Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 35)

— Ви сказали, у вас шість записників?

— Ага.

Шість. Не сотня й не більше. Якщо в хлопчака їх лише шість, це означає, що він точно не працює на Белламі, якщо тільки з якоїсь причини Морріс не вирішив розділити здобич. Дрю не міг уявити, щоб його давній приятель на таке пішов.

— Середнього розміру, по вісімдесят сторінок. Усе це чотириста вісімдесят сторінок. Багато порожнього місця — з віршами завжди багато порожнечі залишається, — але там не тільки вірші. Там є й оповідання. Одне про Джиммі Ґолда в дитинстві.

Однак поставало питання: чи дійсно він, Дрю, вірив, що їх усього шість? Чи можливо, хлопчисько вирішив притримати інше? І, якщо так, то скільки? Бо хоче продати решту пізніше або тому що взагалі не хоче його продавати? Блиск у його очах вказував на друге, хоча він міг і сам ще цього не усвідомлювати.

— Сер? Містере Халлідей?

— Вибачте. Просто намагаюся звикнути до думки, що це може насправді бути новим матеріалом Ротстайна.

— Це він і є, — без тіні сумніву вимовив хлопчик. — Скільки?

— Скільки я заплачу? — Дрю подумав, якщо вони зараз будуть торгуватися, можна ввернути і «синку». — Синку, я ж гроші не друкую. Та й не зовсім я впевнений, що це не підробка. Ще якась афера. Я повинен побачити оригінали.

Дрю побачив, як Гокінс покусує губу за вусиками, що ледь пробиваються.

— Я не питав, скільки ви заплатите, я говорив про приватних колекціонерів. Ви, напевно, знаєте когось, хто погодиться витратити великі гроші на щось особливе.

— Знаю двійко таких, так. — Він знав дюжину. — Але я навіть звертатися до них не стану, адже бачу тільки фотокопії. А якщо брати висновок у графолога… Це не надійно. Ротстайна все ж таки було вбито, отже, це крадений товар.

— Ні, якщо він передав їх комусь до того, як його вбили, — швидко заперечив хлопчик, і Дрю довелося ще раз нагадати собі, що хлопець підготувався до цієї зустрічі. «Але на моєму боці досвід, подумав він. Досвід і вправність».

— Синку, таке неможливо довести.

— Так само, як довести зворотне.

Отже: глухий кут.

Несподівано хлопчик схопив обидві фотокопії і пхнув їх назад у конверт.

— Секунду, — сказав Дрю, стривожившись. — Гей-гей, постривай.

— Ні. Напевно, мені не потрібно було сюди приходити. У Канзас-Сіті є місце, «Розкішні перші й рідкісні видання Джарретта», одне з найбільших у країні. Спробую там.

— Якщо ти можеш почекати тиждень, я зроблю кілька дзвінків, — сказав Дрю. — Тільки копії доведеться залишити мені.

Хлопчик завагався.

— Як гадаєте, скільки вдасться отримати?

— За майже сотню сторінок, що не публікувалися, та яке там не публікувалися, невідомих матеріалів Ротстайна? Покупець, імовірно, захоче щонайменше провести комп’ютерний аналіз почерку, для цього є декілька гарних програм, але, якщо справжність підтвердиться… — Він прикинув в умі найменшу суму, яку можна назвати, щоб це не прозвучало безглуздо. — Тисяч п’ятдесят доларів.

Джеймс Гокінс або погодився, або зробив вигляд, що згоден.

— І скільки ви візьмете комісійних?

Дрю ввічливо розсміявся.

— Синку… Джеймсе… Жоден продавець не братиме комісійних за таку угоду. Коли творця — а висловлюючись юридичною мовою, власника — було вбито, і цей матеріал міг бути викрадений. Гроші ми розділимо рівно навпіл.

— Ні. — Хлопчик вимовив це одразу, без коливань. Може, він ще не може похизуватися байкерськими вусами, про які мріє, але в нього, безумовно, є яйця й голова на плечах. — Сімдесят відсотків мені, тридцять вам.

Дрю міг би на це погодитися й заробити за шість записників чверть мільйона, віддавши хлопчиськові сімдесят відсотків від п’ятдесяти штук, але «Джеймс Гокінс» напевно чекає, що він буде торгуватися. Хоча б трохи. Якщо погодитися одразу, хіба це не здасться підозрілим?

— Шістдесят — сорок, це моє остаточна пропозиція. І, зрозуміло, ураховуючи покупця, якого я знайду. Це виходить тридцять тисяч доларів за те, що ти знайшов у якійсь картонній коробці разом зі старими копіями «Щелеп»[61] і «Мостів округу Медисон»[62]. Непогано, я б сказав.

Хлопчик переминався з ноги на ногу, нічого не кажучи, було помітно, що в голові в нього відбувалася боротьба.

Дрю повернувся до усмішки «хоч до рани прикладай».

— Залиш копії мені, приходь за тиждень, і я повідомлю, як просувається. І ще порада: тримайся подалі від Джарретта. Цей тип обдере тебе як липку.

— Я братиму готівкою.

Дрю подумав: «Ми б усі хотіли брати готівкою».

— Ти біжиш попереду паровоза, синку.

Хлопчик прийняв рішення й поклав манільський конверт на захаращений прилавок.

— Добре. Я повернуся.

Дрю подумав: «Не сумніваюся. І, думаю, коли ти повернешся, моє становище буде набагато кращим за твоє, ось тоді й поторгуємося».

Він простягнув руку. Хлопчик потиснув її, дуже швидко, лише для того, щоб не здатися неввічливим. Ніби боявся залишити відбитки пальців. Що він у якомусь сенсі вже зробив. Дрю сидів на своєму місці, поки «Гокінс» не вийшов, потім повалився в офісне крісло (воно покірно застогнало) і вивів зі сплячого режиму свій «Макінтош». Над вхідними дверима були встановлені дві камери спостереження, спрямовані в різні боки Лейсмейкер-лейн. Він простежив, як хлопець звернув на Кроссвей-авеню й зник з очей.

Фіолетовий стікер на корінці книги — ось зачіпка. Він означав, що це бібліотечна книга, а Дрю знав усі бібліотеки в місті. Фіолетовий колір символізував книгу з довідкового відділу бібліотеки на Гарнер-стрит, а книги з довідкового відділу не видаються на руки. Якби хлопець спробував винести її під своїм форменим піджаком, на виході спрацював би детектор, бо фіолетовий стикер це ще й пристрій проти крадіжки. Додати до цього очевидну обізнаність хлопця на книгах, і можна дійти ще одного голмсівського висновку.

Дрю зайшов на веб-сайт бібліотеки на Гарнер-стрит, де була ціла низка закладок: «Літній годинник», «Дітям та підліткам», «Майбутні події», «Серії з кінокласики» і, нарешті, остання, але аж ніяк не менш важлива «Наші співробітники».

Дрю клікнув на цю закладку, і цього вистачило. Над короткими біографіями стояла загальна фотографія співробітників бібліотеки — дванадцять-п’ятнадцять людей на газоні перед бібліотекою. У них за спиною височіла статуя Хореса Гарнера з відкритою книгою в руці. Усі радісно посміхалися, у тому числі і його хлопчина, тільки тут він був без вусів і фальшивих окулярів. Другий ряд, третій ліворуч. Якщо вірити біографії, юний містер Пітер Сауберс був учнем Нортфілдської середньої школи і працював неповний робочий тиждень. Він сподівався отримати ступінь з англійської літератури й вивчити бібліотечну справу.

Дрю продовжив дослідження, керуючись дещо незвичайним прізвищем. Він трохи спітнів, та й чи варто дивуватися? Шість записників уже здавалися йому чимось несуттєвим, лише розпалювали апетит. Усі записники — а в них попри все інше був і четвертий роман про Джиммі Ґолда, якщо багато років тому його друзяка-психопат не помилився, — могли потягнути на п’ятдесят мільйонів доларів, якщо їх продавати частинами різним колекціонерам. Лише четвертий Джиммі Ґолд міг принести мільйонів зо двадцять. І поки Моррі Белламі було надійно замкнено у в’язниці, усе, що стояло в нього на шляху, це підліток, у якого ще навіть нормальні вуса не виросли.

10

Вільям повертається з чеком, і Дрю кладе свою «Америкен експрес» у шкіряну теку. По ній точно відмови не буде. Щодо інших двох він не такий упевнений, але «Амекс» він тримає більш-менш чистою, тому користується нею для ділових розрахунків.

Останні кілька років справи йшли кепсько, хоча, Бог свідок, вони мали йти прекрасно, особливо між 2008 і 2012, коли американська економіка шубовснула у вигрібну яму, звідки, здавалося, уже не вибереться. У такі часи ціна на коштовні товари — справжні речі, а не комп’ютерні байти, як на Нью-Йоркській фондовій біржі, — завжди піднімається. Золото й діаманти — так, але ще предмети мистецтва, антикваріат і рідкісні книги. Сволота Майкл Джарретт зараз у своєму Канзас-Сіті на «Порше» їздить. Дрю бачив це в нього на сторінці у «Фейсбуці».

Думки Дрю повертаються до другої зустрічі з Пітером Сауберсом. Шкода, що хлопець дізнався про третю заставну. Це була вирішальна точка. Можливо, навіть точка неповернення.

Фінансові неприємності Дрю почалися з тієї клятої книги Джеймса Ейджі «Та й славних мужів похвалімо». Відмінна копія, ідеальний стан, підписана самим Ейджі й Волкером Евансом, автором фотографій. Звідки Дрю знати, що вона вкрадена?

Ну добре, може, він і знав про це — усе вказувало на те, що справа нечиста, і йому не варто було зв’язуватися, але продавець не здогадувався про реальну вартість книги, ось Дрю й послабив трішечки пильність. Дякувати Богу, не настільки, щоб його оштрафували або, борони Боже, посадили, тільки от наслідки не забарились. Починаючи з 1999 року, на кожен з’їзд, на кожен симпозіум або книжковий аукціон він приносить із собою певний присмак. Шановні торговці й покупці воліють не мати з ним справу, хіба що — ось вона іронія життя — коли їм треба якнайшвидше продати щось не зовсім чисте. Іноді ночами, коли йому не спиться, Дрю думає: «Це вони підштовхують мене у темний бік. Я в цьому не винен. Ні, дійсно, я тут жертва».

І все це робить Пітера Сауберса постаттю ще більш важливою.

Повертається Вільям із шкіряною текою. Вигляд у нього серйозний, і Дрю це не подобається. Може, по картці все ж таки надійшла відмова. Але тут його улюблений офіціант посміхається, і Дрю полегшено видихає.