Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 50)

Фейн поспіхом рушив уперед. Юнак був високий, розмовляв грамотно, і, як помітив криміналіст, привабли­вості йому додавала засмага, що з’явилася радше не під сонцем, а під лампою солярію. Вбраний він був бездоганно. На тонких довгих пальцях хизувався перстень-печатка. Фейн мав звичку помічати, які в людей руки. Він відчував, що про кожного можуть багато розповісти його руки та стан нігтів. Цей юнак, вочевидь, чимало уваги приділяв своїм нігтям із гарним манікюром.

— Це секретар містера Ґрея? — звернувся він до Саллі.

Стюардеса похитала головою.

— Ні, докторе. Це пасажир з туристичного класу. Він запевняє, що працював на містера Ґрея.

— Як вас звати? — швидко поцікавився Фейн, прикипівши поглядом до привабливого юнакового обличчя.

— Оскар Елджі. Я був особистим служником містера Ґрея. — Модуляції юнакового голосу чітко вказували, що за плечима в нього приватна школа. — Перепитайте Франка Тіллі з першого класу. Він особистий секретар містера Ґрея. Він скаже вам, хто я такий.

Фейн підбадьорливо всміхнувся Саллі Біч.

— Чи не могли б ви зробити мені таку ласку, міс Біч, і також переказати містерові Тіллі, що я залюбки зустрінуся з ним тут, якщо це зручно.

Коли дівчина поспіхом рушила геть, Фейн повернувся до юнака, котрий підійшов.

— Ну, містере Елджі, звідки ви дізналися, що тут стався… нещасний випадок?

— Я почув, як одна стюардеса в туристичному класі сказала іншій, — пояснив Елджі. — Якщо містер Ґрей постраждав…

— Містер Ґрей загинув.

Оскар Елджі якийсь час вражено дивився на нього.

— Серцевий напад?

— Не зовсім. Оскільки ви тут, то чи могли б ви офіційно упізнати свого покійного роботодавця? Нам потрібно провести упізнання для звіту доктора Росса.

Він відійшов убік і дозволив юнакові пройти туди, де лежало готове до Россового огляду тіло. Той посунувся, щоб юнак міг подивитися на обличчя. Елджі застиг над тілом і якусь мить розглядав його.

— Terra es, terram ibis[60], — пробурмотів він. Потім його обличчя скривилося від болю. — Як це могло статися? Чому в нього на обличчі кров? Що це був за нещасний випадок?

— Саме це ми намагаємося з’ясувати, — запевнив його Росс. — Я вважатиму, що ви офіційно повідомили, що цей чоловік — Генрі Кінлох Ґрей.

Юнак, відвертаючись, рвучко кивнув. Фейн затримав його за завісою.

— Скільки ви працювали на нього, містере Елджі?

— Два роки.

— І що саме ви робили?

— Я був його служником. Усім. Працював шофером, дворецьким, кухарем, камердинером, майстром. Я був його фактотумом[61].

— І він брав вас із собою в закордонні поїздки.

— Звичайно.

— Я бачу, він був прихильником соціальної ієрархії, еге ж? — усміхнувся Фейн.

Юнак зашарівся.

— Не розумію.

— Ви летите туристичним класом.

— Служникові не годиться подорожувати першим класом.

— Авжеж. Однак, судячи з вашої реакції, ви відчували глибоку прив’язаність до свого роботодавця?

Юнакове підборіддя задерлося, приготувавшись до захисту, щоки знову залилися рум’янцем.

— Містер Ґрей був зразковим роботодавцем. По-справж­ньому крутим бізнесменом. Але він був чесною людиною. Ми жодного разу не посварились. Із ним було приємно працювати. Видатна людина.

— Розумію. І ви піклувалися про нього? Забезпечували його побутові потреби. Якщо я правильно пригадую статті в пресі, Генрі Ґрея завжди називали бажаним холостяком.

Фейн помітив, як вираз юнакового обличчя ледь помітно змінився.

— Якби він був одружений, мої послуги йому навряд чи були б потрібні, правда? Я робив для нього все. Навіть ремонтував його стереосистему або холодильник. Ні, він не був одружений.

— Так просто, — всміхнувся Фейн, знову глипаючи на руки Елджі. — Ремонт стереосистеми — делікатна робота. Незвично, що майстер може впоратися з такими завданнями.

— Моделювання — моє хобі. Я створюю робочі моделі. — В юнаковому голосі пролунали самовдоволені нотки.

— Розумію. Скажіть-но, адже вам це відомо краще за інших: чи були у вашого роботодавця вороги?

Юнак аж здригнувся.

— Бізнесмени рівня Генрі Ґрея оточені ворогами. — Він підвів погляд і побачив Саллі Біч, котра підганяла до них чоловіка в окулярах. — Деякі вороги працювали на нього, вдаючи з себе довірених осіб, — різко кинув він. Потім змовк і насупився, наче йому дещо спало на думку. — Ви хочете сказати, що його смерть… підозріла?

Фейн задоволено помітив, що Саллі запропонувала своєму новому підопічному сісти й не перебивати їхню розмову. Він повернувся до юнака.

— Це нам треба з’ясувати. А тепер, містере Елджі, вам, напевно, краще буде повернутися на своє місце. Ми триматимемо вас у курсі.

Юнак повернувся й вийшов, удавано не помічаючи новоприбулого чоловіка, а той своєю чергою, схоже, навмисно опустив погляд, аби не зустрітися очима з привабливим хлопцем. Служник і секретар, вочевидь, не відчували один до одного особливої любові.

Залишивши Гектора Росса продовжувати огляд за допомогою медичного набору для надзвичайних ситуацій, знайденого в літаку, Фейн підійшов до новоприбулого. Саллі Біч, котра чекала поруч зі своїм підопічним, нервово йому посміхнулася.

— Це містер Френсіс Тіллі. Він подорожував разом із містером Ґреєм.

Френк Тіллі був худорлявий і страшенно непривабливий чоловік років тридцяти п’яти. Шкіра в нього була бліда, а щелепа відливала синявою, хай скільки він її голив. Він носив товсті окуляри в роговій оправі, що нітрохи не пасували до його рис. Волосся в секретаря було тонке й рідке, а кутик рота нервово посмикувався.

Фейн жестом попросив стюардесу постояти біля дверей, не пускаючи нікого до салону першого класу, й повернувся до Тіллі.

— Він помер, еге ж? — Голос Тіллі мало не зривався на фальцет. Він нервово захихотів. — Ну, я припускаю, це однаково б колись сталося, навіть із такою видатною, як то кажуть, людиною.

Фейн насупився, почувши тон чоловікового голосу.

— Ви хочете сказати, що містер Ґрей хворів? — перепитав він.

Тіллі підняв руку — і опустив, наче хотів щось зауважити, а потім передумав. Фейн автоматично помітив, що рука в нього тремтить, товсті пальці з плямами від нікотину посмикуються, а нігті підстрижені нерівно.

— Він мав схильність до астми, оце й усе. Та й то було суто нервове.

— Чому тоді…

Вигляд у Тіллі був дещо збентежений.

— Гадаю, я повівся дещо зухвало.

— Не схоже, що смерть вашого колеги вас надто засмутила, чи не так?

Чоловік насмішкувато фиркнув:

— Колеги? Він був моїм босом. Ніколи не давав нікому, хто на нього працював, забути, що він начальник, що саме він вершить їхню долю в компанії. Байдуже, про швейцара йшлося чи про віце-президента, Генрі Кінлох Ґрей був очільником, який усе тримає у своїх руках, і його слово було законом. Якщо ви йому не подобалися, то негайно опинялися на вулиці, байдуже, скільки пропрацювали в компанії. Він був типовим вікторіанцем, бізнесменом, котрий самостійно досягнув успіху. Авторитарним, підступним і в’їдливим. Такі люди не повинні бути частиною сучасного ділового світу.

Фейн відкинувся на сидінні та слухав гіркоту в чоловічому голосі.

— Отже, він був людиною, котра мала кількох ворогів?

Тіллі навіть усміхнувся, зрозумівши іронічність запитання.

— Він був людиною, котра не мала жодного друга.

— Скільки ви вже працюєте на нього?

— Я провів у компанії десять років. А його особистим секретарем був п’ять із них.