Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 47)

Проте у вервечці щось відбувалося. Я бачив, що літаки далеко попереду змінили курс — ми повертали ліворуч і втрачали висоту. Уся процесія, досягнувши певної точки, лягала на крило й ковзала вниз широким розмашистим колом. Я інстинктивно визирнув з кабіни і побачив, що під нами розтяглася широка зелена рівнина. Вона була зелена, гладенька й чарівна; тяглась аж до небокраю, де зелень рослин зустрічалася з блакиттю неба.

А ще там було світло. Ліворуч десь удалині яскраво сяяло без жодного кольору світло. Це було не сонце, а щось значно більше за сонце, щось без форми та обрисів, яскраве, проте не сліпуче, на віддаленому краю зеленої рівнини. Світло сочилося від яскравого центру, заливаючи небо й рівнину. Побачивши його, я спершу не міг відвести погляду. Мені не хотілося летіти до нього чи в нього, аж раптом бажання й потреба це зробити стали такими наполегливими, що кілька разів я спробував вилетіти з вервечки й попрямувати туди; проте це було неможливо, й мені довелося летіти з усіма.

Усі заклали віраж і почали знижуватись, я теж, і ми ковзнули до зеленої рівнини внизу. Наблизившись, я побачив, що рівнина теж поцяткована численними літаками. Вони були всюди, розкидані на землі, наче ягоди смородини на зеленому килимі. Їх там були сотні, й щохвилини, щосекунди їхня кількість більшала, коли машини попереду мене приземлялися й котилися до повної зупинки.

Ми хутко втрачали висоту. Незабаром я побачив, як літак переді мною випустив шасі й приготувався до посадки. «Дорньє» попереду вирівнявся і торкнувся землі. Потім — старий «свордфіш». Пілот повернув трохи лівіше від «дорньє» і приземлився поруч із ним. Я повернув трохи лівіше від «свордфіша» і вирівнявся. Визирнув з кабіни на землю, оцінюючи висоту, й побачив, що поверхня піді мною, наближаючись та пролітаючи повз, почала розпливатися.

Я чекав, коли літак опуститься й торкнеться землі. Здавалося, наче часу для цього знадобилося чимало. «Ну ж бо, — просив я. — Ну ж бо, ну ж бо». Я застиг на двомет­ровій висоті, але машина не спускалася. «Знижуйся, — крикнув я, — будь ласка, знижуйся!» Я запанікував. Переля­кався. Несподівано помітив, що пришвидшуюсь. Я клацнув усіма вимикачами, але це нічого не змінило. Літак набирав швидкість, розганявся дедалі дужче, і, озирнувшись, я побачив, що всі літаки з довгої процесії позаду мене спускаються з небес на землю. Бачив безліч машин на землі, розкиданих рівниною, а десь далеко збоку я помітив світло, те біле сяйво, що так яскраво світилося над рівниною, до якого мені так кортіло полетіти. Я знав, що якби приземлився, то негайно виліз би з літака й побіг до нього.

А тепер я летів геть. Мій переляк дужчав. Коли я дедалі швидше полетів геть, мене накрило хвилею жаху, й незабаром я почав несамовито, божевільно борсатися, смикати важіль, змагатися з літаком, намагаючись розвернути його, полетіти назад до світла. Зрозумівши, що це неможливо, я спробував убити себе. Тоді мені справді хотілося вбити себе. Я спробував кинути літак на землю, але він продовжував летіти прямо. Я спробував вистрибнути з кабіни, але якась рука лягла на моє плече, не даючи мені встати. Я спробував розбити голову об скло кабіни, але це нічого не змінило, тож я сидів там, наляканий власною машиною і всім, що відбувалось, аж доки несподівано не помітив, що опинився в хмарі. Я знову був у тій самій щільній білій хмарі, що й раніше, і, схоже, набирав висоту. Я озирнувся назад, але хмара закрила собою все. Більше не було нічого, крім безберегої непроникної білості. Мене почало нудити, голова запаморочилась. Мене більше не цікавило, що так чи інак станеться, я просто безсило сидів там, дозволивши машині летіти на власний розсуд.

Минуло, схоже, багато часу — я переконаний, що просидів там кілька годин. Мабуть, заснув. Заснувши, я побачив сон. Мені снилося не щойно побачене, а речі зі звичного життя: ескадрилья, Ніккі й аеродром тут, у Хайфі. Мені снилося, наче я сиджу напоготові перед ангаром із двома хлопцями, що флот надіслав запит на швидку розвідку над Бейрутом, і, підскочивши першим, я застрибнув у свій «гаррікейн» і полетів. Мені снилося, що я пролетів Сур, Сідон і річку Дамур, підіймаючись на шестикілометрову висоту. Потім я повернув углиб до ліванських пагорбів, здійснив обхідний маневр і підлетів до Бейрута зі сходу. Я летів над містом, визираючи з кабіни, шукаючи порт і намагаючись знайти два французькі есмін­ці. Незабаром я побачив їх, чітко побачив — вони стояли впритул один до одного біля причалу, я заклав віраж і щодуху помчав додому.

«На флоті помилилися, — думав я собі, повертаючись назад. — Есмінці досі в порту». Я подивився на годинник. Півтори години. «Швиденько я впорався, — сказав уголос. — Вони будуть задоволені». Я спробував зв’язатися по радіо, передати інформацію, але не зміг пробитися в ефір.

А потім я повернувся сюди. Коли я приземлився, ви всі зібралися навкруги й стали розпитувати, де я був два дні, але я нічого не міг пригадати. Не пам’ятав нічого, крім польоту до Бейрута, аж доки нещодавно не побачив, як збили Педді. Коли його машина впала на землю, я виявив, що кажу: «Ти везучий виродок. Ти везучий-везучий виродок». І сказавши це, я зрозумів, чому так кажу, й пригадав геть усе. Тоді я взявся кричати вам по радіо. Тоді я все пригадав.

Кіль закінчив свою розповідь. Ніхто не поворухнувся і не прохопився жодним словом, поки він говорив. Тепер озвався лише Мавпа. Він посовав ногою по підлозі, обернувся, визирнув у вікно і сказав тихенько, майже пошепки:

— Гаразд, хай мені грець.

І тоді всі повернулися до своїх справ — узялися знімати форму для польотів і складати її купкою в кутку кімнати; усі, крім Холостяка, опецькуватого Холостяка, котрий стояв, дивлячись на Кіля, поки той повільно перетинав кімнату, щоб покласти свій одяг.

Після Кілевої історії ескадрилья повернулася до звичного життя. Напруга, що панувала між нами понад тиждень, зникла. На аеродромі стало веселіше. Але ніхто ніколи не згадував мандрівку Кіля. Ми більше не говорили про неї, навіть того вечора, коли напилися в готелі «Ексель­сіор» у Хайфі.

Сирійська кампанія добігала кінця. Усі розуміли, що незабаром вона закінчиться, хай навіть вішисти несамовито боролися на півдні Бейрута. Ми продовжували літати. Здебільшого літали над флотилією, яка обстрілювала узбережжя, захищаючи її від «юнкерсів-88», що прилітали з Родосу. В останньому з таких польотів над флотилією Кіля вбили.

Ми летіли високо над кораблями, коли з’явилося безліч «юнкерсів-88» і почалася битва. У повітрі було лише шість «гаррікейнів», а «юнкерсів» багато, і бій був запеклий. Я не дуже добре пам’ятаю, що там відбувалося. Такого зазвичай не пам’ятаєш. Але пригадую, що це був гарячковий бій із переслідуванням; «юнкерси» пірнали до кораблів, кораблі гавкали на них, викидаючи всі свої запаси в повітря, і небо наповнилося білими суцвіттями, що швидко розквітали, росли й летіли геть за вітром. Пам’ятаю німця, котрий ­вибухнув просто в повітрі білим спалахом, і на місці його винищувача залишилися дрібні шматочки, які повільно полетіли вниз. Пригадую, як комусь відстрелили задню турель, і вона полетіла геть разом із кулеметником, котрий звисав із хвоста на ременях, несамовито намагаючись потрапити назад у машину. Пригадую одного сміливця, котрий залишився вгорі, коли решта літаків пірнули вниз, аби обстріляти з піке кораблі. Пригадую, як ми влучили в нього, і пригадую, як літак повільно перевернувся на спину, задерши блідо-зелений живіт, наче мертва риба, перш ніж остаточно полетіти вниз.

І я пам’ятаю Кіля.

Я був поблизу, коли його охопив вогонь. Я бачив, як з носа його машини виривається і танцює на корпусі двигуна полум’я. Його «гаррікейн» випльовував чорний дим.

Я підлетів ближче й набрав його по радіотелефону.

— Привіт, Кілю! — крикнув я. — Краще вистрибни.

Його голос у відповідь пролунав спокійно й повільно:

— Це не так просто.

— Стрибай! — заволав я. — Швиденько стрибай!

Я бачив, як він сидить там під скляним дахом кабіни. Кіль подивився на мене і похитав головою.

— Це не так просто, — повторив він. — Мене трохи підстрелили. У мене прострелені руки, я не можу відстебнути ремені.

— Вилазь! — волав я. — Заради Бога, вилазь!

Але він не відповів. Ще якийсь час його літак прямо й урівноважено летів уперед, а потім спокійно, як орел перед смертю, опустив крило й пірнув до моря. Я дивився, як він полетів униз; дивився на хвіст чорного диму, залишений у небі, й радіо знов озвалося до мене спокійним і повільним Кілевим голосом.

— Я везучий виродок, — сказав він. — Везучий-везучий виродок.

Убивство в повітрі. Пітер Трімейн

Жодна збірка оповідань про літаки не була б повною без принаймні однієї детективної історії в замкненому приміщенні (літаки — найкращий приклад замкнених приміщень), але в цьому випадку ви знайдете дві замкнені кімнати. Ласкаво просимо на борт реактивного літака компанії «Global Airways», де незабаром знайдуть тіло безталанного мандрівника. На щастя для екіпажу рейсу 162, один із пасажирів — криміналіст Джеррі Фейн, і він дуже зацікавився цією справою. Пітер Трімейн — псевдонім Пітера Елліса, котрий не лише є автором майже сотні романів та понад сотні оповідань, а ще й має магістерський ступінь у галузі кельтської культури. Він народився в Ковентрі, працював репортером, а в середині сімдесятих перейшов виключно на письменницьку діяльність. Цей його твір — справжній діамант.