Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 48)

Старший стюард Джефф Райдер помітив стурбований вираз обличчя стюардеси Саллі Біч, щойно вона вві­йшла до кухні першого класу «боїнга-747» компанії «Global Airways», який виконував рейс GA 162. Він навіть здивувався на мить, адже ніколи раніше не бачив дівчину такою збентеженою.

— Що сталося, Сал? — бадьоро озвався він, намагаючись повернути на її обличчя звичну пустотливу усмішку. — Невже серед пасажирів першого класу завівся вовк, який тебе вкусив?

Вона похитала головою з тим самим замисленим виразом.

— По-моєму, хтось із пасажирів зачинився в туалеті.

Усмішка Джеффа Райдера розтяглась аж до вух, і він уже збирався відповісти якоюсь непристойністю.

— Ні, — урвала його Саллі, наче намагалася зупинити навіть думки про це. — Я серйозно. Гадаю, щось могло статися. Його не було деякий час, і його супутник попросив мене перевірити. Я постукала в двері, але ніхто не відповів.

Райдер стримав зітхання. Замкнений у туалеті пасажир — незвична подія, але не унікальна. Якось йому довелося витягати з туалету техасця, котрий важив понад центнер. І про цей випадок краще не згадувати.

— Хто цей безталанний?

— У списках він записаний як Генрі Кінлох Ґрей.

Райдер гучно застогнав:

— Якщо в цьому літаку заклинило двері в туалеті, там неодмінно мусив опинитися Кінлох Ґрей. Ти знаєш, хто це? Голова «Кінлох Ґрей і Броуді», великої міжнародної медіакомпанії. У нього репутація людини, котра живцем ковтає директорів, а вже таких, як ми з тобою, планктон у цьому неосяжному морі життя… — Чоловік театрально закотив очі до неба. — О Господи! Я краще сам цим займуся.

Райдер рушив до туалетів першого класу, Саллі пішла за ним назирці. Навколо нікого не було, і старший стюард одразу помітив на одних дверях позначку «зайнято». Він підійшов до них і тихенько погукав:

— Містере Кінлох Ґрей? У вас усе гаразд, сер?

Він почекав, а тоді шанобливо постукав у двері. Так само жодної відповіді.

Райдер глипнув на Саллі.

— Ми знаємо, скільки приблизно часу він уже там?

— Його супутник сказав, що він пішов до туалету десь пів години тому.

Райдер вигнув брову і знову повернувся до дверей. Його голос злетів на октаву вище.

— Сер, містере Кінлох Ґрей, сер, ми припускаємо, що у вас там якісь проблеми. Я збираюся зламати замок. Якщо можете, будь ласка, відійдіть від дверей.

Чоловік відхилився, замахнувся ногою і щосили гупнув по замку на дверях. Слабкий замок кабінки злетів з гвинтів, і двері трохи відчинилися.

— Сер?..

Райдер натиснув на двері. Відчинялися вони погано — щось заважало. Приклавши трохи сили, стюард зміг відчинити двері достатньо, аби засунути в кабінку го­лову, та й то лише на мить. Він рвучко відсахнувся; обличчя раптом зблідло. Райдер подивився на Саллі й трохи помовчав. Нарешті йому вдалося витиснути з себе кілька слів:

— Здається, його застрелили, — прошепотів він.

Завісу, що відгороджувала туалети, засунули, і когось відправили по капітана літака, Мосса Еванса, одного зі старших пілотів «Global Airways», із коротким повідом­ленням про проблему. Сивочолий кремезний пілот, приховуючи тривогу, перетнув салон від кабіни через перший клас, усміхаючись і привітно киваючи пасажирам. Понад усе він був роздратований, адже літак кілька хвилин тому подолав половину шляху, пройшовши так звану «точку неповернення». Попереду на них чекало чотири години польоту, і перспектива летіти до іншого аеропорту, бозна на скільки відкладаючи рейс, йому не подобалась. У нього була запланована важлива зустріч.

Райдер щойно закінчив оголошення для пасажирів першого класу з невиразною відмовкою, буцімто туалети в передній частині салону першого класу зачинені через технічні несправності й пасажирам заради безпеки та зручності слід користуватися кабінками посередині. Це був типовий повітряний жаргон. Тепер вони з Саллі Біч чекали на капітана. Еванс добре знав Райдера, адже Джефф літав із ним уже два роки. Проте звичний гарний гумор старшого стюарда кудись подівся. Дівчина теж була страшенно блідою і тремтіла.

Еванс співчутливо глипнув на неї, а тоді повернувся до розтрощеного замка на дверях кабінки.

— Оцей туалет?

— Так.

Капітанові довелося навалитися на двері всією вагою, і він засунув у крихітну кабінку голову.

Повністю вдягнене тіло розкинулося на сидінні туалету. Руки звисали з боків, ноги витягнуті, через що неможливо було розчахнути двері. Рівновага позбавленого життя тіла була ненадійною. Від рота до грудей усе перетворилося на криваве місиво. Зі щік звисали клапті плоті. Стіни кабінки були забризкані кров’ю. Еванс відчув напад нудоти, але стримав його.

Як і попереджав Райдер, було схоже, що чоловікові вистрілили в рот. Капітан автоматично опустив погляд, не усвідомлюючи, що саме хоче знайти, аж доки не зрозумів, що шукає зброю. На підлозі кабінки, куди вона мала впасти, нічого не було. Еванс насупився й позад­кував. Якийсь внутрішній голос підказував йому, що в побаченій сцені щось не так, однак він не міг збагнути, що саме.

— Це не передбачений інструкцією компанії щодо поведінки в надзвичайних ситуаціях випадок, — пробурмотів Райдер, намагаючись додати ситуації трохи гумору.

— Бачу, ви перенаправили пасажирів до іншого відсіку, — помітив Еванс.

— Так. Я не пускаю сюди пасажирів першого класу, й ми запнули завісу. Мабуть, наше наступне завдання — дістати звідти тіло?

— Ви повідомили його колегу? Того, з ким він подорожував?

— Йому сказали, що стався нещасний випадок. Без подробиць.

— Дуже добре. Я так розумію, що цей чоловік був головою якоїсь великої корпорації?

— Кінлох Ґрей. Це Генрі Кінлох Ґрей.

Еванс стиснув губи, беззвучно присвиснувши.

— Тож ми маємо справу з впливовістю, підкріпленою горою бабла, еге ж?

— Тепер вони багатшими не стануть.

— Ви перевірили, чи немає серед пасажирів лікаря? Схоже, наш чолов’яга обрав жахливе місце та час для самогубства. Але, гадаю, нам знадобиться хтось, хто подивиться на нього, перш ніж ми тут щось посунемо. Я дотримуватимуся всіх указівок компанії на випадок екстреної медичної ситуації. Повідомимо головний офіс.

Райдер ствердно кивнув.

— Я вже попросив Саллі перевірити, чи немає на борту лікарів. Нам пощастило, адже двоє летять першим класом. Ще й сидять поруч. Місця С1 і С2.

— Гаразд. Нехай Саллі приведе одного з них сюди. А де колега містера Ґрея?

— Сидить на місці В3. Його звуть Френк Тіллі, і я так зрозумів, що він особистий секретар Ґрея.

— Боюся, йому доведеться прийти сюди для офіційного упізнання. Нам доведеться ретельно дотримуватися всіх приписів компанії, — додав капітан, наче потребував підбадьорення.

Саллі Біч підійшла до двох чоловіків на місцях С1 і С2. Вони були однолітками — обом приблизно сорок п’ять; один був недбало вбраний, мав копицю полум’яно-рудого волосся й аж ніяк не скидався на стереотипне уявлення про лікаря. Інший мав охайніший вигляд й був елегантніше вдягнений. Дівчина зупинилася й нахилилася до них.

— Доктор Фейн?

Це було перше з двох імен, які вона запам’ятала.

Елегантно вбраний чоловік підвів на неї погляд із допитливою усмішкою.

— Я Джеррі Фейн. Чим можу вам допомогти, міс?

— Докторе, на жаль, у нас непередбачена медична ситуація з одним із пасажирів. Капітан переказував вам свою пошану і був би дуже вдячний, якби ви могли прийти й подивитися.

Це скидалося на добре відрепетирувану фразу. Щиро кажучи, це й була фраза з інструкції компанії. Саллі не знала, як ще говорити на такі теми, крім того невиразного стилю, якого її навчили.

Чоловік іронічно скривився.

— На жаль, мій докторський ступінь з кримінології, міс. Я вам не надто стану в пригоді. Думаю, вам потрібен мій компаньйон, Гектор Росс. Він медик.

Дівчина знічено глипнула на рудого, котрий сидів поруч, і з полегшенням побачила, що він уже підводиться. Тож їй не доведеться вдруге повторювати завчену репліку.

— Не турбуйся, дівчинко. Я подивлюсь, але в мене немає з собою медичної валізи. Власне, я патологоанатом і повертаюся з конференції, розумієш? Я не терапевт.

— У нас на борту є певне спорядження для надзвичайних випадків, докторе, але не думаю, що воно вам знадобиться.

Росс, насупившись, кинув на неї здивований погляд, але стюардеса вже відвернулася й пішла вперед проходом.

Гектор Росс вийшов з туалетної кабінки й зупинився перед капітаном Евансом і Джеффом Райдером. Подивився на годинник.

— Я вирахував час смерті: тринадцята година п’ятна­дцять хвилин, капітане.

Еванс схвильовано заметушився.