Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 54)

— Бляха! — повторив Фрімен.

— Тож я ввімкнув сигнал пристебнути паски, — продов­жив пілот. — Перепрошую, народ, ми повернемося до спокійного повітря…

Літак узявся підійматися й падати кількома різкими ривками, як камінчик, що скаче жабкою на поверхні ставка.

— …за кілька хвилин, тож тримайтеся.

Літак упав, а тоді знову піднявся. Жіночі сумочки злітали, падали й розліталися проходом. Діксон міцно заплющив очі. Його серце гупало так швидко, що неможливо було розрізнити окремі удари. У роті зробилося кисло від адреналіну. Чоловік відчув, як у його долоню лягла чиясь рука, і розплющив очі. Мері Ворт витріщалися на нього з блідим, як пергамент, обличчям. Очі в неї були велетенські.

— Ми загинемо, містере Діксон?

Так, подумав він. Цього разу загинемо.

— Ні, — відповів. — З нами абсолютно все га…

Здалося, наче літак наштовхнувся на цегляну стіну, кинувши пасажирів на натягнуті паски, а потім завалився праворуч: тридцять градусів, сорок, п’ятдесят. Щойно Діксон вирішив, що вони зроблять повний оберт, машина вирівнялась. Він чув, як верещать люди. Заходилася плачем дитина. Якийсь чоловік кричав: «Усе гаразд, Джуліє, це нормально, все гаразд!»

Діксон заплющив очі й дозволив страхові просочити себе наскрізь. Це було жахливо, але іншого виходу не було.

Він бачив, як вони перекочуються, цього разу не зупиняючись і роблячи повний оберт. Бачив, як великий авіалайнер втрачає своє місце в термодинамічній таємниці, завдяки якій раніше тримався в повітрі. Бачив, як задирається ніс — спершу швидко, а потім повільно, і літак хилиться вниз, наче машинка перед першим стрімким падінням на американських гірках. Бачив, як літак починає завершальне занурення, як пасажирів, що не пристебнули паски, пришпилило до стелі, а жовті кисневі маски витанцьовують у повітрі останню тарантелу. Бачив, як дитина вилетіла вперед і зникла в бізнес-класі, продовжуючи розриватися від плачу. Бачив, як літак зіштовхується з землею, як від носа і першого класу залишається букет пожмаканої сталі, що розквітає в напрямку другого класу, витягаючи дроти, шматки пластмаси й відірвані кінцівки, попри вогняний вибух; Діксон востаннє ковтає повітря — і його легені займаються, наче паперові мішки.

Усе це промайнуло перед ним за кількадесят секунд — напевно, тридцять, аж ніяк не більше сорока — і здалося таким реальним, наче відбувалося насправді. А потім після останнього пустотливого стрибка літак вирівнявся, і Діксон розплющив очі. Мері Ворт дивилася на нього набряклими від сліз очима.

— Я думала, ми загинемо, — сказала вона. — Знала, що загинемо. Я бачила це.

«Я теж», — подумав Діксон.

— Дурниці! — Попри свій бадьорий голос, із вигляду Фрімен був зеленуватий. — Ці літаки завдяки тому, як їх конструюють, вони можуть летіти крізь ураган. Вони…

Його просторікування перервала водяниста відрижка. Фрімен вихопив із кишені переднього сидіння паперовий мішечок, розгорнув його і притиснув до рота. Потім пролунали звуки, що нагадали Діксонові маленький, але потужний млинок для кави. Вони стихли, а потім пролунали знову.

З колонок почулося «дін-дон».

— Народ, перепрошую, — сказав капітан Стюарт. Голос його залишався холодним, як зворотний бік подушки. — Таке час від часу трапляється, це невеличке природне явище, яке ми називаємо турбулентність чистого неба. Гарна новина: я повідомив про неї, тож інші літаки спрямують в обхід цієї неприємної місцини. Ще краща новина: ми приземлимося за сорок хвилин, і я гарантую, що решта шляху мине гладенько.

Мері Ворт зайшлась істеричним сміхом.

— Раніше він теж так казав.

Френк Фрімен згортав верхній край свого паперового мішечка з упевненістю досвідченої людини.

— Це не від страху, навіть не думайте, просто стара звична морська хвороба. Мене нудить навіть на задньому сидінні автомобіля.

— Назад до Бостона поїду потягом, — вирішила Мері Ворт. — Досить з мене цього, красно дякую.

Діксон дивився, як стюардеси спершу переконалися, що з непристебнутими пасажирами все гаразд, а тоді прибрали з проходу розкиданий багаж. Салон наповнився балачками й нервовим сміхом. Діксон дивився і слухав, серцебиття повернулося до норми. Він стомився. Він завжди стомлювався після порятунку повного пасажирів літака.

Решта шляху минула звично, як і обіцяв капітан.

Мері Ворт поспішала за своїм багажем, який мав прибути на стрічку номер 2 внизу. Діксон зі своєю маленькою сумкою зазирнув випити до «Dewar’s Club­house». Він запросив містера Бізнесмена приєднатися до нього, але Фрімен похитав головою.

— Я виблював своє вчорашнє похмілля десь над кордоном Південної Кароліни і Джорджії, тож, гадаю, мені слід піти непереможеним. Щасти вам із вашими справами в Сарасоті, містере Діксон.

Діксон, чиї справи, власне, владналися десь над тим самим кордоном Південної Кароліни та Джорджії, кивнув і подякував йому. Поки він допивав своє віскі з содовою, прийшло повідомлення. Усього два слова від організатора: «Добра робота».

Крейґ спустився ескалатором. Біля підніжжя стояв чоловік у темному костюмі й кашкеті, з табличкою, на якій було написане Діксонове ім’я.

— Це я, — звернувся до нього Крейґ. — Який готель для мене забронювали?

— «Ріц-Карлтон», — повідомив водій. — Дуже гарний.

Авжеж, дуже гарний, а для Діксона там буде чарівний люкс, напевно, з краєвидом на море. У гаражі готелю на нього також чекатиме автомобіль на той випадок, якщо йому схочеться відвідати сусідній пляж або якісь туристичні місця. У номері він знайде конверт з переліком різно­манітних жіночих служб, однак сьогодні вони його не цікавили. Сьогодні йому хотілося тільки поспати.

Коли вони з водієм вийшли на хідник, Крейґ побачив самотню Мері Ворт, яка мала трохи розгублений вигляд. З обох боків від неї стояли валізи (звичайно, однакові й картаті). У руці жінка тримала телефон.

— Міс Ворт! — гукнув її Діксон.

Жінка підвела погляд і всміхнулася.

— Здрастуйте, містере Діксон. Ми пережили політ, чи не так?

— Пережили. Вас хтось зустрічає? Хтось із ваших приятельок?

— Місіс Єґер, Клодет, мала б зустріти мене, але в неї не заводиться машина. Я саме збиралася викликати «Убер».

Крейґ пригадав, що вона сказала, коли турбулентність — сорок секунд, які видалися чотирма годинами, — нарешті вщухла: «Я знала, що ми загинемо. Я бачила це».

— Немає потреби. Ми можемо підкинути вас до Сієсти-Кі. — Він показав на довгий лімузин, що стояв трохи далі, а потім обернувся до водія. — Ми ж можемо це зробити?

— Звичайно, сер.

Жінка з сумнівом подивилася на нього.

— Ви впевнені? Уже страшенно пізно.

— Із задоволенням, — запевнив Діксон. — Так і зробимо.

–О-о-ох, як гарно, — сказала Мері Ворт, влаштовуючись на шкіряному сидінні й витягаючи ноги. — Не знаю, чим ви займаєтесь, але ви, мабуть, дуже успішний, містере Діксон.

— Називайте мене Крейґ. Ви Мері, а я Крейґ. Нам слід звертатись одне одного на ім’я, адже я маю до вас розмову.

Чоловік натиснув кнопку, і між ними та водієм піднялося скло. Мері Ворт дещо нервово спостерігала за цим, а тоді повернулася до Діксона.

— Ви ж не збираєтесь, як то кажуть, підкотити до ­мене, ні?

Він усміхнувся.

— Ні, зі мною ви в безпеці. Ви сказали, що назад поїдете потягом. Це ви серйозно?

— Цілковито. Пригадуєте, я сказала, що перельоти допомагають мені почуватися ближчою до Бога?

— Так.

— Коли нас перемішували, як салат, на висоті десять чи одинадцять кілометрів, я не почувалася ближчою до Бога. Анітрохи. Я почувалася ближчою до смерті.

— Ще колись літатимете?

Жінка ретельно обдумала це запитання, розглядаючи пальми, автосалони й мережеві заклади швидкого харчування, що пролітали повз них, поки вони котилися на південь уздовж Тамаямі-Трейл.

— Гадаю, що так. Скажімо, якщо хтось лежатиме при смерті й мені потрібно буде швидко дістатися туди. От тільки не знаю, хто це буде, бо родичів у мене не так багато. Ми з чоловіком ніколи не мали дітей, батьки померли, залишилося кілька кузенів, із якими я навіть по електронній пошті рідко листуюсь, а про зустрічі й мови нема.

«Дедалі краще», — подумав Діксон.

— Але ви перелякалися.

— Так. — Жінка знову подивилася на нього широко розплющеними очима. — Я справді думала, що ми помремо. У небі, якщо літак розпадеться на шматки. Чи на землі, якщо цього не станеться. Від нас не залишиться нічого, крім обвуглених решток.

— Дозвольте поставити вам гіпотетичне запитання, — попросив Діксон. — Але не смійтесь, обдумайте його серйозно.

— Гаразд…

— Припустімо, що існує організація, чиє завдання — убезпечувати літаки.

— Вона існує, — погодилась Мері Ворт, усміхаючись, — І, здається, називається ФАУ[67].

— Припустімо, що існує організація, котра може передбачити, який саме літак зіткнеться з бурхливою й несподіваною турбулентністю на певному рейсі.

Мері Ворт заплескала в долоні, вітаючи його слова ледь чутними оплесками, й усміхнулася ще ширше: