Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 45)

Сонце пекло в спину, і я інстинктивно повернувся, підставляючи йому інший бік. Повернувшись, я побачив Кармель і Хайфу. Побачив крутий блідо-зелений бік гори, що збігала до моря, а під нею виднілося місто — на сонці яскравими кольорами виблискували будинки. Будинки з потинькованими стінами вкривали схили Кармелі, а їхні червоні дахи скидалися на висипку на обличчі гори.

До нас від сірого ангару з рифленого заліза повільно йшли троє чоловіків — наступний готовий до польоту екіпаж. На плечах у них висіли жовті рятувальні жилети, і вони продовжували повільно наближатися, тримаючи в руках шоломи.

Коли вони дісталися до нас, озвався Холостяк:

— Кілю не пощастило.

А вони відповіли:

— Так, ми знаємо.

Потім теж повсідалися на такі ж дерев’яні ящики, як і ми, й сонце взялося пекти їхні спини та плечі, й вони почали пітніти. Ми з Холостяком пішли геть.

Наступного дня була неділя, і вранці ми полетіли до Ліванської долини, щоб обстріляти згори аеропорт Раяк. Ми пролетіли повз Гермон зі сніговою шапкою на вершині, знизились подалі від сонця й поближче до Раяка і французьких бомбардувальників на аеродромі й почали обстрілювати їх. Пригадую, як стали відчинятися двері французьких бомбардувальників, коли ми низько пролітали над ними. Пригадую, як побачив численних жінок у білих сукнях, що бігли аеродромом; особливо мені запам’яталися їхні білі сукні.

Розумієте, була неділя, і французькі пілоти запросили своїх панянок із Бейрута подивитися на бомбардувальники. Пілоти-вішисти казали: приходьте в неділю вранці, покажемо вам свої літаки. Це було дуже по-вішистськи й по-французьки.

Тож коли ми почали обстріли, усі вони висипали й кинулися навтьоки аеродромом у своїх білих недільних сукнях.

Пригадую голос Мавпи по радіозв’язку: «Дайте їм шанс, дайте їм шанс», — і ціла ескадрилья розвернулась і описала коло над аеродромом, поки травою навсібіч бігли жінки. Одна з них затнулась і двічі впала, а інша кульгала, і їй допомагав якийсь чоловік, але ми дали їм достатньо часу. Пригадую, як дивився на маленькі яскраві спалахи кулеметів на землі й думав, що їм слід принаймні припинити стрілянину, адже ми чекаємо, поки заберуться з дороги жінки в білих шатах.

Це сталося наступного дня після зникнення Кіля. А ще через день ми з Холостяком знову сиділи напоготові на ящиках біля ангару. Педді, кремезний світловолосий хлопчина, зайняв місце Кіля й сидів з нами.

Був полудень. Сонце зависло в зеніті і смажило, наче відкритий вогонь. Піт збігав шиями під сорочки, стікав по грудях на животи, а ми сиділи й чекали, коли звільнимося. Холостяк пришивав відірваний ремінець до шолома, розповідаючи нам, що минулого вечора бачив у Хайфі Ніккі та розповів їй про Кіля.

Раптом ми почули шум літака. Холостяк припинив базікати, й ми задерли голови до неба. Шум рухався з півночі й гучнішав, літак наближався, аж раптом Холостяк сказав:

— Це «гаррікейн».

Наступної миті літак уже описував коло над аеродромом, випускаючи колеса для посадки.

— Хто це? — поцікавився світловолосий Педді. — Сьогодні вранці ніхто не вилітав.

А потім літак ковзнув повз нас на посадкову смугу, ми побачили номер на хвості машини — H4427 — і зрозуміли, що це Кіль.

Усі підвелися, прикипівши поглядом до машини, кот­ра котилася до нас, а коли вона наблизилася й розвернулася, щоб зупинитися, ми побачили в кабіні Кіля. Він помахав нам рукою, широко всміхнувся і вийшов з літака. Ми побігли до нього з криками:

— Де ти був?

— Де ти, в біса, був?

— Ти що, здійснив вимушену посадку, а потім знову полетів?

— Ти що, знайшов собі жінку в Бейруті?

— Кілю, де ти, гаде, був?

Тепер поприходили й інші та юрмилися навколо нього: механіки, укладальники парашутів, водії пожежних машин — усім хотілося почути, що скаже Кіль. Він стояв там, стягуючи шолом, відкидаючи рукою волосся, і був настільки приголомшений нашою поведінкою, що спершу майже не дивився на нас і мовчав. Та врешті-решт засміявся й сказав:

— Що за дурня відбувається? Що з вами всіма?

— Де ти був? — загорлали ми. — Де ти був два дні?

На обличчі в Кіля з’явився неабиякий наляканий подив. Він швиденько глипнув на годинник.

— П’ята по дванадцятій, — сказав він. — Я вилетів об одинадцятій, годину і п’ять хвилин тому. Не будьте дурнями. Треба піти й швиденько відрапортувати. На флоті залюбки дізнаються, що есмінці досі стоять у бейрутському порту.

Він рушив геть, але я вхопив його за руку.

— Кілю, — тихо сказав я, — тебе не було від позавчора. Що з тобою?

Він подивився на мене й розреготався.

— Я бачив у вашому виконанні значно кращі жарти, — сказав він. — Цей не такий смішний. Анітрохи не смішний.

І пішов геть.

А ми стояли там: Холостяк, Педді, я, механіки, укладальники парашутів, водії пожежних машин — і проводжали Кіля поглядами. Потім перезирнулися, не знахо­дячи, що сказати чи подумати, нічого не розуміючи, не знаючи нічого, крім того, що хлопець говорив щиро й вірив у свої слова. Ми знали це, бо знали Кіля, а ще, пробувши разом стільки часу, перестаєш сумніватися, коли хтось говорить про політ; сумніватися можна хіба що в собі. І всі чоловіки сумнівалися в собі, стоячи на сонці, сумнівались, а Холостяк стояв біля крила Кілевої машини й лущив нігтями маленькі шматочки засохлої й потрісканої від спеки фарби.

Хтось сказав:

— Ну, з мене досить.

І чоловіки розвернулися й мовчки взялися до своїх занять. Наступні троє готових до вильоту пілотів повільно наблизилися до нас від сірого ангару з рифленого заліза, тягнучись під немилосердним сонцем і розмахуючи в такт крокам шоломами. Холостяк, Педді та я пішли до їдальні для пілотів, щоб випити й пообідати.

Їдальня була маленьким дерев’яним будиночком із верандою. Усередині дві кімнати — вітальня з кріслами, журналами та отвором у стіні, через який можна купувати напої, і обідня зала з одним довгим дерев’яним столом. У вітальні ми побачили Кіля, котрий розмовляв із Мавпою, нашим командиром. Інші пілоти сиділи навколо, слухали їх і пили пиво. Ми знали, що, попри крісла та пиво, йдеться про дуже серйозні речі: Мавпа робить те, що слід, і то єдиним можливим способом. Він був незвичним чоловіком, високим, із привабливим обличчям, раною від італійської кулі в нозі й звичною дружньою дієвістю. Він ніколи не реготав голосно, лише посміювався і рохкав, видаючи нутряні звуки.

Кіль казав:

— Розслабся, Мавпо, і допоможи мені позбутися думки, наче я збожеволів.

Він був серйозний і розсудливий, але жахливо непокоївся.

— Я розповів тобі все, що знаю, — запевняв Кіль. — Вилетів об одинадцятій, набрав висоту, полетів до Бейрута, побачив два французькі есмінці й вирушив назад, приземлившись о дванадцятій нуль п’ять. Присягаюся, це все, що мені відомо.

Він оглянув нас — Холостяка і мене, Педді та Джонні, інших пілотів у кімнаті; ми всі усміхалися й кивали, показуючи, що ми на його боці, а не проти нього і віримо його словам.

Мавпа запитав:

— І що я, в біса, маю сказати командуванню в Єрусалимі? Я відзвітував, що ти зник. Тепер доведеться відзвітувати, що ти повернувся. Вони захочуть дізнатися, де ти був.

Усе це почало стомлювати Кіля. Він сидів виструнчившись, постукував пальцями лівої руки по шкіряному бильцю свого крісла швидкими різкими рухами і на­хилявся вперед, думаючи, думаючи, докладаючи всіх зусиль, аби придумати щось, стукаючи по бильцю крісла, а потім почав стукати ще й ногою по підлозі. Холостяк не витримав:

— Мавпо, — сказав він. — Облиш це на деякий час. Облиш, і Кіль, напевно, пізніше згадає щось.

Педді, котрий сидів на бильці Холостякового крісла, погодився:

— Так, а тим часом можна сказати командуванню, що Кілеві довелося здійснити вимушену посадку на полі в Сирії, він два дні ремонтував літак, а тоді повернувся.

Усі допомагали Кілеві. Усі пілоти допомагали йому. Глибоко в душі дещо неабияк хвилювало нас. Кіль знав це, хоча більше не знав нічогісінько, а решта теж знали, і це було написано на їхніх обличчях. У кімнаті панувала напруга, якась високовольтна, адже вперше йшлося не про кулі, не про вогонь, не про кашляння двигуна, не про вибух шин, не про кров у кабіні, не про вчора, не про сьогодні і навіть не про завтра. Мавпа теж це відчув і сказав:

— Так, випиймо ще та облишмо цю справу на деякий час. Я повідомлю командуванню, що ти здійснив вимушену посадку в Сирії, а пізніше знову зміг злетіти.

Ми випили ще трохи пива й пішли обідати. Мавпа замовив дві пляшки палестинського білого вина, щоб за обідом відсвяткувати Кілеве повернення.

Більше про це ніхто не згадував; ми не говорили про цей випадок, навіть якщо Кіля не було поруч. Проте кожен потайки продовжував розмірковувати про те, що сталося, точно знаючи, що це було щось важливе і воно ще не скінчилося. Напруження швидко ширилося ескадрильєю, охопивши всіх пілотів.

Дні тим часом минали, сонце сяяло над аеродромом та літаком, і Кіль приєднався до нас у польотах, як було завжди.

Одного дня — гадаю, це сталося десь за тиждень — ми знов обстрілювали аеродром у Раяку. Нас було шестеро, Мавпа попереду, а Кіль праворуч від нього. Ми спустилися над Раяком, побачили чимало легкої зенітної артилерії, й, коли ми зайшли на перше коло, у машину Педді влучили. Заходячи на друге коло, ми побачили, як злегка похитнувся його «гаррікейн» і полетів прямісінько до землі на краю аеродрому. Коли він упав, піднявся великий стовп білого диму, потім з’явився вогонь, і, поки він ширився, дим перетворювався з білого на чорний, а Педді був усередині. Негайно пролунало потріскування в радіо­ефірі, і я почув Кілів дуже збуджений голос: він кричав і кричав у свій мікрофон: