Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 33)
— Чудово! Зараз я тебе відстебну, заберу свої кайданки й вийду з твоєї машини. Якщо, поки я це робитиму, ти хоча б раз смикнешся, я тобі зроблю дуже боляче. Із цим все зрозуміло?
— Так.
— Ключі від машини лежать у траві. Великий жовтий брелок «Герц» — знайдеш. А зараз: обидві руки на кермо. На десять і на два, як тато вчив.
Медден кладе обидві руки на кермо. Ходжес розстібає кайданки, опускає їх до своєї лівої кишені й виходить з «Навігатора». Медден не ворушиться.
— Ну, вдалого тобі дня, — говорить Ходжес і зачиняє дверцята.
7
Він сідає у свій «Пріус», від’їжджає до кінця парковки «Зейн Авіейшн», зупиняється й спостерігає, як Медден піднімає ключі з трави. Коли Медден проїжджає повз, махає йому рукою. Медден у відповідь не махає, що аж ніяк не розбиває серце Ходжеса. Він слідує за «Навігатором» під’їзною дорогою до аеропорту, не впритул, але й не дуже відстаючи. Коли Медден повертає в бік головних терміналів, Ходжес блимає йому фарами на прощання.
Через півмилі він в’їжджає на стоянку компанії «Мідвест ейрмотів» і дзвонить Піту Гантлі, своєму старому напарнику. У трубці лунає ввічливе «Привіт, Біллі, як справи», але нічого такого, що можна було б назвати проявом почуттів. Після того, як Ходжес пішов своєю дорогою у справі так званого Мерседес-Кілера (що ледь не призвело до серйозних проблем із законом), їхні з Пітом стосунки вкрилися легкою кригою. Можливо, сьогоднішні новини цей лід трохи розтоплять. Зрозуміло, він не відчуває жодних докорів сумління від того, що надурив тупака, який зараз прямує до терміналу «Дельта». Якщо в цьому світі і є хлопець, який заслуговує на повну ложку власних ліків, то це Олівер Медден.
— Чи не бажаєш підсмажити винятково жирну індичку, Піте?
— Наскільки жирну? — Усе ще з прохолодою, але вже із зацікавленістю.
— З десяти найбільш розшукуваних ФБР, це як, достатньо жирно? Він зараз у «Дельта», оформляється на рейс один дев’ятнадцять до Лос-Анджелеса як Джеймс Меллон, але його справжнє ім’я — Олівер Медден. Він захапав купу грошей у федералів п’ять років тому, коли був Олівером Мейсоном, а ти знаєш, як дядечко Сем не любить, коли в нього підрізають кишені. — Він додає ще кілька яскравих штрихів до резюме Меддена.
— Звідки ти знаєш, що він зараз у «Дельта»?
— Я сам купив йому квиток. Зараз я їду з аеропорту. Заїжджав тільки, аби повернути літак, за який він заплатив підробленим чеком. Холлі подзвонить до «Зейн Авіейшн» і все розповість їм докладно. Вона обожнює цю частину роботи.
Довге мовчання. Потім:
— Біллі, ти взагалі коли-небудь збираєшся у відставку?
Чути таке досить прикро.
— Міг би подякувати. Не луснув би.
Піт зітхає.
— Я подзвоню охороні аеропорту, потім сам приїду. — Пауза. Далі: — Дякую,
Ходжес усміхається. Це не бозна-що, але може покласти початок відновленню того, що було якщо не зруйновано, то добряче зіпсовано.
— Дякуй Холлі, це вона його вистежила. Вона все ще сахається незнайомих людей, але, коли працює за комп’ютером, це справжній убивця.
— Обов’язково подякую.
— Передай привіт Іззі. — Ізабель Джейнс стала напарницею Піта після того, як Ходжес відійшов від справ. Це вибухонебезпечна рудоволоса бестія, до того ж розумна. Ходжесу раптом спадає на думку, і це його майже шокує, що в недалекому майбутньому вона працюватиме з новим партнером, адже Піт і сам незабаром піде у відставку.
— Передам. Хлопцям з охорони аеропорту потрібен його опис?
— Такого не пропустиш. Шість із половиною футів зросту, світло-коричневий костюм, зараз, імовірно, не дуже впевнено тримається на ногах.
— Ти його вдарив?
—
Піт сміється. Чути це приємно. Ходжес обрубує дзвінок і їде до міста, уже зовсім близький до того, щоб стати на двадцять тисяч доларів багатшим завдяки грубуватому старому техасцеві на ім’я Дуайт Кремм. Він подзвонить Кремму й повідомить гарні новини одразу після того як дізнається, чого хоче Барбара.
8
Дрю Халлідей (зараз він воліє, щоб друзі, яких у нього небагато, називали його саме Дрю) їсть яйця Бенедикт за своїм звичайним кутовим столиком у «Жаме тужур». Він споживає їх повільно, стримуючи себе, хоча міг би все жадібно проковтнути чотирма великими шматками, потім бере тарілку й злизує смачний жовтий соус, як собака облизує миску. Близьких родичів у нього немає, романтичне життя вже років п’ятнадцять як у минулому, і, треба визнати, усі його нечисленні друзі — не більше ніж знайомі. Єдине, що викликає в нього цікавість наразі, це книги та їжа.
Хоча ні.
Нещодавно з’явилася третя річ.
У його житті знову виникли рукописи Джона Ротстайна.
До нього ковзною ходою наближається офіціант, молодий чоловік у білій сорочці і вузьких чорних брюках. Чисте досить довге темно-русяве волосся зав’язане у хвіст на потилиці, відкриваючи елегантні вилиці. Дрю вже тридцять років у складі маленької театральної трупи (кумедно, як летить час… хоча не дуже), і йому здається, що з Вільяма вийшов би ідеальний Ромео, якщо, звичайно, він здатний грати. А гарні офіціанти завжди трохи актори.
— Бажаєте ще щось, містере Халлідей?
«Так, — думає він. — Ще дві порції цього, потім два crème brûlèes[58] і листковий полуничний торт!»
— Ще горнятко кави, будь ласка.
Вільям посміхається, показуючи зуби, які не знають нічого, крім кращого стоматологічного догляду.
— Повернуся за два помахи хвоста ягняти.
Дрю із жалем відсуває тарілку з останнім мазком жовтка й голландського соусу та дістає органайзер. Природно, у молескіновій обкладинці, кишенькового розміру. Перегортає чотири місяці записів — адреси, нотатки, ціни на книги, замовлені в різних клієнтів. У кінці, на чистій сторінці, записано два імені. Перше — Джеймс Гокінс. Цікаво, це збіг, чи хлопець навмисно вибрав його? У наші дні хлопчики все ще читають «Острів скарбів»? Дрю схильний думати, що цей читає; зрештою, він каже, що вивчає літературу, а Джим Гокінс — це герой-оповідач з «Острова скарбів».
Під Джеймсом Гокінс стоїть ім’я Пітер Сауберс.
9
Сауберс — він же Гокінс — уперше зайшов до магазину два тижні тому, ховаючись за смішними юнацькими вусиками, які ще навіть не встигли як слід вирости. На носі в нього примостилися окуляри в чорній черепаховій оправі, такі Дрю (тоді ще Енді) любив носити в часи, коли президентом був Джиммі Картер. Підлітки зазвичай не заходили до магазину, і Дрю був цьому навіть радий; його час від часу ще тягнуло до молодих чоловіків — офіціант Вільям був одним із таких, — але підлітки недбало поводяться із цінними книгами: занадто різко гортають сторінки, ставлять на полиці догори ногами, навіть упускають. Крім того, вони мають сумну схильність до крадіжок.
Цей же мав такий вигляд, наче готовий був розвернутися й чкурнути до дверей від будь-якого гучного звуку. На ньому був піджак міського коледжу, абсолютно недоречний у таку спеку. Дрю свого часу багато читав про Шерлока Голмса, тому, склавши піджак, вуса й окуляри, дійшов висновку, що перед ним хлопчисько, який хоче здаватися старшим, ніби намагається потрапити до одного з танц-клубів у центрі міста, а не до книжкового магазину, що спеціалізується на рідкісних виданнях.
«Ти хочеш, щоб я дав тобі не менше двадцяти одного, — подумав Дрю, — але провалитися мені на цьому місці, якщо тобі вже є сімнадцять. І ти прийшов сюди не просто так, знайти щось почитати, так? У тебе є конкретна мета».
Під пахвою молодик тримав велику книгу й манільський конверт[59]. Спочатку Дрю подумав, що хлопчина приніс якусь запліснявілу стару книгу, яку знайшов на горищі, щоб дізнатися, скільки вона коштує, але, коли містер Вусики невпевнено підійшов ближче, Дрю побачив й одразу впізнав фіолетовий стикер на корінці книги.
Першим, що Дрю було хотів сказати: «Чого тобі, синку», — але він стримався. Нехай хлопець і далі прикидається студентом. Яка різниця?
— Добридень, я можу вам допомогти?
Секунду юний містер Вусики мовчав. Темно-коричнева поросль на його губі підкреслювала блідість щік. Дрю зрозумів, що він вирішує, залишитися або пробурмотіти: «Гадаю, що ні», — і дременути звідси нафіг. Одного слова, імовірно, вистачило б, щоб його спровадити, проте Дрю страждав на одну, звичайну для антикварів, недугу — цікавість. Тому він обдарував хлопчину своєю найприємнішою хоч-до-рани-прикладай посмішкою, склав на грудях руки й завмер в очікуванні.
— Ну… — нарешті промовив хлопчик. — Можливо.
Дрю підвів брови очікуючи.
— Ви ж не тільки продаєте всілякі рідкості, але й купуєте, так? Так на вашому сайті сказано.
— Усе правильно. Тобто, якщо відчуваю, що потім зможу їх вигідно продати. Така природа цього бізнесу.
Хлопець зібрався з духом — Дрю навіть побачив, як змінився вираз його обличчя, — і підійшов впритул до стійки, на якій у колі світла від старомодної настільної лампи зі складною ніжкою хаотично лежали стоси книжок. Дрю простягнув руку.
— Ендрю Халлідей.
Хлопець похапки потримався за його кисть і висмикнув руку, наче боявся, що його схоплять.
— Джеймс Гокінс.
— Радий знайомству.
— Ага. Я… У мене є дещо, що, можливо, вас зацікавить. Який-небудь колекціонер може заплатити за це великі гроші. Якщо колекціонер правильний.
— Але це не книга, яку ви принесли, так? — Дрю тепер було видно назву: