Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 37)
— Якщо я вам їх віддам, що я отримаю?
— Упевненість у тому, що ти залишишся чистим і на волі. А в твоєму становищі це безцінний скарб.
— Ви це серйозно?
— Синку…
— Не називайте мене так! — Хлопчик стиснув кулаки.
— Пітере, сам подумай. Припустимо, ти відмовляєшся віддати записники мені. Тоді я зливаю
Поки Дрю це говорив, його правий вказівний палець наближався до безшумної тривожної кнопки під стійкою. Натискати її йому хотілося менш за все на світі, але ці стиснуті кулаки йому не подобалися. У паніці Сауберсу могло спасти на думку, що є лише один спосіб заткнути рота Дрю Халлідею. Зараз їх записувала камера відеоспостереження, але хлопець міг і не здогадуватися про це.
— А ви отримаєте сотні й тисячі доларів, — з гіркотою в голосі вигукнув Сауберс. — Може, навіть мільйони.
— Ти допоміг своїй родині у важкий час, — сказав Дрю й мало не додав: «Не треба бути таким жадібним», — але потім вирішив, що за даних обставин це було б якось… недоречно. — Думаю, тобі й цього має бути достатньо.
Відповідь хлопчика можна було прочитати по його обличчю: легко вам говорити.
— Мені треба подумати.
Дрю кивнув. Але не на знак згоди.
— Я розумію, що ти відчуваєш, але ні. Якщо ти зараз підеш, обіцяю тобі: коли ти прийдеш додому, на тебе вже чекатиме поліцейська машина.
— А ви втратите великий куш.
Дрю знизав плечима.
— Уперше, чи що? — Хоча, сказати по правді, такими зависокими ставки ще ніколи не були.
— Мій тато займається нерухомістю, ви це знаєте?
Несподівана зміна теми злегка збила крок Дрю.
— Так, я це бачив, коли брав довідки. Він завів свою маленьку справу, і молодець. Хоча в мене є підозри, що піднятися йому допомогли гроші Джона Ротстайна.
— Я попросив його зібрати відомості про всі книжкові магазини в місті, — сказав Сауберс. — Сказав, що пишу роботу про те, як електронні книги впливають на торгівлю звичайними книгами. Це було ще до того, як я прийшов до вас, коли я ще вирішував, чи варто ризикнути. Він з’ясував, що в минулому році ви втретє заклали це місце, і вам це вдалося тільки через його розташування. Лейсмейкер-лейн вважається найдорожчою вулицею.
— Я не думаю, що це має якесь відношення до…
— Ви маєте рацію, у нас був важкий період, і знаєте що? Це дає людині нюх на тих, у кого неприємності. Можливо, переважно дітям. Мені здається, у вас із грошима зовсім туго.
Дрю підняв палець, який тягнувся до тривожної кнопки, і направив його на Сауберса.
— Не трахай мені мізки, хлопче.
Кров прилила до обличчя Сауберса великими пропасними плямами, і Дрю побачив щось таке, що йому не сподобалося й чого він, безумовно, не домагався: він розлютив хлопчика.
— Я знаю, ви мене навмисно квапите. Але нічого не вийде. Так, справді, його записники в мене. Сто шістдесят п’ять штук. Не всі, але більшість списані повністю. І знаєте що? Про Ґолда це була не трилогія, це був цикл. Є ще два романи, обидва в цих книжках. Так, перші чернетки, ага, але досить-таки чисті.
Хлопчисько говорив дедалі швидше й швидше, крок за кроком окреслюючи те, про що, як сподівався Дрю, через страх він не повинен був зараз думати.
— Вони заховані, але, напевно, ви маєте рацію, якщо ви викличете поліцію, вони їх знайдуть. Тільки мої батьки нічого про це не знають, і, думаю, поліція цьому повірить. А я… Я ще неповнолітній. — Тут він навіть трохи посміхнувся, ніби щойно до цього додумався. — Мені вони нічого не зроблять, тому що я не крав ні грошей, ні записників. Я тоді ще навіть не народився. Ви, звичайно, вийдете чистеньким, але й нічого не отримаєте. Коли банк забере цей магазин — тато сказав, що вони це зроблять рано чи пізно, і тут замість нього відкриється «Обонпан»[64], я сюди зайду і з’їм круасан за ваше здоров’я.
— Нічого собі ти промову виголосив, — сказав Дрю.
— Вона закінчилася. Я йду.
— Попереджаю тебе, ти робиш конче нерозумно.
— Я вже говорив, мені потрібен час подумати.
— Скільки?
— Тиждень. Вам теж потрібно подумати, містере Халлідей. Можливо, у нас таки щось вийде.
— Сподіваюся, синку. — Дрю навмисно вставив це слово. — Оскільки, якщо цього не станеться, я подзвоню в поліцію, і я не блефую.
Тут у завзятості хлопчика таки з’явилася розколина, очі його наповнилися слізьми, і, перш ніж вони встигли скотитися по щоках, він розвернувся й вийшов з магазину.
12
А тепер приходить ця голосове послання, яке Дрю вислуховує лютуючи, але й з острахом, бо хлопчик говорить так спокійно й зібрано, але за цією холоднокровністю чується розпач.
«Завтра я не зможу прийти, як обіцяв. Зовсім забув про зліт старост класів середньої і вищої школи, а мене на наступний рік обрали віце-президентом випускного класу. Знаю, це звучить як відмовка, але це не відмовка. Це абсолютно вилетіло в мене з голови — ще б пак, коли ви стали погрожувати мені в’язницею і все таке».
«Зітри це негайно», — думає Дрю, його нігті впиваються в долоні.
«Зліт проходитиме на базі відпочинку „Рівер-бенд“, це в окрузі Віктор. Виїжджаємо автобусом завтра о восьмій ранку — це день підвищення кваліфікації вчителів, тому занять не буде, — і повертаємося в неділю ввечері. Нас буде двадцять чоловік. Я хотів відмазатись, але батьки й так уже за мене хвилюються. Сестра теж. Якщо я пропущу зліт, вони зрозуміють, що щось відбувається. Мені здається, мама думає, що якась моя дівчина завагітніла».
Хлопчик видає короткий, напівістеричний смішок. Дрю думає, що у світі немає нічого страшнішого за сімнадцятирічних підлітків. Ніколи не знаєш, на що вони здатні.
«Я зайду в понеділок удень, — продовжує Сауберс. — Якщо дочекаєтеся, може, у нас щось і вийде. Компроміс. У мене є одна ідея. А якщо думаєте, що щодо зльоту я вам морочу голову, зателефонуйте до будинку відпочинку й перевірте бронювання. Студентський уряд Нортфілдської середньої школи. Можливо, у понеділок побачимося. Якщо ні, то до поб…»
На цьому час запису — підвищеної довжини для клієнтів, які телефонують не в робочий час, зазвичай із Західного узбережжя, — нарешті закінчився. Біп.
Дрю опускається в крісло (ігноруючи його стогін, як завжди) і дивиться на автовідповідач майже цілу хвилину. Він не відчуває необхідності телефонувати до будинку відпочинку «Рівер-бенд»… який, як не дивно, знаходиться всього за шість-сім миль вище по річці від в’язниці, де зараз мотає строк людина, яка вкрала записники. Дрю знає: Сауберс сказав правду щодо зльоту, бо це дуже легко перевірити. А ось чому він не відмовився туди їхати — тут у Дрю були сумніви. Можливо, Сауберс вирішив, що загроза звернутися в поліцію — блеф? Але це не блеф. Дрю не збирався дозволяти Сауберсу мати те, чого не міг мати сам. Так чи інакше цьому шмаркачеві доведеться розлучитися із записниками.
«Я почекаю до понеділка, — думає Дрю. — Це я можу собі дозволити, але потім це питання треба буде якось вирішувати. Я і так йому забагато дозволив».
Він розмірковує про те, що його старий друг Морріс Белламі й цей хлопчисько Сауберс, хоча й знаходяться на різних кінцях вікового діапазону, проте дуже схожі, коли йдеться про записники Ротстайна. Для них головне те, що в них
«Ось вона твоя ахіллесова п’ята, синку, — думає Дрю. — Ця пристрасть колекціонера. А мене цікавлять тільки гроші, а з грошима все простіше. Тож нумо, насолоджуйся вікендом. Коли повернешся, пограємо по-дорослому».
Дрю подається вперед над огрядним черевом і стирає запис.
13
Дорогою до міста Ходжес встигає занадто спітніти, тому вирішує заїхати додому з’їсти бургер і прийняти душ. А заразом і перевдягнутися. Харпер-ровд усе одно по дорозі, а в джинсах він буде почувати себе набагато зручніше. Можливість носити джинси — одна з головних принад роботи на самого себе, а не на начальника.
Коли він виходить із будинку, дзвонить Пітер Гантлі повідомити своєму колишньому напарнику, що Олівера Меддена затримано.
Ходжес вітає Піта з арештом і ледь встигає сісти за кермо «Пріуса», як лунає новий дзвінок. На цей раз дзвонить Холлі.
— Ти де, Білле?
Ходжес дивиться на годинник і бачить, що якимось дивом там уже п’ятнадцять на третю. «Як летить час, коли тобі весело», — думає він.
— Удома. Уже виїжджаю в офіс.
— Що ти там робиш?
— Зупинився прийняти душ. Не хотів ображати твої ніжні нюхові рецептори. І я не забув про Барбару. Заїду, як тільки…
— Не треба. Вона тут. Із подружкою Тіною. Вони приїхали на таксі.
— На таксі? — Зазвичай діти навіть не думають про таксі. Можливо, Барбара хоче поговорити про щось більш серйозне, ніж він припускав.
— Так, я відвела їх до твого кабінету. — Холлі переходить на шепіт. — Барбара лише схвильована, але друга дівчинка поводиться так, ніби налякана до смерті. Гадаю, у них щось трапилося. Приїжджай скоріше, Білле.
— Зрозумів.
— Поспішай. Ти ж знаєш, у мене погано з сильними емоціями. Я працюю над цим зі своїм лікарем, але зараз я нічого не можу з собою зробити.
— Уже їду. Буду за двадцять хвилин.