися до автодому й почекати там?
— Ні, дякую. Я хочу допомогти. Так буде швидше.
У глибині головної кімнати були ніяк не позначені двері, пофарбовані в зелений колір якогось особливо неприємного відтінку. В них було два замки. Баррі доволі легко знайшов ключ, який підходив до верхнього. А от пошук другого забирав час. Мікейла подумала, що Лайла могла тримати того ключа при собі. Він може лежати у неї в кишені, похований під шарами білого кокону.
— Ти там нікого не бачиш, хто б під’їжджав? — гукнула вона Ґарту.
— Поки ще ні, але поспішіть. Мене від цього тягне відлити.
На низці залишалися тільки три ключі, коли Баррі знайшов той, що обернувся в другому замку. Він відчинив двері, і Мікейла побачила маленьку, завбільшки, як стінна шафа, кімнату, де в козлах стояли гвинтівки, а в прокладених пінопластом чарунках спочивали пістолети. Полиці були заставлені коробками з боєприпасами. На одній стіні висів плакат, з якого цілився з револьвера з велетенським чорним дулом техаський рейнджер у десятигалоновому капелюсі. Підпис під ним проказував: «Я БИВСЯ ПРОТИ ЗАКОНУ, І ЗАКОН ПЕРЕМІГ».
— Набирайте набоїв, скільки зможете, — сказав Баррі. — Я візьму М4 і кілька ґлоків.
Мікейла було ворухнулася до полиць з боєприпасами, та потім передумала і повернулася назад до диспетчерської. Там вона вхопила кошик на сміття Лінні і перевернула його, висипавши купу пожмаканих папірців та одноразових кавових чашок. Лінні не звернула на це уваги. Мікейла наклала стільки коробок з набоями, скільки, як вона вірила, зможе понести, і, міцно тримаючи кошик руками, покинула зброярню. Ґарт проскочив повз неї, щоб і собі навантажитись зброєю. Баррі залишив прочиненими одні з трьох вхідних дверей. Мікейла, важко сходячи вниз широкими кам’яними сходами крізь дощ, що щільнішав, якраз побачила, як Баррі підходив до «Флітвуда». Бородань, так і тримаючи над головою свою парасолю, підвівся з лавки. Він щось сказав Баррі, той йому відповів. Потім той бородань, Віллі, відчинив задні двері автодому, щоб Баррі міг скласти туди принесену ним купу зброї.
Мікейла, захекана, приєдналась до них. Баррі взяв у неї кошик і висипав коробки з набоями просто на скирту гвинтівок і пістолетів. Вони разом пішли назад, а Віллі залишився стояти під своєю парасолькою, дивився. Вийшов Ґарт з другою порцією зброї, шатни в нього обвисли під вантажем коробок з набоями, які він напхав собі до кишень.
— Що той старий вам сказав? — запитала Мікейла.
— Він хотів знати, чи робимо ми щось таке, що ухвалила б шериф Норкросс, — відповів Баррі. — Я сказав, що саме це ми й робимо.
Вони зайшли досередини і поспішили до зброярні. Вони вже винесли приблизно половину арсеналу. Мікейла помітила щось схоже на автомат, хворий на свинку.
— Нам треба обов’язково забрати оце. Я думаю, це та штучка, що пускає сльозогінний газ. Не знаю, чи вона потрібна нам, але я не хочу, щоб її мав хтось інший.
До них приєднався Ґарт.
— Я приніс погані новини, Захиснику Голден. Пікап з поліційною мигавкою на приладовій панелі щойно під’їхав ззаду до вашого автодому.
Вони поспішили до дверей і подивилися надвір крізь тоноване скло. З пікапа вилазили двоє чоловіків, і Мікейла впізнала їх обох: той клоун і фанат автографів, його напарник.
— О Боже, — охнув Баррі. — Це ж Дон Пітерз, із в’язниці. Що це він робить, прикидаючись копом? У цього чоловіка мозок жука.