Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 46)

— Я пригадав! Агов, Мавпо, я все пригадав!

Мавпа повільно і стримано відповів:

— Окей, Кілю, окей; не забудь цього.

Після другого кола Мавпа хутко повів нас геть, пірнаючи й підіймаючись над долинами, що лежали між голи­ми зеленувато-коричневими пагорбами, які здіймалися над нами з обох боків; усю дорогу додому, весь півгодинний політ Кіль кричав у радіотелефон. Спершу він викликав Мавпу і сказав:

— Агов, Мавпо, я пригадав, усе пригадав; пригадав усе в найменших деталях.

Потім він сказав:

— Привіт, Холостяку, я пригадав, усе пригадав; тепер я не можу цього забути.

Він набрав мене, набрав Джонні й набрав Бажаного; він по черзі знову і знову набирав кожного з нас і був такий збуджений, що подекуди занадто голосно кричав у свій мікрофон, а ми не розбирали, що він каже.

Приземлившись, ми висипали з літака, і через те, що Кілеві довелося поставити свою машину з іншого боку аеродрому, решта дісталися до командного пункту раніше за нього.

Командний пункт розташовувався поряд із ангаром. Це було порожнє приміщення з великим столом у центрі, на якому лежала мапа регіону. Був там ще один менший столик із кількома телефонами, декілька дерев’яних стільців і лавиць, а під однією стіною лежали купою рятувальні жилети, парашути й шоломи. Ми стояли там, знімаючи свою польотну форму й кидаючи її на підлогу під стіною, коли ввійшов Кіль. Він увірвався в двері й завмер. Шолом він стягнув так, що чорне волосся тепер неохайно стирчало; обличчя блищало потом, а сорочка кольору хакі була темна й мокра. Він швидко дихав роззявленим ротом. Вигляд мав такий, наче біг. Кіль скидався на дитину, котра ввірвалася до повної дорослих кімнати на нижньому поверсі, щоб повідомити, що кішка в садочку народила кошенят, і не знав, з чого розпочати.

Ми всі почули, як він зайшов, адже цього й чекали. Усі покинули свої справи й завмерли, дивлячись на Кіля.

Мавпа озвався:

— Привіт, Кілю.

І той відповів:

— Мавпо, повір, саме так усе було.

Командир стояв біля стола з телефонами; поруч із ним був Холостяк, вгодований, низенький, рудоволосий Холостяк, котрий виструнчився, тримаючи в руці рятувальний жилет, і дивився на Кіля. Решта пілотів були в глибині кімнати: коли Кіль заговорив, вони почали тихенько наближатися, аж доки не підійшли впритул, аж доки не опинилися біля краю стола з мапою, на який поклали руки. Там вони і стояли, дивлячись на Кіля й чекаючи, коли він почне розповідь.

Він почав негайно, базікаючи швидко, потім заспокоївшись і розгортаючи перед нами історію вже повільніше. Він розповів усе, стоячи біля дверей командного пункту, не знявши рятувальний жилет і тримаючи в руці шолом і кисневу маску. Інші залишалися на своїх місцях і слухали; я теж слухав Кіля, я забув, що це говорить він, а ми стоїмо в командному пункті в Хайфі; я забув про все, здійснив разом із ним його подорож і повернувся з неї, аж коли він закінчив.

— Я летів приблизно на шестикілометровій висоті, — сказав він. — Пролетів Сур, Сідон і річку Дамур, а потім полетів углиб над ліванськими пагорбами, бо збирався підлетіти до Бейрута зі сходу. Раптом я потрапив у хмару, щільну білу хмару, таку щільну й густу, що я не бачив нічого, крім своєї кабіни. Це було незбагненно, адже за мить до цього небо було чисте й синє, без жодної хмаринки.

Я почав зменшувати висоту, щоб вибратися з хмари — спускався, спускався й однаково залишався в ній. Я знав, що не можу спускатися занадто низько через пагорби, але на висоті менш ніж два кілометри хмара все одно оточувала мене. Вона була така щільна, що я нічого не бачив, навіть носа своєї машини чи крил; вона осідала на лобовому склі, й ним струменіли цівки води, які здував повітряний потік від двигуна. Я ніколи раніше не бачив такої хмари. Вона була щільною й білою аж упритул до кабіни. Я почувався так, наче опинився на килимі-самольоті — один у цій маленькій заскленій кабіні без крил, хвоста, двигуна і цілого літака.

Я розумів, що мушу вибратися з цієї хмари, тож повернув і полетів на захід над морем подалі від гір; а потім почав знижуватися, слідкуючи за показами альтиметра. Опустився до ста п’ятдесяти метрів, потім до ста двадцяти, дев’яноста, шістдесяти, тридцяти, а хмара не зник­ла. Я трохи вичекав. Знав, що знижуватися далі небезпечно. А тоді несподівано, наче порив вітру, з’явилося відчуття, що піді мною нічого немає — ні моря, ні землі, геть нічого, — і я повільно випустив закрилки, щосили смикнув важіль і пірнув униз.

На альтиметр я не дивився — тупився вперед крізь лобове скло на білу хмару й продовжував заглиблюватися. Я сидів там, натискаючи на важіль, змушуючи машину опускатися й спостерігаючи за всеохопною обтислою білою хмарою, і навіть на мить не замислився, куди лечу. Просто продовжував кермувати.

Не знаю, як довго я там сидів — можливо, кілька хвилин, а може, й годин; знаю лише, що, сидячи там і продовжуючи спускатися, я був переконаний, що піді мною немає ні гір, ні річок, ні землі, тож нічого не боявся.

А потім мене засліпило. Наче я засинав у ліжку, а хтось увімкнув світло.

Я вилетів із хмари так несподівано й рвучко, що мене засліпило. Між моїм перебуванням усередині хмари і поза нею не минуло жодної миті. Щойно я був усередині й мене оточувала щільна білість, і в ту ж мить я опинився за її межами, де світло було таке яскраве, що засліпило мене. Я заплющив очі й не розплющував їх кілька секунд.

Коли розплющив, усе навколо було синім, значно синішим, ніж мені в житті траплялося бачити. Це не був темно-­синій чи яскраво-синій; це був синій синій, чистий блискучий колір, якого я ніколи раніше не бачив і не в змозі описати. Я роззирнувся. Подивився вгору і назад. Піднявся і крізь скло кабіни подивився вниз — усюди було синє. Небо було яскраве й чисте, наче залите приємним сонячним промінням, але сонця не було.

А тоді я побачив їх.

Далеко попереду й угорі я побачив тонку вервечку літаків, що перетинала небо. Вони летіли вперед єдиною чорною лінією, всі на одній висоті, всі з однаковою швидкістю, притиснувшись один до одного, переслідуючи один одного, і вервечка розтяглася на все небо. Те, як вони летіли вперед із наполегливим натиском, наче кораблі проти сильного вітру, підказало мені відповідь. Я не знав, звідки й чому дізнався її, але, дивлячись на них, розумів, що ними керують пілоти й екіпаж, котрі загинули в боях, а тепер у власних літаках вирушили в останній політ, в останню мандрівку.

Піднявшись вище та підлетівши ближче, я впізнав машини. Побачив довгу процесію різноманітних літаків. Там були «ланкастери», «дорньє», «галіфакси» й «гаррікейни», «мессершмітти», «спітфаєри», «стерлінги», «савої-79», «юнкерси-88», «гладіатори», «гемпдени», «маккі-200», «бленгейми», «фокке-вульфи», «бофайтери», «свордфіші» та «гайнкелі». Я бачив їх та ще багато інших — їхня вервечка тяглась до небокраю в обидва боки, аж доки зникала з очей.

Тепер я був ближче до них і почав відчувати, як мене тягне до літаків, попри те, що мені хотілося робити. Здійнявся вітер, який перехопив управління моєю машиною, жбурляв її й смикав, наче листок, а мене, мов у гігантському вирі, тягнуло й засмоктувало до інших літаків. Я нічого не міг зробити, адже опинився у вихорі й під владою вітру. Усе це відбувалося дуже швидко, але я чітко пригадую. Я відчував, як мій літак почало тягти сильніше. Мене дедалі швидше несло вперед, а потім я раптом став частиною процесії, летів разом з іншими з тією ж швидкістю й тим самим курсом. Переді мною так близько, що я бачив колір фарби на крилах, летів «свордфіш», старий «свордфіш» флотської авіації. Я бачив голови й шоломи льотчика-спостерігача та пілота, котрі сиділи в кабінах один за одним. Перед «свордфішем» летів «дорньє», «летючий олівець», а перед ним були інші літаки, які я не міг упізнати зі свого місця.

Ми продовжували летіти вперед. Я не міг повернути й полетіти геть, навіть якщо мені цього хотілося. Не знаю чому, можливо через вихор та вітер, але я був упевнений у цьому. До того ж я насправді не керував своєю машиною — вона летіла сама. Я не міг покладатися на маневри, на швидкість, висоту, закрилки, важіль, ні на що. Коли я глипнув на прилади, всі вони були мертві, неначе машина стояла на землі.

Отже, ми продовжували летіти. Я й гадки не мав, із якою швидкістю ми рухаємося. Відчуття швидкості не було, але мені здавалося, що йдеться про мільйони кілометрів на годину. Тепер, згадуючи це, я розумію, що не відчував ні спеки, ні холоду, ні голоду чи спраги; нічого такого. Не відчував страху, тому що знав, що боятися нічого. Я не хвилювався, бо не міг пригадати чи вигадати причину для хвилювань. Не відчував бажання зробити щось, чого не робив, чи отримати щось, чого не мав, адже нічого не хотів робити і нічого не хотів мати. Відчував лише задоволення від свого перебування там, де був, від чарівного світла й прекрасних кольорів навколо. Помітивши відображення свого обличчя у дзеркалі в кабіні, я виявив, що всміхаюся, всміхаюся очима й ротом, а відвівши погляд, розумів, що продовжую всміхатися, тому що саме цього мені хотілося. Раптом льотчик-спостерігач у кабіні «свордфіша» переді мною обернувся й помахав мені. Я опустив дах кабіни й помахав йому у відповідь. Пригадую, що навіть у відчиненій кабіні не відчував руху повітря, тепла чи холоду, ані тиску повітряного потоку від гвинта на руках. А потім помітив, що ми всі махаємо одне одному, як діти на американських гірках, повернувся і помахав чоловікові в «маккі» позаду мене.