Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 53)

— Кажи, — дозволив Діксон.

— «Allied Airlines», рейс 19. Без зупинок із Бостона до Сарасоти. Вилітає сьогодні ввечері о 20:10. Ти ще маєш час, щоби встигнути.

— А більше нікого немає? — Діксон помітив, що мало не скиглить. — Я втомився, чувак. Той переліт із Сіетла був просто паскудний.

— Твоє звичне місце, — озвався організатор, вимовивши «міффе». А тоді роз’єднався.

Діксон подивився на рибу-меч, якої йому більше не хотілося. Подивився на екран, де йшов фільм із Кейт Вінслет, який йому не судилося додивитися, принаймні в Бостоні. Подумав — і вже не вперше! — чи не зібрати йому речі, винайняти автівку й поїхати на північ, спершу до Нью-Гемпширу, потім до Мейну, а тоді перетнути кордон із Канадою. Але вони впіймають його. Це він знав точно. А ще він чув плітки про те, що ставалося з фахівцями-втікачами, аж до страти на електричному стільці, білування і навіть варіння живцем. Діксон не вірив чуткам, однак… трошечки вірив.

Він узявся складати речі. Їх було небагато. Фахівці з турбулентності подорожують порожнем.

Квиток чекав на стійці. Як завжди, завдання привело його до другого класу, на середнє сидіння в ряду позаду правого крила. Для нього було загадкою, чому саме це місце завжди вільне, такою ж, як хто такий орга­нізатор, звідки він телефонує чи на яку установу працює. Як і квиток, місце завжди чекало на Діксона.

Він поклав свою сумку в багажне відділення над головою і подивився на сьогоднішніх супутників: бізнесмен із червоними очима й перегаром від джину біля проходу, а біля вікна — пані середніх років, схожа на бібліотекарку. Коли Діксон протиснувся повз бізнесмена, про­бурмотівши вибачення, той буркнув щось незрозуміле. Чолов’яга читав книжку в паперовій обкладинці з чарівною назвою «Не дозволяй босові себе намахати». Схожа на бібліотекарку старша пані розглядала у вік­но різноманітні деталі обладнання, що совалися туди-сюди, наче в житті не бачила нічого цікавішого. На колінах у неї лежало плетіння. Діксон вирішив, що це буде светр.

Жінка обернулася, всміхнулася йому і простягла руку.

— Здрастуйте, мене звуть Мері Ворт. Точнісінько як ту штучку з коміксів.

Діксон не знав жодної штучки з коміксів на ім’я Мері Ворт, але руку потиснув.

— Крейґ Діксон. Приємно познайомитись.

Бізнесмен знову щось буркнув і перегорнув сторінку своєї книжки.

— Мені вже так цього хочеться, — повідомила Мері Ворт. — У мене не було справжньої відпустки дванадцять років. Я винайняла невеличке помешкання на Сієста-Кі з кількома приятельками.

— Приятельками, — буркнув бізнесмен. Схоже, буркотіння було його звичною позицією.

— Так! — підморгнула Мері Ворт. — Ми винайняли житло на три тижні. Власне, ми ніколи не зустрічалися, але це справжні приятельки. Ми всі вдови. Познайомилися в інтернет-чаті. Інтернет така прекрасна річ. У часи моєї юності не було нічого схожого.

— Педофіли теж думають, що це прекрасна річ, — погодився бізнесмен і перегорнув наступну сторінку.

Усмішка пані Ворт зникла, а потім засяяла ще яскравіше.

— Дуже приємно познайомитися з вами, містере Діксон. Ви подорожуєте у справах чи заради задоволення?

— У справах, — озвався чоловік.

У колонках пролунало «дін-дон».

— Добрий вечір, пані й панове, на зв’язку капітан Стюарт. Ви побачите, що від ґейту ми поїдемо на злітну смугу № 3, де будемо треті в черзі на зліт. Політ до аеропорту Сарасоти триватиме приблизно дві години сорок хвилин, і ви ще до одинадцятої опинитесь у краю пальм і пісочних пляжів. Небо чисте, ми сподіваємося на спокійний політ. А зараз мені хотілося б, аби ви пристебнули паски, підняли всі столики…

— Так ніби у нас є що на них класти, — буркнув бізнесмен.

— …і надійно зафіксували особисті речі, якими користуєтесь. Дякую, що летите сьогодні з «Allied». Ми знаємо, що у вас був багатий вибір.

— Капець, — буркнув бізнесмен.

— Читайте книжку, — запропонував йому Діксон. Чоловік налякано глипнув на нього.

Крейґове серце вже несамовито гупало, шлунок стискався, у горлі пересохло від передчуттів. Він міг запевнити себе, що все буде гаразд, позаяк усе завжди було гаразд, але це не допомагало. Діксон ненавидів глибини, що ось-ось розчахнуться під ним.

Рейс 19 компанії «Allied» злетів о 20:13, лише на три хвилини відхилившись від розкладу.

Десь над Мерілендом стюардеса пройшлася літаком із візком з їжею та напоями. Бізнесмен відклав свою книжку й нетерпляче чекав, коли візок доїде до нього. Коли стюардеса опинилася поруч, чоловік замовив бляшан­ку швепсу, дві маленькі пляшечки джину та пакунок «Fritos»[66]. Жінка спробувала зняти гроші з його «Master­Card», однак та не спрацювала, і він дав їй «American Express», зиркаючи так, наче це вона була винна в першій невдалій спробі. Діксон замислився, чи не перевищений ліміт на «MasterCard» і чи інша картка, бува, не передбачається для екстрених ситуацій містера Бізнесмена. Можливо, саме так і було. Стрижка в нього була погана, він мав потріпаний вигляд. Усе це не мало для Дік­сона значення, але принаймні було чим зайняти голову, крім постійного тихого переляку. Побоювання. Вони летіли на висоті десять тисяч метрів, до землі дуже далеко.

Мері Ворт замовила вино та обережно налила його в маленьку пластяночку.

— Ви нічого не взяли, містере Діксон?

— Ні, я не їм і не п’ю в літаках.

Містер Бізнесмен щось буркнув. Він уже впорався зі своїм першим джином із тоніком і витріщався на другий.

— Ви з тих, хто боїться літати, чи не так? — співчутливо поцікавилась Мері Ворт.

— Так. — Причин не визнавати цього не було. — На жаль.

— Дарма, — втрутився містер Бізнесмен. Освіжившись напоєм, він промовляв справжні слова, а не буркав. — Це найбезпечніший із вигаданих людством видів транспорту. Пасажирський літак востаннє падав хтозна-коли. Принаймні в цій країні.

— Я не переживаю, — озвалася Мері Ворт. Вона видудлила половину своєї пляшечки, і на щоках у неї розквітнув рум’янець. Очі заблищали. — Я не подорожувала літаком, відколи п’ять років тому помер мій чоловік, але з ним удвох ми літали двічі або й тричі на рік. Тут, угорі, я почуваюся ближчою до Бога.

Як на замовлення, після цих слів заплакала чиясь ­дитина.

— Якщо на небесах так людно й галасливо, — зауважив містер Бізнесмен, розглядаючи салон «боїнга-737», — я туди не хочу.

— Кажуть, літак у п’ятдесят разів безпечніший за автомобіль, — повідомила Мері Ворт. — А то й більше. Можливо, навіть у сто.

— Можете навіть розраховувати на п’ятсот. — Містер Бізнесмен нахилився повз Діксона і простягнув руку Мері Ворт. Джин поступово робив свою дивовижну ­роботу, перетворюючи чоловіка з грубіяна на привітну людину. — Френк Фрімен.

Жінка, усміхнувшись, потисла йому руку. Крейґ Дік­сон сидів поміж ними, закляклий і нещасний, але теж потис руку Фріменові, коли той простягнув її йому.

— Ого, — озвався Френк і по-справжньому засміявся. — Ви перелякані. Але знаєте, як кажуть: холодні руки — гаряче серце. — Він перехилив решту трунку.

Діксонові власні кредитки завжди працювали. Він зупи­нявся в першокласних готелях і замовляв першокласну їжу. Іноді проводив ніч у товаристві привабливої жінки, залишаючи їй більше грошей за свої примхи, які, судячи з інтернет-сайтів, куди, напевно, не зазирала Мері Ворт, були не такими вже й примхливими. Він товаришував із іншими фахівцями з турбулентності. Вони були дружною командою, пов’язаною не лише заняттям, а й спільними страхами. Платили йому більш ніж добре, та й усі ці додаткові виплати… Але в такі хвилини ніщо з цього не мало значення. У такі миті існував лише страх.

Усе буде гаразд. Завжди було гаразд.

Однак у такі миті в очікуванні клятої бурі ці вмовляння не допомагали. Так, звісно. Саме це й робило його гарним фахівцем.

Десять тисяч метрів. До землі дуже далеко.

Турбулентність чистого неба — ТЧН.

Діксон чудово на ній знався, але ніколи не був до неї готовий. Коли вона вдарила цього разу, рейс 19 компанії «Allied» летів десь над Південною Кароліною. Якась жінка йшла до туалету у хвості літака. Юнак у джинсах і з модною щетиною нахилився побазікати до жінки, що сиділа ліворуч біля проходу, і вони з чогось сміялися. Мері Ворт дрімала, спершись головою на вікно. Френк Фрімен наполовину впорався з третім коктейлем і другим пакунком «Fritos».

Авіалайнер раптом завалився на лівий бік і несамовито стрибнув уперед із гуркотом і скрипом. Жінка, що йшла до вбиральні, перелетіла через крісла в останньому лівому ряду. Хлопець зі щетиною налетів на перегородку між багажними відділеннями, вчасно витягнувши руку, щоб пом’якшити удар. Кілька людей, які розстебнули паски, піднялися над спинками сидінь, немов левітуючи. Хтось закричав.

Літак із глухим стуком упав униз, ніби камінь у криницю, а потім знову злетів, нахилившись у протилежний бік. Фрімен саме підіймав свій напій, тож тепер весь був у ньому.

— Бляха! — скрикнув він.

Діксон заплющив очі й захотів померти. Знав, що цього не станеться, якщо він виконає свою роботу, саме для цього він і був тут, але все щоразу відбувалось однаково. Йому завжди хотілося померти.

Пролунало «дін-дон».

— Говорить капітан, — голос Стюарта був (як сказав колись один коментатор, зробивши цю фразу популярною) холодний, як зворотний бік подушки. — Народ, ми, схоже, потрапили в несподівану турбулентність. Я…

Літак знову жаско підскочив, — шістдесят тон металу підкинуло в повітря, наче якийсь клаптик обвугленого паперу в каміні, — а тоді провалився вниз з уже знайомим скреготливим гупанням. Крики посилились. Пані, що прямувала до вбиральні, підвелась, хитнулася назад, змахнула руками й упала на сидіння в правому ряду. Містер Щетина скрутився в проході, тримаючись за бильце крісла з другого боку. Кілька багажних відділень розчахнулися, виплюнувши сумки.