Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 39)
«Й адже вийшло, — думає він. — Тільки після цього треба було зупинитися».
Але.
Зараз уже пізно.
17
Спочатку в нього виникла думка покласти записники назад у закопану скриню, але Піт майже одразу від неї відмовився. Якщо поліція наскочить, як погрожував Халлідей, з ордером на обшук, де вони почнуть шукати, коли не знайдуть записників у будинку? Їм достатньо буде зайти до кухні, аби побачити занедбану ділянку за їхнім двором. Ідеальне місце. Якщо вони підуть стежкою й помітять свіжоскопану землю біля струмка, грі настане жирний кінець. Ні, цей спосіб кращий.
Хоча страшніший.
Він тягне візок Тіни доріжкою й повертає ліворуч на В’язів. Джон Тай, який живе на розі Сикоморової і В’язової, підстригає газон. Його син Білл кидає своєму собаці фрісбі. Диск пролітає над головою пса й опускається прямо на візок, між двох коробок.
— Давай назад! — кричить Біллі Тай, і біжить до нього через галявину. — Кидай, сильніше!
Піт кидає, але відмахується від Біллі, коли той збирається знову кинути йому диск. Хтось сигналить йому, коли він повертає на Березову, і в Піта мало серце з грудей не вискакує, але це всього-на-всього Андреа Келлогг, жінка, яка раз на місяць робить зачіску Лінді Сауберс. Піт у відповідь показує піднятий великий палець і демонструє, як він сподівається, променисту посмішку. «Дякувати Богу, хоч не хоче грати у фрісбі», — думає він.
І ось він біля Залу відпочинку. Це триповерховий цегляний короб із табличкою на фасаді: «Продається. Дзвонити в агентство нерухомості Томаса Сауберса» і нижче номер мобільного телефону батька. Вікна на першому поверсі забиті фанерою, щоб їх не побило місцеве хлопацтво, але загалом будівля виглядає цілком непогано. На стінах кілька написів і бездарних малюнків, як же без цього, але цей заклад і в кращі дні був мішенню для доморощених художників. Галявина перед будинком підстрижена. «Це тато постарався», — не без гордості думає Піт. Напевно, найняв для цього якогось пацана. Я б задарма не став із цим морочитися.
Він зупиняє візок біля основи драбини, викладає картонні коробки, одну за одною й уже дістає з кишені ключі, коли поруч зупиняється роздовбаний «Датсун». Це містер Еванс, який раніше був тренером малої бейсбольної ліги, коли в цій частині міста ще існувала мала ліга. Піт грав за нього, коли містер Еванс тренував «Зебр» із «Зоні».
— Гей, центральний захиснику! — Він перегнувся, аби опустити пасажирське вікно.
«Бля, — думає Піт. — Бля-бля-бля».
— Вітаю, тренере Еванс.
— Що ти тут робиш? Вони знову відкривають Зал?
— Навряд чи. — Піт заздалегідь приготував історію на подібний випадок, але сподівався, що скористатися нею не доведеться. — Тут наступного тижня якась політична зустріч буде. Ліга виборниць? Або якісь дебати? Не знаю напевно.
Принаймні це схоже на правду, тому що цього року мають відбудуться вибори, і до праймериз залишилося всього декілька тижнів, тому міська влада готується повним ходом.
— Так, у них є багато про що посперечатися. — Містер Еванс, повненький і доброзичливий, ніколи не був видатним тренером, натомість завжди вмів підтримати командний дух і після гри з радістю ділився содовою. Зараз на ньому стара бейсболка з емблемою «Зебр Зоні», вицвіла й уся в плямах від поту.
— Допомогти?
О ні, будь ласка, ні!
— Ні, я сам.
— Гей, та я залюбки підсоблю. Колишній тренер Піта глушить мотор «Датсуна» і починає перевалювати своє важке тіло через сидіння, збираючись вистрибнути.
— Правда, тренере, я сам упораюся. Якщо ви мені допоможете, ми занадто швидко закінчимо, і мені доведеться повернутися до школи.
Містер Еванс сміється й сідає назад за кермо.
— Я тебе зрозумів. — Він повертає ключ, і «Датсун» випердує хмару блакитного диму. — Тільки, коли закінчиш, не забудь тут усе замкнути, зрозумів?
— Так, — каже Піт. Ключі від Залу вислизають з його спітнілих пальців, і він нахиляється, щоб їх підняти. Коли він розігнувся, містер Еванс уже від’їхав.
Слава тобі, Господи! І будь ласка, зроби так, аби він не докумекав зателефонувати батькові й сказати йому, який у нього політично активний син.
Перший ключ, який пробує Піт, у замок не входить. Другий входить, але не повертається. Він смикає його туди-сюди, піт струменить по його обличчю і затікає, обпікаючи, у ліве око. Марно. Він уже думає, що, напевно, йому таки доведеться викопати скриню — а для цього доведеться повернутися до гаража за інструментами, — як несподівано масивний старий замок нарешті вирішує співпрацювати. Він поштовхом відчиняє двері, заносить коробки всередину, після чого повертається за візком. Йому б не хотілося, щоб хтось його побачив біля сходів і почав думати, що той тут робить.
У просторих кімнатах майже нічого не залишилося, від чого вони здаються ще просторішими. Кондиціонерів тут немає, тому всередині стоїть спека, а повітря віддає затхлістю й пилом. До того ж, оскільки вікна забиті, тут майже темно. Кроки Піта розносяться луною, коли він спочатку йде до найбільшої з кімнат, де колись молодь грала в настільні ігри й дивилася телевізор, а потім заходить до кухні. Двері в підвал теж замкнені, але ключ, яким він уперше хотів відчинити вхідні двері, підійшов. На щастя, виявилося, що електрику в будівлі не вимкнено — захопити з собою ліхтарик він не здогадався.
Він несе першу коробку вниз і бачить щось, що радує око: підвал забитий мотлохом. До однієї зі стін зсунуті десятки ігрових столів, біля іншої рядами складена, напевно, сотня складаних стільців. Тут повно частин старих стереосистем, давно застарілих ігрових приставок і головне — цілі купи картонних коробок, дуже схожих на його. Він заглядає в кілька з них і бачить старі спортивні кубки, фотографії місцевих команд вісімдесятих і дев’яностих років у рамочках, екіпірування кетчера, що бачило життя, рейвах у вигляді купи деталей з набору «Лего». Треба ж таке, дві картонки навіть підписані «Кухня»! Піт ставить свої поруч із цими останніми. Як там і було.
«Це найкраще, що я можу зробити, — думає він. А якщо ще пощастить вийти звідси й не нарватися ні на кого, хто почне запитувати, якого біса я тут роблю, буде взагалі чудово». Він замикає підвал, потім іде до головного входу, прислухаючись і весь час згадуючи, як приводив сюди Тіну, щоб вона не слухала, як лаються батьки. Щоб вони обидва цього не слухали.
Піт обережно визирає на Березову вулицю, бачить, що на ній нікого, і спускає візок Тіни сходинками. Повертається до дверей, замикає їх, після чого йде додому, не забувши знову помахати містеру Тайю. На цей раз махати простіше. Він навіть кілька разів кидає фрісбі Біллі. Другий у повітрі перехоплює собака, і вони обидва регочуть. Тепер, коли записники лежать у підвалі Залу відпочинку серед інших картонок, сміятися теж легко. Піт ніби весь став легше фунтів на п’ятдесят[67].
А то й на всі сто[68].
18
Коли Ходжес входить до передпокою крихітного номера на сьомому поверсі «Тернер білдінг» на Ловер-Марлборо-Стрит, Холлі схвильовано міряє кроки, з рота в неї стирчить ручка «Бік». Побачивши його, вона зупиняється.
— Ну нарешті!
— Холлі, ми розмовляли по телефону всього п’ятнадцять хвилин тому. — Він обережно дістає ручку в неї з рота й розглядає сліди від укусів на ковпачку.
— А здається, набагато довше. Вони там. Схоже, подруга Барбари плакала. У неї були червоні очі, коли я принесла їм кока-колу. Іди, Білле. Іди, іди, іди.
Торкатися Холлі він не стане, тільки не зараз, коли вона в такому стані. Мало що з нею з переляку станеться. Хоча зараз їй уже набагато краще, ніж коли він зустрів її вперше. Під терплячою опікою Тані Робінсон, Джерома й матері Барбари в неї розвинулося щось на кшталт смаку в одязі.
— Піду, — каже він. — Тільки я був би не проти спершу трохи розібратися. Ти знаєш, що взагалі відбувається? — Є багато різних варіантів, адже гарні діти
— Це брат Тіни. Тіна — це ім’я подруги Барбари, я вже казала? — Холлі не помічає, як він кивнув; вона пожадливо дивиться на ручку. Не отримавши її, береться за нижню губу. — Тіна думає, що її брат десь украв гроші.
— Скільки її брату?
— Навчається в середній школі. Це все, що я знаю. Можна мені мою ручку?
— Ні. Вийди на вулицю й викури сигарету. — Її очі піднімаються вгору й зміщуються ліворуч. Ходжес, коли ще був поліцейським, бачив цей красномовний рух багато разів. Олівер Медден навіть кілька разів таке виробляв, якщо пригадати, а щодо брехні Медден — профі. — Я ж кину…
— Лише одну. Це тебе заспокоїть. Ти їх нагодувала?
— Якось не подумала про це. Яка я…
— Нічого страшного. Сходи через вулицю купи чогось перекусити. «Нутрабар» або щось таке подібне.
— «Нутрабар» — це батончики для собак, Білле.
Він терпляче пояснює:
— Отже, енергетичні батончики. Здорова їжа. Без шоколаду.
— Добре.
Вона йде у вихорі спідниць і босоніжок. Ходжес робить глибокий вдих і входить до свого кабінету.
19
Дівчатка сидять на кушетці. Барбара чорна, а її подруга Тіна біла. Його перша дивакувата думка: сіль і перець у сільниці й перечниці з одного набору. Тільки сільниця й перечниця не зовсім однакові. Так, в обох волосся зав’язані хвостиком. Так, на обох однакові кеди та інші речі, які вважаються модними для дівчаток-підлітків у цьому віці. І так, у кожної в руках журнал з його кавового столика — «Гонитва», присвячений пошуку втікачів боржників, не найкраще чтиво для дівчаток, але це нічого, тому що жодна з них не читає.