Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 34)
— Ні, звичайно, це не вона. — Джеймс Гокінс нервово реготнув. — Це лише для порівняння.
— Добре. Я слухаю вас.
Якусь мить «Джеймс Гокінс», здається, не міг вирішити, із чого почати. Потім, поправивши під пахвою манільський конверт і міцніше притиснувши його ліктем, почав швидко перегортати блискучі сторінки «Посилок з Олімпу», пропустивши записку Фолкнера, у якій той лаяв якусь продовольчу компанію в Оксфорді, Міссісіпі, за неправильно виконане замовлення, захоплююче послання Юдори Велті Ернесту Гемінґвею, цидулки незрозуміло про що від Шервуда Андерсона й список покупок у бакалійному магазині, написаний Робертом Пенном Ворреном та прикрашений малюнком двох танцюючих пінгвінів, один із яких курить сигарету.
Нарешті він знайшов, що шукав, поклав книгу на стійку й повернув її до Дрю.
— Ось, — сказав він. — Подивіться на це.
Серце завмерло у Дрю, коли він прочитав заголовок: Від Джона Ротстайна Фланнері О’Коннор. Дбайливо перефотографований лист був написаний на розлініяному аркуші паперу з нерівним лівим краєм, там, де він був вирваний із записника, купленого в магазині «усе по десять центів». Невеликий акуратний почерк Ротстайна, зовсім не схожий на руку більшості письменників, неможливо було не впізнати.
Дрю розглядав лист довше, ніж було потрібно, щоб заспокоїтися, потім перевів погляд на хлопчика, який назвав себе Джеймсом Гокінсом.
— Знаєте, про яку курку йдеться? Якщо хочете, я поясню. Це вдалий приклад того, що Ротстайн називав божевільним почуттям гумору.
— Я перевірив. Коли міс О’Коннор було шість чи сім років, у неї була курка — ну, принаймні вона так говорила, — яка ходила задом наперед. До неї приїхали люди з кіножурналу й зняли сюжет для новин. Курка потрапила до фільму. Міс О’Коннор потім казала, що то найвеличніша подія в її житті, а далі все пішло на спад.
— Це справді так. Тепер, якщо вже ми розібралися з куркою, чим можу допомогти?
Хлопчик тяжко зітхнув і відкрив застібку на манільському конверті. З конверта він дістав фотокопію і поклав поруч із листом Ротстайна в «Посилках з Олімпу». Обличчя Дрю Халлідея залишалося розслаблено-зацікавленим, але під стійкою його пальці переплелися так, що коротко стрижені нігті вп’ялися в долоні. Він миттєво зрозумів, що перед ним. Закарлючки на хвостах
Нагорі сторінки стояла цифра 44, обведена в кружечок. Нижче йшов уривок вірша.
На цьому вірш обривався. Дрю подивився на хлопчика.
— Там далі про перший ранковий автобус, — повідомив Джеймс Гокінс. — Той, який по дротах їздить. Він називає його «trolebъs». Це іспанською «тролейбус». Дружина чоловіка, яка це розповідає — чи, може, його подруга, — сидить мертва в кутку кімнати. Вона застрелилася, і він тільки-но її знайшов.
— Щось мені це не здалося безсмертним творінням, — промовив Дрю. У його ошелешеному стані це єдине, що він зміг сказати. Незалежно від якості, цей вірш був першим новим твором Джона Ротстайна, який з’явився за останні півстоліття. Ніхто його не бачив, крім автора, цього хлопчиська й самого Дрю. Якщо, звичайно, Морріс Белламі не читав його, що малоймовірно, ураховуючи велику кількість записників, які він, за його словами, украв.
Велика кількість.
Збіса велика кількість записників.
— Так, це точно не Вілфред Овен і не Т. С. Еліот, але, я думаю, не це головне. А що ви думаєте?
Дрю раптом усвідомив, що «Джеймс Гокінс» уважно за ним спостерігає. І що ж він бачить? Імовірно, занадто багато чого. Дрю звик приховувати реальні почуття, аби уникати зайвого ризику, — якщо доводиться занижувати ціну для того, хто продає, і завищувати потенційним покупцям, без цього аж ніяк, — але це було те саме, що побачити «Титанік», який несподівано сплив із дна Атлантичного океану, зім’ятий і проіржавілий, але ж таки справжній «Титанік».
Що ж, гаразд, визнай це.
— Так, мабуть. — Фотокопія і лист О’Коннор усе ще лежали поруч, і Дрю мимоволі став водити над ними коротким товстим пальцем, порівнюючи. — Це підробка. Відмінна, але підробка.
— Це не підробка. — Без невпевненості в голосі.
— Звідки це у вас?
І хлопчик почав плести якусь нісенітницю, до якої Дрю навіть не прислухався. Щось про те, як його дядько Філ із Клівленда помер і заповідав молодому Джеймсу свою бібліотеку, а в ній серед дешевих видань та додатків до журналу клубу «Книга місяця» виявилися — ви тільки погляньте! — шість записників, заповнених усілякими цікавими речами. Переважно це поезія, але є кілька есе та окремі недописані оповідання. Усе це було роботою Джона Ротстайна.
— Як ви дізналися, що це Ротстайн?
— За стилем. Я його впізнаю навіть у поезії. — До цього питання він вочевидь приготувався заздалегідь. — Я в міському коледжі вивчаю американську літературу й прочитав майже всі його роботи. Наприклад, тут йдеться про Мексику, а Ротстайн півроку нею подорожував, коли пішов зі служби.
— Як і ще дюжина гарних американських письменників, включаючи Ернеста Гемінґвея і загадкового Б. Травена.
— Так, але погляньте на це. — Хлопець дістав із конверта другу фотокопію. Дрю наказав собі не тягнутися до неї жадібно… і жадібно потягнувся до неї. Він поводився так, немов займався цією справою три роки, а не більше тридцяти. Але хто б міг його звинуватити? Це була справа надзвичайної важливості. Надзвичайної важливості. Але складність полягала в тому, що «Джеймс Гокінс», схоже, знав про це.
Еге ж, але він не знає того, про що знаю я, наприклад, про походження цих документів. Якщо тільки його не використовує Моррі, а як би він це зробив, перебуваючи у Вейнсвілльській в’язниці штату?
Текст на другій фотокопії був стовідсотково написаний тією самою рукою, але не так акуратно. На уривку вірша не було жодних виправлень, жодних нотаток на полях, зате тут їх було аж занадто.
— Думаю, це він писав, коли був напідпитку, — сказав хлопчисько. — Ви ж знаєте, він багато пив, потім кинув. Раптово. Ви зрозумієте, про що це.
Угорі на цій сторінці в кружечку значилася цифра 77. Текст нижче починався з середини речення.
На цьому речення обривалося, але Дрю знав, що за цим слідувало, і не сумнівався, що Гокінс це теж знав. Це був знаменитий девіз Джиммі, який досі, через стільки років, іноді можна побачити на футболках.
— Він неправильно написав слово «тупість». — Більше він не знайшовся, що сказати.
— Еге ж. І «матеріал». Справжні помилки, що не виправлені яким-небудь коректором. — Очі хлопчака палали. Такий вогонь Дрю бачив часто, але ніколи в очах такої молодої людини. — Воно