Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 104)
Френк вирячився на нього, а потім ляснув себе по скроні — добряче так ляснув, що ажё усі вони здригнулись.
— Господи Ісусе. Ти маєш рацію. Я мусив би відразу це зробити.
— Я поїду, — сказав Дон, забувши про торт-морозиво.
Він різко підвівся, підбивши стегнами низ стільниці, змусивши заторохтіти чашки й тарілки. Очі в нього горіли.
— Ми з Еріком. Хто б не спробував туди зайти або вийти, ми їх зупинимо.
Френк не вельми покладався на Дона, а Бласс був лише підлітком, але, мабуть, наразі з цим гаразд. Чорт, та це ж просто застережний захід. Насправді він не думав, що Норкросс спробує вивезти ту жінку. Йому вона, напевне, здавалася в безпеці там, де є, за тюремними стінами.
— Гаразд, — проказав він. — Але якщо хтось
І терміново сповістіть мене по радіо.
— Не Террі? — запитав суддя Сілвер.
— Ні. Мене. Станьте наприкінці під’їзної дороги до тюрми, там де вона виходить на Західно-Лавінську. Ясно?
— Ясно! — гаркнув Дон. Він рвався на це завдання. — Ходімо, партнере. Поїхали.
Коли вони пішли, суддя пробурмотів:
— Мерзенне полює на неїстівне[298].
— Що ви кажете, судде? — запитав Верн Ренґл.
Сілвер похитав головою. Вигляд у нього був стомлений. — Не звертайте уваги. Джентльмени, мушу сказати, що загалом мені байдуже, яким чином це відбувається. Мене дивує…
— Що, Оскаре? — запитав Френк. — Що вас дивує?
Але суддя не відповів.
5
— Звідки ти взнала? — промовила Ейнджел. — За ту дитину?
Це запитання відволікло Євку з їдальні «Олімпія», де вона крізь очі нетлі, що сиділа на світильнику, спостерігала, як чоловіки вибудовують свої плани. А на додаток до тієї розваги, відбувалося й дещо інше, і то значно ближче. До Клінта завітали гості. Невдовзі і в неї також будуть гості.
Євка сіла прямо і вдихнула дух Дулінгського виправного. Сморід технічних очисників ввійшов жахливо глибоко; вона очікувала скоро померти й почувалася сумною через це, але ж вона помирала й раніше. Ніколи це не було приємно, але ніколи не було кінцем… хоча цього разу все могло бути інакше.
«А світлий бік тут у тому, — сказала вона собі, — що я не чутиму більше запаху цього закладу, цієї суміші лізолу й відчаю».
Вона вважала, що Троя смердить: гори трупів, пожежі, риб’ячі нутрощі, завбачливо розкладені для богів, — це ж треба, дякую, ну вас нахер, людці, тільки такого нам і не вистачає — і дурнуваті ахейці топчуться на березі моря, відмовляючись митися, дозволяючи сонцю спекти кров на чорне і взятись іржею шарнірам своїх обладунків. То було ніщо порівняно з усюдисущим смородом сучасного світу. Вона була тоді юною і легко вразливою у ті часи, до лізолу й хлорних очисників.
Тим часом Ейнджел поставила цілком коректне запитання, і тон у неї був майже притомний. Поки що принаймні.
— Я знаю про твою дитину, бо можу читати думки. Не завжди. Але здебільшого так. Мені легше читати чоловічі думки — вони простіші — але з жіночими в мене також добре виходить.
— Тоді ти знаєш… я не хтіла то робити.
— Так, я це знаю. І я надто жорстко повелася з тобою. Раніше. Мені шкода. Забагато всього відбувалося.
Ейнджел проігнорувала вибачення. Вона була зосереджена на викладі того, що давно чітко визубрила — така маленька, створена нею втіха, яка впускала світло, коли темрява була найглибшою і нікого не було поряд притомного, з ким можна побалакати, відволіктися думками від самої себе і того, що вона робила.
— Я мусіла. Кожен чоловік, якого я вбила, мене зобидив, або зобидив би, якби я дала йому шанс. Я не хтіла топити мою маленьку дівчинку, але я не могла дозволити, щоб у неї було таке життя.
Зітхання, яке у відповідь видала Євка, рясніло справжніми сльозами. Ейнджел казала правду, всю правду, і нічого, крім правди, про буття в часі і місці, де ще нічого не залагоджено. Звичайно, шанси мізерні на те, ніби щось може залагодитися з самою Ейнджел: ця жінка зіпсована й божевільна. Та хоч там як, а вона має рацію. Вони її кривдили, певне, скривдили б і ту маленьку дівчинку в належний час. Вони — це ті чоловіки, і всі чоловіки такі ж, як ті. Сама земля їх ненавидить, але любить угноєння з їхніх душогубних трупів.
— Чому ти плачеш, Євко?
— Тому що я все це відчуваю, а воно болісне. А тепер замовч. Якщо дозволити собі ще раз процитувати
— Якими справами?
Немов у відповідь, у дальнім кінці Крила А грюкнули, причинившись, двері і почулося наближення кроків. То були доктор Норкросс, офіцери Мерфі і Квіґлі та двоє незнайомців.
— Де їхні перепустки? — заволала Ейнджел. — У тих двох нема перепусток заходити сюди!
— Цить, я сказала, — кинула їй Євка. — Або я змушу тебе замовкнути. Ми душевно спілкувалися, Ейнджел, не псуй це.
Клінт зупинився перед камерою Євки. Прибула жінка підступила поруч нього. Під очима в неї були фіолетові мішки, але самі очі були ясними й уважними.
Євка сказала:
— Вітаю, Мікейло Котс, також відома як Мікейла Морган. Я — Єва Блек.
Вона просунула крізь ґрати руку. Тіґ з Мерфі інстинктивно ворухнулись уперед, але Клінт виставив руки, щоб утримати їх на місці.
Мікейла, не вагаючись, вхопила запропоновану долоню.
— Ви бачили мене в новинах по телевізору, я так розумію.
Євка тепло посміхнулася.
— Боюся, я не велика любителька новин. Занадто депресивно.
— Тоді звідки ви знаєте…
— Я можу називати вас Мікі, як це робить ваш друг доктор Флікінджер?
Ґарт здригнувся.
— Мені так жаль, що ви не встигли побачити свою матір, — продовжувала Євка. — Вона була гарною директоркою.
— А хер там, — бурмотнула Ейнджел, а коли Євка суворо гмикнула: — Окей, я мовчу, я мовчу.
— Звідки ви знаєте… — почала було Мікейла.
— Що ваша мати була директоркою в’язниці? Що ви взяли собі прізвище Морган, бо один дурнуватий пиздолюб, професор журналістики, сказав вам, що широка телевізійна аудиторія має схильність запам’ятовувати симетричні імена? Ох, Мікі, вам аж ніяк не варто було спати з ним, але, я гадаю, ви самі це тепер розумієте. Але принаймні той мимовільний аборт врятував вас від важкого вибору.
Євка форкнула й замотала головою, аж розвіялося її темне волосся.
За винятком червоних очей, обличчя Мікейли стало смертельно білим. Коли Ґарт обняв її за плечі, вона вхопилася за його руку, як потопельниця хапається за рятувальний круг.
— Звідки ви про це знаєте? — прошепотіла Мікейла. — Хто ви
— Я жінка, почуй, як я гарчу[299], — промовила Євка і знов розсміялася: весело, наче струснулися дзвони. Вона обернулася до Ґарта:
— А щодо вас, докторе Флікінджер, прийміть слово дружньої поради. Вам треба розпрощатися з наркотою, і то дуже скоро. Ви вже отримували одне застереження від свого кардіолога. Іншого не буде. Куритимете далі ті кришталики, і ваш катастрофічний інфаркт настане… — Вона замружила очі, наче якась ярмаркова віщунка, а потім їх розчахнула. — Місяців за вісім. Можливо, за дев’ять. Найімовірніше, коли ви дивитиметеся порно зі спущеними до щиколоток штаньми з тюбиком лубриканту під рукою. Так і не відсвяткувавши свого п’ятдесят третього дня народження.
— Гірше не придумаєш, — промовив Ґарт, але голос його прозвучав слабенько.
— Звичайно, це якщо вам пощастить. Якщо ви залишитися разом з Мікейлою і Клінтом тут, намагатиметеся захистити безпорадну мене і решту тутешніх жінок, ви, радше за все, помрете значно раніше.
— У вас найсиметричніше обличчя з усіх, які я бодай колись бачив, — Ґарт завагався, потім кашлянув. — Ви не могли б уже перестати проказувати таке лячне?
Вочевидь, Євка не могла.
— Це сумно, що ваша дочка страждає на гідроцефалію і змушена перебувати все своє життя в спеціальному закладі, але це не виправдання тих збитків, яких ви завдаєте колись прекрасному тілу й розуму.
Офіцери дивились на неї вибалушеними очима. Клінт сподівався на щось, що доведе Євчину несьогосвітність, але це вже було поза його найсміливішими очікуваннями. Так, неначе він промовив це вголос, Євка поглянула на нього… й підморгнула.
— Звідки ви знаєте про Кеті? — запитав Ґарт. — Звідки ви
Дивлячись на Мікейлу, Євка сказала:
— Я маю агентів серед істот цього світу. Вони мені все розповідають. Вони мені допомагають. Це як у «Попелюшці», тільки інакше. І головне, щурів я люблю як щурів, а не як візників.