Стивен Кинг – Сплячі красуні (страница 105)
– Євко… міс Блек… це ви відповідаєте за те, що заснули жінки? І якщо так, чи існує ймовірність того, що ви зможете розбудити їх знову?
— Клінте, ви певні, що це розумно? — запитав Ренд. — Дозволяти цій пані брати інтерв’ю в буцегарні? Я не думаю, щоб директорка Котс була…
Джінет Сорлі вибрала цю мить, щоб з’явитися в коридорі, плентаючись із задраним, на кшталт імпровізованої торби передом своєї коричневої блузи.
— Хто хоче горошку? — квилила вона. — Хто хоче свіжого горошку?
Тим часом Євка ніби десь відлетіла. Її пальці так сильно стискали тюремні ґрати, що аж кісточки пальців побіліли.
– Євко? — запитав Клінт. — З вами все гаразд?
— Так. Але, разом з тим, що я враховую ваші нагальні потреби, Клінте, у мене сьогодні кілька одночасних справ. Вам треба зачекати, поки я дещо владнаю.
А потім, радше до самої себе, ніж до півдесятка людей перед її камерою:
— Мені печально це робити, але він однаково довго б не протривав.
Пауза.
– І він сумує за своєю кицькою.
6
Суддя Сілвер вже майже дочовгав до парковки «Олімпії», коли його наздогнав Френк. Перлини мжички зблискували на похилих плечах пальта старого правника.
З наближенням Френка Сілвер обернувся — знаття, з вухами у нього було все гаразд — і ласкаво йому всміхнувся.
— Я хочу ще раз подякувати вам за Какао, — сказав він. — Нема за що, — відповів той. — Просто роблю свою роботу.
— Так, але ви тоді діяли з непідробним співчуттям. Зробили це для мене легшим.
— Приємно чути. Судде, мені здалося, у вас там виникла якась ідея. Чи не проти ви були б поділитися нею зі мною?
Суддя Сілвер вагався.
— Я можу говорити відверто?
— Оскільки моє ім’я Френк, на менше я б не очікував[300] Сілвер не відповів йому усмішкою.
— Гаразд. Ви порядний чоловік, і я радий, що ви виявили ініціативу, відтоді як заступник шерифа Кумс… скажімо так,
— Так, — сказав Френк. — За всіма пунктами.
— Я побоююсь вибуху. Спільнота озброєних людей, які виходять з-під контролю і перетворюються на банду. Я бачив, як воно відбувається, давно, під час одного бридкого страйку шахтарів у сімдесятих, і то було негоже дійство. Спалені будинки, вибухи динаміту, вбиті люди.
— Ви маєте альтернативу?
— Я міг би. Я… йди геть, чорти забирай!
Суддя відмахнувся покривленою артритом рукою від нетлі, яка пурхала довкола його голови. Та відлетіла і сіла на автомобільну антену, звільна граючи своїми крильцями під легенькою мжичкою.
— Ці комахи повсюди останнім часом.
— Угу. Отже, про що ви говорили?
– Є один чоловік у Коглині на ім’я Гаррі Райнґолд. Колишній агент ФБР, вийшов на пенсію два роки тому. Гарний чоловік, гарний службовий формуляр, кілька офіційних подяк від Бюро — я бачив їх на стіні в його кабінеті. Думаю, я міг би поговорити з ним, побачити, може він включиться.
— Як хто? Як поліціянт?
— Як радник, — сказав суддя і зробив вдих, що відгукнувся деренчанням в його горлі. — І, можливо, як перемовник.
— Перемовник щодо заручників, ви маєте на увазі.
— Так.
Перший Френків імпульс був дитинячим, але сильним — сказати судді: «Аж ніяк, тут керую я». Хоча, в технічному сенсі, він не керівник. Террі Кумс — керівник, і завжди залишається можливість того, що Террі з’явиться, з похмілля, але тверезий, і захоче стати до керма влади. І ще: чи може він, Френк, зупинити суддю, не застосовуючи методів фізичного обмеження? Ні, він не може. Хоча Сілвер повівся як істинний джентльмен, і не сказав цього (тоді як, звісно, мусив би), він тут представник суддівської влади і таким чином значно перевищує рангом самопризначеного правоохоронця, чия спеціальність ловити бродячих собак і робити оголошення для «Адоптуймо тварини» на Громадському каналі[302]. Мав ще одне міркування, і то найважливіше з усіх: перемовини щодо заручників насправді непогана ідея. Дулінгський виправний, він як укріплений замок. Хіба важливо, хто саме виманить звідти ту жінку, коли цю роботу буде зроблено? Коли її вже можна буде допитувати? Жорстоко, якщо необхідно, якщо вони вирішать, що вона дійсно має здатність зупинити цю Аврору?
Тим часом суддя дивився на нього зі зведеними вгору кущастими бровами.
— Робіть, — сказав Френк. — Я перекажу Террі. Якщо той Райнґолд погодиться, ми можемо все обмізкувати або тут, або ввечері в управі.
— Тож ви не… — суддя прокашлявся. — Ви не починатимете жодних термінових дій?
— До кінця дня і вночі я просто триматиму біля в’язниці машину. — Френк завагався. — Іншого я не можу обіцяти, та й навіть це залежить від Норкросса, якщо він не встругне якоїсь дурні.
— Мені здається сумнівним…
— А мені ні.
Френк багатозначно постукав собі пальцем по западині на скроні, немов показуючи, який серйозний там в нього відбувається розумовий процес.
— На тій посаді, яку я наразі обіймаю, я мушу сумніватися. Він вважає себе метким, а такі хлопці можуть створювати проблеми. Для інших і для самих себе. Дивлячись на це під таким кутом, ваша поїздка в Коглин — це благодійна місія. Отже, кермуйте обережно, судде.
— У моєму віці я завжди так роблю, — відповів суддя Сілвер.
Його повільне сідання в лендровер було болісно спостерігати. Френк уже збирався йому допомогти, коли Сілвер нарешті вмостився за кермом і зачинив двері. Загуркотів, прокинувшись, двигун, Сілвер безжально ним погазував, а потім увімкнулися фари, прорізавши конуси в мжичці.
Колишній фебеерівець, та ще й у Коглині, чудувався Френк. Дива нескінченні. Можливо, той може подзвонити в Бюро й отримати терміновий федеральний ордер з наказом Норкроссу випустити ту жінку. Навряд чи, коли уряд серед такого рейваху, проте не поза ймовірністю. Якщо Норкросс їм і тоді відмовить, ніхто не винитиме їх за те, що застосували силу.
Френк пішов до приміщення віддати накази решті поліціантів. Він уже вирішив послати Берровза і Ренґла змінити Пітерза і того хлопця, Бласса. А він з Пітом Ордвеєм почне складати список чоловіків, відповідальних чоловіків, котрі можуть увійти до тієї спільноти, якщо така спільнота буде потрібна. Нема сенсу вертатися зараз до управи, де може з’явитися Террі; вони можуть робити все просто тут, у їдальні.
7
Суддя Оскар Сілвер тепер нечасто їздив машиною, а коли сідав таки за кермо, то не перевищував сорока миль за годину, хай хоч би скільки машин пленталися позаду нього. Якщо вони починали сигналити чи стукати його в задній бампер, він знаходив місце, де міг зупинитися і дозволити їм проїхати повз, а потім знову рухався так само, повагом. Він усвідомлював, що й рефлекси, і зір у нього підупали. І на додаток, він уже пережив три інфаркти, а та операція з коронарного шунтування, яку йому зробили у Святій Терезі два роки тому, лише відклала на деякий час останню зупинку його спрацьованої рідної помпи. Він спокійно до цього ставився, але не бажав померти за кермом, коли останній виверт міг забрати одне чи й більше життів разом з ним. На сорока милях (менше в межах міста), він гадав, що має доволі непогані шанси встигнути натиснути гальма і перемкнути важіль на «парк», перш ніж світло для нього вимкнеться назавжди.
Проте сьогодні було інакше. Щойно він опинився поза Перевозом, на Старій Коглинській дорозі, Сілвер почав збільшувати швидкість, поки стрілка не зависла на шістдесяти п’яти[303] — той край, якого він не сягав уже років п’ять чи й більше. Він додзвонився Райнґолду по мобільному, і Райнґолд був радий побалакати (але суддя, ще той старий пройда, не бажав обговорювати тему їхньої бесіди телефоном — можливо, зайва осторога, але він завжди уособлював обережність), що було добре. Що було недобре: суддя зрозумів, що не довіряє Френкові Ґірі, який так легко говорив про збирання гурту чоловіків і штурм в’язниці. Там, в «Олімпії», це
Туди-сюди хиталися «двірники» на вітровому склі, змітаючи дрібний дощик. Він ввімкнув радіо і налаштував приймач на суто новинну станцію у Вілінгу.
— Більшість міських служб не працюють до подальшого оповіщення, — говорив диктор. — І я хочу повторити, що з дев’ятої вечора буде запроваджено суворий комендантський час.
— Щасти вам у цьому, — пробурмотів суддя.
— А тепер повертаємося до нашої центральної теми. Вмотивовані фальшивими повідомленнями в інтернеті про те, що, проходячи крізь парость — або
Диктор замовк, а коли заговорив знову, його безстороннє базікання стало промовистішим. Більш простацьким.
— Сусіди. Я з гордістю кажу, що жодної ідіотської банди подібного штибу не діє у нас тут, у Вілінгу. Всі ми маємо жінок і безумно любимо наше жіноцтво, і вбивати жінок уві сні, хоч би яким неприродним був той сон, то жахлива справа.
Лендровер судді Сілвера наближався до виїзду за межу сусіднього з Дулінгом містечка Мейлок, дім Райнґолда в Коглині стояв трохи далі, ще хвилин двадцять їзди.