Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 55)
— І працюють там самі прекогніти! Це люди, які…
— Які бачать майбутнє, — закінчив її думку Діксон. Чому б цьому не бути можливим? Навіть імовірним? А як іще тоді організатор отримував інформацію? — Однак, скажімо, їхня здатність передбачати майбутнє обмежена однією сферою.
— Чого це раптом? Чому б їм не передбачати результати виборів… футбольні рахунки… Кентукське дербі[68]?..
— Не знаю, — зізнався Діксон, подумавши, що, можливо, вони здатні це передбачити. Можливо, ті гіпотетичні прекогніти в якомусь гіпотетичному місці здатні передбачити що завгодно. Можливо. Його це не хвилювало. — Зробімо наступний крок. Припустімо, що містер Фрімен помилявся і турбулентність, з якою ми зіткнулися сьогодні ввечері, була значно серйознішою, ніж хтось, включно з авіалініями, може чи хоче визнати. Припустімо, що таку турбулентність можна пережити лише за умови, що на літаку, який потрапив у халепу, є принаймні один наляканий пасажир з особливими здібностями. — Чоловік помовчав. — І припустімо, що на сьогоднішньому рейсі цим нажаханим пасажиром з особливими здібностями був я.
Жінка засміялась і посерйознішала лише помітивши, що він не сміється.
— А літаки, які летять у зону урагану, Крейґу? Здається, містер Фрімен згадував про них незадовго до того, як мусив скористатися паперовим мішечком. Вони переживають ще гіршу турбулентність, ніж та, з якою ми зіткнулися сьогодні.
— Але там люди знають, на що наражаються, — пояснив Діксон. — Вони психологічно готові. Це саме стосується багатьох пасажирських рейсів. Пілот попереджає ще до зльоту: «Народ, перепрошую, але сьогодні політ буде важкуватий, тож не відстібайте паски».
— Зрозуміла, — озвалася жінка, — психологічно налаштовані пасажири можуть скористатися… здається, це можна назвати спільною телепатичною силою, щоб утримати літак у повітрі. І лише несподівана турбулентність вимагає присутності когось готового. Нажаханого… ммм… не знаю, як називають таких людей.
— Фахівці з турбулентності, — спокійно озвався Діксон. — Саме так треба називати їх. Називати мене.
— Ви жартуєте.
— Ні. І я переконаний, що зараз ви думаєте, наче їдете з чоловіком, котрий страждає серйозними мареннями, і хочете якнайшвидше вийти з машини. Але це насправді моя робота. Мені гарно платять…
— Хто?
— Не знаю. Дзвонить чоловік. Я та інші фахівці з турбулентності — нас кілька десятків — називаємо його «організатор». Іноді між дзвінками минають тижні. Я прилетів до Бостона з Сіетла, і над Скелястими… — Він витер рота рукою, не бажаючи згадувати, та однаково згадуючи. — Скажімо просто, що справи були кепські. Кілька людей зламали руки.
Вони повернули. Діксон визирнув у вікно й побачив знак «СІЄСТА-КІ 2 МИЛІ».
— Якщо це правда, — озвалася Мері, — то навіщо, заради всього святого, ви це робите?
— Гарна платня. Гарні умови. Я люблю подорожувати… чи принаймні любив; через п’ять-десять років усі місця починають здаватись однаковими. Але здебільшого… — Крейґ нахилився вперед і взяв жінчину долоньку обома руками. Він думав, що вона може відсахнутись, але вона цього не зробила, а захоплено дивилася на нього. — Це рятує життя. Сьогодні в літаку було понад півтори сотні людей. Щоправда, авіалінії не називають їх людьми, вони називають їх душами, і це дуже правильний термін. Сьогодні я врятував сто п’ятдесят душ. А відколи почав цим займатися — тисячі. — Він похитав головою. — Ні, десятки тисяч.
— Але ви щоразу жахаєтесь. Я бачила вас сьогодні ввечері, Крейґу. Ви перелякалися до смерті. І я теж. На відміну від містера Фрімена, котрого знудило лише через морську хворобу.
— Містер Фрімен не зміг би займатися такою роботою, — пояснив Діксон. — Її неможливо виконувати, якщо ти одразу з початком турбулентності не переконаний, що помреш. Переконаний у своїй смерті, хоч і знаєш, що сам не дозволиш цьому статися.
Водій тихенько озвався з інтеркому:
— Прибуваємо за п’ять хвилин, містере Діксон.
— Скажу чесно, це була захоплива бесіда, — сказала Мері Ворт. — Можна поцікавитись, як ви взагалі отримали таку роботу?
— Мене завербували, — відповів Діксон. — Як я просто зараз вербую вас.
Жінка всміхнулась, але цього разу не засміялася.
— Гаразд, я зіграю у вашу гру. Припустімо, ви завербували мене. І який вам із цього зиск? Отримаєте бонус?
— Так, — зізнався Діксон. Бонусом були мінус два роки майбутніх польотів. На два роки ближче до пенсії. Він не брехав про свої альтруїстичні мотиви — порятунок життів, порятунок душ, — але подорожі врешті-решт стомлюють, і це теж правда. І порятунок душ стомлює, якщо для цього доводиться переживати нескінченні миті жаху високо над землею.
Чи слід сказати їй, що з цієї гри виходу назад немає? По суті, саме такі угоди укладають із дияволом, так? Слід сказати. Але він не робитиме цього.
Вони заїхали на круглу під’їзну доріжку пляжного будиночка. Дві пані — безсумнівно, приятельки Мері Ворт, — уже чекали там.
— Дасте мені свій телефонний номер? — запитав Діксон.
— Що? Щоб ви могли зателефонувати мені? Чи щоб передати його вашому босові? Організаторові?
— Саме так, — озвався чоловік. — Приємно познайомитись, Мері, ми з вами, напевно, більше ніколи не побачимось.
Жінка замислено мовчала. Приятельки, що чекали на неї, мало не танцювали від збудження. Потім Мері відкрила торбинку й дістала візитівку. Простягла її Діксонові.
— Це мій мобільний. Також ви можете знайти мене в Бостонській публічній бібліотеці.
Діксон засміявся.
— Я знав, що ви бібліотекарка.
— Усі так кажуть, — відповіла жінка. — Нуднувато, але допомагає платити за квартиру.
Вона відчинила дверцята. Приятельки, побачивши її, заверещали, як фанатки рок-гурту.
— Є значно захопливіші заняття, — нагадав Діксон.
Мері похмуро подивилася на нього.
— Між тимчасовим захватом і смертельним переляком велика різниця, Крейґу. Гадаю, нам обом це відомо.
Посперечатися з нею він не міг, але вийшов і допоміг водієві дістати багаж, а Мері Ворт тим часом обіймалася з двома вдовами, з якими познайомилася в інтернет-чаті.
Мері повернулася до Бостона й уже майже забула про Крейґа Діксона, коли однієї ночі пролунав телефонний дзвінок.
Наступного дня Мері Ворт сиділа в літаку компанії «Jetway», що вирушав у прямий рейс 694 з Бостона до Далласа, в другому класі в ряду позаду правого крила. Їсти й пити вона відмовилася.
Турбулентність накрила їх над Оклахомою.
Падіння. Джеймс Дікі
Перш ніж ви застогнете, похитаєте головою і скажете: «Я не читаю поезії», — пригадайте, що Джеймс Дікі був не тільки поетом; він також написав класичний роман про виживання «Звільнення» і менш знаний «До Білого моря» про стрільця з літака B-29, який мусив катапультуватися на ворожій території. Дікі писав із власного досвіду — він був льотчиком-винищувачем під час Другої світової та Корейської воєн. «Падіння» вирізняється тим самим енергійним сюжетом і неперевершено контрольованою мовою, що й «Звільнення». Прочитавши, ви не зможете його забути. Цікава примітка: в автоінтерв’ю Дікі визнав, що центральний химерний образ вірша в реальності був малоймовірний (жінка, падаючи з такої висоти, замерзла б, казав він), але насправді трапився: у 1972 році стюардеса Весна Вулович упала з висоти 10 160 метрів після того, як літак DC-9 розірвало, напевно, від вибуху бомби… і вижила. Текст, цитований на початку вірша, з’явився 29 жовтня 1962 року в статті «New York Times» про інцидент із двомоторним літаком «Конвейр 440» авіакомпанії «Аллегені», що підлітав до аеропорту Бредлі у Віндзор-Локс, штат Коннектикут. За місяць до цього в схожих катастрофах загинули ще дві стюардеси.
29-річна стюардеса випала […] і розбилася на смерть сьогодні вночі, коли її витягло з дверей аварійного виходу, що несподівано розчахнулися. […] Тіло […] знайшли […] за три години після інциденту.
Країни вимкнули світло і борсаються неспокійно вві сні, на щось обернувшись
Таке міжконтинентальне, ворушаться, світло всотавши із місяця — велетенського
Одностороннього каменя, що висить над правим крилом; хтось із сонних людей поблизу
Двигуна зі стогоном просить кави — і ось усередині виє твариною
Космос просторий і нетутешній. Вона на кухні з полицями
Й тацями ковдру шукає і йде у своїй елегантній обтислій формі
Запхати її у щілину вгорі над дверима. І наче вона розчахнула
Ті двері — крик мовчазний у замерзлих її легенях; вона вимикається,
Опинившись у порожнечі без літака, де щось тримає тіло її за горло;
Невтомний крик порожнечі — падати, жити і стати чимось
Небаченим досі, і жити у крику, для якого їй недостатньо повітря;
І на вустах незмінно охайна помада, ноги в панчохах, пояс за приписом і капелюшок
Тримається досі, лиш руки і ноги більше не в цьому світі й розкидані дивно;
Абсолютно спокійно і стримано в розрідженому повітрі вона затамовує подих
Усім своїм тілом, ще за тисячі футів від смерті вона мовби
Гальмує; їй раптом стає цікаво, вона повертає звивисте тіло,
Щоб подивитись. Висить на приголомшливій висоті посеред усього у власному
Тілі; щільно загорнута в тіло, котре так зі свистом кинулось у найпохмуріший танець,