Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 32)

— Оце так-так, — каже Ходжес і, коли дупа Меддена опускається на шкіряну оббивку черпакоподібного сидіння, нахиляється й ставить у салон його безвольну ліву ногу. З лівої кишені спортивної куртки він дістає кайданки та швидким рухом приковує Меддена до керма. Ключі від «Навігатора» на великому жовтому брелоці «Герц»[53] лежать в одному з утримувачів для чашок. Ходжес бере їх, зачиняє дверцята, піднімає портфель і швидко обходить автомобіль до пасажирського місця. Перш ніж сісти, він жбурляє ключі в траву під покажчиком «ТІЛЬКИ ДЛЯ ЗАВАНТАЖЕННЯ І РОЗВАНТАЖЕННЯ». Гарна ідея, ураховуючи, що Медден уже оговтався й почав тикати кнопку «старт» позашляховика. Щоразу, коли він це робить, на приладовій дошці загоряється «КЛЮЧ НЕ ЗНАЙДЕНО».

Ходжес зачиняє дверцята і з радісним обличчям повертається до Меддена.

— Ось ми й разом, Олівере. Зручненько влаштувалися, як два клопи в килимі.

— Ви не маєте права, — говорить Медден. Голос його звучить досить бадьоро для людини, у якої навколо голови все ще повинні кружляти мультяшні пташки. — Це напад. Я можу подати до суду. Де мій портфель?

Ходжес піднімає портфель.

— У повній цілості. Я підняв його для вас.

Медден тягнеться до нього вільною рукою.

— Дайте сюди.

Ходжес кладе його на підлогу й ставить зверху ногу.

— Поки що він перебуває під арештом.

— Чого тобі треба, засранцю? — Ревіння абсолютно не поєднується з дорогим костюмом і стрижкою.

— Годі тобі, Олівере, я тебе не так сильно вдарив. Літак. Літак Кремма.

— Він продав його мені. У мене є чек.

— Продав Джеймсу Меллон.

— Це моє ім’я. Я законно його змінив чотири роки тому.

— Олівере, ти й закон — поняття несумісні. Але зараз не про це. У твоєму чеку підробок більше, ніж у серпні кукурудзи в Айові.

— Дурниці. — Він смикає прикутою до керма рукою. — Зніми це з мене!

— Поговоримо про кайданки після того, як поговоримо про чек. Спритно ти спрацював. Перший банк Рено — це справжній банк, і, коли Гремм подзвонив перевірити твій чек, визначник абонента вказав, що він дійсно телефонує до Першого банку Рено. Йому відповів звичайний автовідповідач: «Ласкаво просимо до Першого банку Рено, де клієнт завжди правий, бла-бла-бла», — і коли він натиснув потрібну кнопку, його з’єднали з кимось, хто назвався адміністратором рахунків. Я думаю, це був твій шурин, Пітер Джемісон, якого сьогодні вранці заарештували у Філдс, Віргінія.

Медден блимає й відсахується, наче Ходжес несподівано тицьнув йому в обличчя кулаком. У Меддена дійсно є шурин Джемісон, але його не заарештовано. Принаймні наскільки відомо Ходжесу.

— Назвавшись Фредом Доулінгсом, Джемісон запевнив містера Кремма, що у вас у Першому банку Рено на кількох рахунках лежить понад дванадцять мільйонів доларів. Упевнений, він був переконливий, проте вирішальним фактором був визначник абонента. Це шахрайство з використанням абсолютно незаконної комп’ютерної програми. Моя асистентка знається на комп’ютерах, і вона це вирахувала. Тільки за одне її використання тобі світить від шістнадцяти до двадцяти місяців у Федеральному Клубі. Але це ще не все. П’ять років тому ви з Джемісом хакнули базу даних Головного бюджетно-контрольного управління й зуміли поцупити майже чотири мільйони доларів.

— Ти псих.

— Для більшості людей половини чотирьох мільйонів вистачило б, щоб заспокоїтися, але ти не можеш просто так спочивати на лаврах. Адже ти — давній поціновувач гострих відчуттів, так, Олівере?

— Не збираюся я з тобою розмовляти. Ти напав на мене й за це сядеш.

— Дай мені свого гаманця.

Медден дивиться на нього, витріщивши очі від непідробного подиву. Неначе сам не влазив до чужих гаманців і рахунків безлічі людей. Що, не подобається, коли ролі змінилися, так? Уявляєш, і таке буває.

Він простягає руку.

— Давай.

— Ну тебе нахер.

Ходжес показує Веселий Ляпанець. Заряджена шкарпетка висить зловісної краплею.

— Давай, засранцю, або я зараз тобі вріжу й сам заберу. Вибирай.

Медден заглядає в очі Ходжеса, намагаючись зрозуміти, чи серйозно він говорить, потім повільно, неохоче, занурює руку у внутрішню кишеню піджака і дістає пухкий гаманець.

— Ого! — вигукує Ходжес. — Страусова шкіра?

— Узагалі-то, так.

Ходжес здогадується: Медден хоче, аби він потягнувся за ним. Він подумує наказати покласти його на стійку між сидіннями, але вирішує, що не варто. Схоже, Медден туго міркує, і варто йому нагадати, хто тут головний. Тому Ходжес тягнеться до гаманця, і, коли Медден хапає його за руку, міцно, учепившись пальцями, б’є тильний бік його кисті Веселим Ляпанцем. Пальці одразу перестають упиватися.

— Ай! Ай! Срака!

Медден підносить руку до рота. Його здивовані очі від болю наповнюються слізьми.

— Не хапай того, чого не можеш утримати, — повчально вимовляє Ходжес і бере гаманця, на мить замислившись, чи не належить страус до вимираючих видів. Хоча цьому тупакові явно насрати, вимираючий або не вимираючий.

Він повертається до тупака.

— Це було друге ввічливе попередження, а більше, ніж до двох, я не вдаюся ніколи. У нас тут не поліцейський — підозрюваний, а зовсім інша ситуація. Ще раз зачепиш мене, і я тебе битиму, як упертого віслюка, причому не свого, а взятого напрокат, будеш ти прикутий до керма чи ні. Уторопав?

— Так, — видавив він крізь усе ще стиснуті від болю губи.

— Тебе шукає ФБР за ГБКУ, ти про це знаєш?

Медден довго мовчить, дивлячись на Ляпанця, потім знову вимовляє «так».

— У Каліфорнії тебе шукають за крадіжку «Роллс-Ройса Сілвер Рейт»[54], а в Аризоні — за крадіжку будівельного обладнання на півмільйона доларів, яке ти потім перепродав у Мексиці. Тобі про це відомо?

— На тобі жучок?

— Ні.

Медден вирішує повірити Ходжесу.

— Гаразд. Так. Хоча ці фронтальні навантажувачі та бульдозери я продав собі в збиток. Мене просто кинули.

— Якщо і є людина, яка миттєво розуміє, що її хтось хоче кинути, так це ти.

Ходжес відкриває гаманець. Готівки в ньому майже немає, усього, може, доларів вісімдесят, але Меддену готівка не потрібна; у нього не менше двох дюжин кредитних карток щонайменше шести різних назв. Ходжес дивиться на Меддена з непідробною цікавістю.

— Як ти в них не плутаєшся?

Медден набундючено мовчить.

З тією ж цікавістю Ходжес продовжує:

— Тобі коли-небудь буває соромно?

Продовжуючи дивитися прямо перед собою, Медден каже:

— У старого покидька в Ель Пасо за душею сто п’ятдесят мільйонів доларів. Майже все він заробив, продаючи нікому не потрібні договори на оренду нафтових свердловин. Ну добре, так, я вкрав його літак. Тепер у нього залишилися тільки «Сесна-172»[55] і «Лір-35»[56]. Бідолаха.

Ходжес замислюється. Якби в цього хлопця був моральний компас, він би завжди вказував на південь. Розмови не допоможуть… Та й коли вони допомагали?

Порившись у гаманці, він знаходить документи на купівлю «КінгЕйра»: двісті тисяч виплачені відразу, решта лежать у Першому банку Рено й мають бути виплачені після задовільного перевірочного польоту. На практиці цей папір нічого не вартий — літак куплено на вигадане ім’я, — але Ходжес не завжди практичний і не такий вже старий, щоб рахувати ку[57] і знімати скальпи.

— Ти його закрив або залишив ключі на стійці, щоб вони це зробили в ангарі?

— Залишив на стійці.

— Гаразд. — Ходжес щирим поглядом дивиться на Меддена. — А тепер починається важлива частина нашої невеликої бесіди, Олівере, тож слухай уважно. Мене найняли для того, щоб знайти й повернути цей літак. Усе, крапка. Я не ФБР, я не поліція, навіть не приватний детектив. Але в мене класні джерела, і я знаю, що ти збираєшся купити контрольний пакет акцій двох казино на озері. Одне на острові Гран-бель-кер, друге на Пті-гран-кер. — Він постукав по портфелю ногою. — Я впевнений, що тут документи, і я впевнений, що, якщо ти хочеш залишитися вільною людиною, ці документи ніколи не будуть підписані.

— Хвилинку!

— Стули пащеку. У терміналі Дельта тебе чекає квиток на ім’я Джеймс Меллон. Рейс до Лос-Анджелеса, в один кінець, вилітає за… — Він звірився з годинником. — Приблизно за півтори години, тобі якраз вистачить часу, аби пройти всі перевірки. Сідай на цей літак або ввечері сядеш до в’язниці. Второпав?

— Я не можу…

— Второпав?

Медден — він же Меллон, Мортон, Мейсон, Діллон, Калленом та ще Бог зна хто — зважує на своє становище, вирішує, що вибору немає, й похмуро киває.