Стивен Кинг – Що впало, те пропало (страница 31)
«Добре, що я люблю тебе, Холлі, — думає він, — інакше мені б довелося тебе вбити». Він чує дзижчання літака, що наближається, дивиться на годинник і бачить, що зараз одинадцята година тридцять чотири хвилини. Схоже, Олівер Медден — людина пунктуальна, і це чудово. Ходжес і сам полюбляє точність. Він бере із заднього сидіння спортивну куртку й виходить. Куртка сидить незручно, бо в передніх кишенях лежать важкі штуки.
Прямо над вхідними дверима знаходиться трикутний піддашок, і в його тіні прохолодніше щонайменше градусів на десять. Ходжес дістає нові окуляри з внутрішньої кишені куртки й оглядає небо на заході. Літак на кінцевому етапі заходу на посадку перетворюється з крапки на пляму, потім набуває помітного силуету, який відповідає роздрукованим Холлі картинкам: «Бічкрафт КінгЕйр 350»[46] 2008 року, червоний із чорними смугами. Усього тисяча двісті годин нальоту й рівно вісімсот п’ять посадок. Та, яку він зараз побачить, буде вісімсот шостою. Середня ціна на продажу — чотири мільйони з копійками.
З головного виходу з’являється людина в комбінезоні. Вона дивиться спершу на машину Ходжеса, потім на самого Ходжеса.
— Тут не можна паркуватися, — говорить вона.
— Здається, сьогодні у вас не найнапруженіший день, — розслаблено відповідає Ходжес.
— Правила є правила, містере.
— Я скоро поїду.
«КінгЕйр» ширяє край посадкової смуги, уже всього за декілька футів над матінкою землею. Ходжес вказує на нього великим пальцем.
— Бачите цей літак, сер? Людина, яка на ньому прилітає, — та ще падлюка. Багато людей її шукають уже не один рік, й ось вона тут.
Хлопець у комбінезоні обмірковує його слова, поки та ще падлюка саджає літак, про що свідчить лише хмарка сірувато-блакитного серпанку, що вирвався з-під шасі. Вони проводжають його поглядом, поки він заїжджає за будівлю «Зейн Авіейшн». Потім людина в комбінезоні — імовірно, механік — повертається до Ходжеса.
— Ви з поліції?
— Не зовсім, — відповідає Ходжес. — Але щось таке подібне. А ще я знаю президентів. — Він простягає руку трохи зігнутою долонею вниз. Між пальців визирає краєчок п’ятдесятидоларової купюри.
Механік тягнеться за нею, але невпевнено зупиняється.
— У мене будуть неприємності?
— Ні, — каже Ходжес.
Механік бере півсотні.
— Я маю підігнати для нього он той «Навігатор». Саме туди, де ви припаркувалися. Я лише тому вас і потурбував.
Подумавши, Ходжес вирішує, що це не така вже й погана ідея.
— То ж чому б вам не зробити це? Поставте його поряд із моєю машиною, а потім хвилин на п’ятнадцять займіться якоюсь іншою справою.
— Авжеж, в ангарі «А» завжди справ вистачає, — погоджується людина в комбінезоні. — Гей, а ствола у вас випадково при собі немає?
— Ні.
— А в того хлопця в «КінгЕйрі»?
— Він теж без зброї. — Скоріш за все так і є, але якщо раптом станеться неймовірне, і у Меддена таки буде при собі зброя, вона, мабуть, лежатиме в сумці. А навіть якщо і в кишені, у нього не буде шансу її дістати, а тим паче скористатися. Ходжес сподівається, що ніколи не втомиться від веселощів, але в нього немає навіть найменшого бажання вляпатися в лайно, подібне до перестрілки біля кораля О-Кей[47].
Він чує розмірене, наростаюче гудіння пропелерів «КінгЕйра», який підрулює до будівлі.
— Підганяйте «Навігатор». А потім…
— Так, так, ангар «А». Щасти.
Ходжес вдячно киває.
— Доброго дня вам, сер.
6
Ходжес стоїть ліворуч від дверей, запхнувши праву руку до кишені спортивної куртки, насолоджуючись прохолодою тіні й ароматним літнім повітрям. Серце його б’ється трішки швидше, ніж зазвичай, але це нічого. Так і має бути. Олівер Медден із тих злодіїв, які грабують із комп’ютером, а не з пістолетом (Холлі виявила, що в цього товариського мазефакера вісім акаунтів на «Фейсбуці» під різними іменами), але не можна втрачати пильність. Це вірний шлях нажити собі неприємності. Ходжес слухає, як Медден заглушає мотори «КінгЕйра», і уявляє, як він заходить до терміналу цього маленького, майже непомітного ОНО. Ні, не просто заходить, а викроковує. З підскоком у ході. Підходить до стійки домовитися, аби його цінний турбогвинтовий літак помістили до ангара. І заправили? Можливо, не сьогодні. У нього плани в цьому місті. Цього тижня він купує ліцензії казино. Або так він гадає.
Під’їжджає «Навігатор», блимаючи хромом на сонці, на гангстерському тонованому склі відбивається фасад будівлі… і сам Ходжес. Погано! Він тишком відступає подалі ліворуч. Людина в комбінезоні виходить і, махнувши Ходжесу, прямує до ангара «А».
Ходжес чекає, розмірковуючи, чого може бажати Барбара, такого, що може бути досить важливим для симпатичної дівчинки з купою друзів, аби вона захотіла наблизитися до людини, яка їй за дідуся зійде. Чого б вона не хотіла, він буде намагатися їй це дати. А чому б і ні? Він любить її майже так само сильно, як Джерома й Холлі. Вони вчотирьох разом пройшли крізь вогонь і воду.
«Але про це потім, — спинив він себе. — Наразі важливіше за все Медден. Не зводь очей із мети».
Відчиняються двері, і виходить Олівер Медден. Він насвистує, і справді, у його ході є цей підскок містера Успішність. Медден щонайменше дюйми на чотири[48] вищий за такі собі немаленькі шість футів два дюйми[49] Ходжеса. Широкі плечі, легкий літній костюм, комір сорочки розстебнутий, приспущена краватка теліпається. Красиві точені риси обличчя — щось середнє між Джорджем Клуні та Майклом Дугласом. У правій руці він тримає портфель, на лівому плечі висить сумка з нічним приладдям. У нього була зачіска з тих, які роблять у салонах, де до майстра треба записуватися за тиждень.
Ходжес виходить уперед. Дещо завагавшись між ранком і днем, просто бажає Меддену доброго дня.
Медден повертається, посміхаючись.
— І вам того ж, сер. Я вас знаю?
— Ні, містере Медден, — відповів Ходжес, відповідаючи посмішкою на посмішку. — Я тут через літак.
Посмішка трохи в’яне в куточках. Між доглянутими бровами Меддена пролягає зморшка.
— Що, перепрошую?
— Мене цікавить літак, — говорить Ходжес. — Триста п’ятдесятий «КінгЕйр». На десять місць. Хвіст номер N-1-1-4-D-K. Власник — Дуайт Кремм, Ель-Пасо, Техас.
Усмішка залишилася, але, Господи, як важко йому було її утримувати.
— Ви мене з кимось сплутали, друже мій. Мене звуть Меллон, а не Медден. Джеймс Меллон. А щодо літака, так, у мене «Кінг», тільки хвіст Н426ЛЛ, і крім моєї скромної персони він не належить нікому. Вам, напевно, треба в «Сігнече ейр», це тут поруч.
Ходжес киває, ніби допускаючи, що Медден може мати рацію. Потім дістає телефон, лівою рукою з правої кишені, щоб і права рука могла залишатися в кишені.
— Що як я зараз подзвоню містеру Кремму й перевірю? Здається, минулого тижня ви відвідували його на ранчо? Передали йому чек на двісті тисяч доларів? Виписаний на Перший банк Рено.
— Не знаю, про що ви говорите. — Посмішка зникла.
— Уявляєте, а він вас знає. Як Джеймса Меллона, а не Олівера Меддена, але, коли я факсом надіслав йому шість фотографій, він швидко впізнав вас.
Тепер будь-який вираз на обличчі Меддена зник, і Ходжес виявив, що той зовсім не красень. Скоріше навіть потворний, якщо вже на те пішло. Він ніхто, незважаючи на його зріст, й ось чому йому вдалося зайти так далеко, провертаючи одну аферу за іншою, обробляючи навіть таких старих стріляних койотів, як отой Дуайт Кремм. Він ніхто, і це змушує Ходжеса згадати про Брейді Хартсфілда, який нещодавно мало не підірвав зал, забитий підлітками. Його спина взялася сиротами.
— Ви з поліції? — питає Медден, обмацуючи його поглядом із голови до п’ят. — Ні, не думаю. Ви надто старі. Але, якщо ви поліцейський, покажіть посвідчення.
Ходжес повторює те, що говорив хлопцеві в комбінезоні:
— Не зовсім. Але щось таке подібне.
— У такому разі, щасти вам, містере Таке-подібне. У мене призначено зустрічі, і я трохи запізнююся.
Він рухається в бік «Навігатора», не біжить, але йде швидко.
— А ви вибрали дуже вдалий час, — приязно підмічає Ходжес, наздоганяючи його. Одразу після звільнення з поліції не відставати від нього було б досить непросто. Тоді він харчувався «Слім Джимами»[50] і чіпсами зі смаком тако, і вже за десять кроків почав би дихати зі свистом. Наразі він щодня проходить по три милі або пішки, або на біговій доріжці.
— Дайте мені спокій, — кидає Медден. — Або я викличу справжню поліцію.
— Усього декілька слів, — Ходжес думає: «Чорт, я говорю, ніби якийсь свідок Єгови». Медден обходить «Навігатор», сумка з нічним приладдям розгойдується в нього на плечі, як маятник.
— Жодних слів, — відрубує Медден. — Ви божевільний.
— Знаєте, як кажуть, — відповідає Ходжес, коли Медден тягнеться до дверей із боку водія. — «Іноді відчуваєш себе божевільним, іноді ні»[51].
Медден відчиняє двері. «Усе складається якнайкраще», — думає Ходжес, дістаючи з кишені куртки Веселого Ляпанця. Ляпанець — це зав’язана вузлом шкарпетка. Під вузлом стопа, заповнена кульками від підшипника. Ходжес робить помах й опускає ляпанець на ліву скроню Меддена. Удар Золотоволоски[52], не надто сильний і не дуже м’який, те, що треба.
Медден, хитнувшись, упускає портфель. Коліна його підгинаються, але не складаються. Ходжес бере його вище ліктя сильною «а-зараз-ти-підеш-зі-мною» хваткою, яку досконало опанував ще тоді, коли був членом міського поліцейського управління, і допомагає Меддену сісти в «Навігатор» на місце водія. В очах Меддена плаваючий вираз боксера, який пропустив потужний удар і може тільки сподіватися на те, що раунд закінчиться до того, як противник укладе його остаточно.