Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 44)

Коли двигун розганяється, гупання стихає, а потім припиняється. Майлз намагається подивитися, що залишилося позаду літака, але перспектива у віконечку обмежена. Наскільки йому видно, на бетонній смузі стоїть друга група зомбі, витріщаючись на них, наче доброзичливці, що бажають мандрівникам «бон вояж».

Він глибоко вдихає й питає:

— Усі пристебнулися? Ми ось-ось злетимо.

Майлз має надію, що це правда, що вони не вилетять на повній швидкості з кінця смуги в дерева за нею. Якщо так станеться, найкращим сценарієм буде пожежа на літаку, що поглине їх. Принаймні це покладе край їхнім стражданням.

Інші люди займають свої місця й пристібають паски. Майлз розмірковує, чи не слід їм подумати про розподіл ваги, але Баррі про це нічого не казав, а поки що, схоже, він знає, що робить. Чоловік бере навігаційні мапи. Незабаром йому доведеться приймати рішення.

Літачок смикається ліворуч і завмирає. Вони дісталися до початку злітної смуги. Двигуни ревуть, і літак мчить уперед, швидко прискорюючись. Повз бічні вікна пролітають дерева. Майлз відкидається назад, чекаючи, поки ніс задереться вгору, і за кілька секунд так і відбувається. Гравітація втискає його в крісло, коли маленький літачок підстрибує, а невидимий тиск повітря штовхає його під крила. Усі проблеми світу залишаються далеко внизу. Якби їм вдалося завжди лишатися в повітрі, з ними все було б гаразд.

За кілька хвилин звук двигуна вирівнюється. За звичкою Майлз кидає погляд на знак «Пристебнути паски», та Баррі, напевно, байдужі звичаї комерційної авіації. Чоловік розстібає пасок і знову звертає увагу на мапи. Із таким самим успіхом він міг би заплющити очі й тицьнути пальцем у будь-яке місце. Він не має жодної інформації, яка допомогла б прийняти рішення. Чи є місця, куди ще не поширилася чума? Можливо, якийсь острів на кшталт Ісландії, до якого вони легко зможуть долетіти? Може, Баррі вдасться перехопити щось по радіо.

У нього є один-єдиний шанс добре впоратися з цим. Необхідність вибрати пункт призначення до того, як вони витратять забагато пального, паралізує його. Чому вони чекають, що я прийматиму всі рішення? Єдине, чого я хочу, — поспати, думає він. Я так утомився.

На груди знову навалюється тягар, те саме відчуття, що й під час зльоту. Але тепер він не мав би відчувати тиск від пришвидшення — вони летять на крейсерській висоті, достатньо високо, аби мінімізувати тертя навколишнього повітря й максимізувати дальність польоту. Майлз намагається вдихнути, але груди стискаються. Раптом виявляється, що опанувати дихання не вдається — від важкості в грудях легені відмовляються розгортатися.

Решта пасажирів витріщаються у вікна, наче зомбі. Там нема чого бачити, лише хмари й інколи миготіння землі внизу. Вони, напевно, розмірковують, що чекає попереду, думає Майлз. Що ми побачимо, приземлившись.

Його це більше не турбує. Він знає, що чекає попереду, і нічого не може з цим удіяти. Гострий біль паралізує його. Він не може дотягтися до пластикового контейнера в кишені штанів чи видати звук, аби привернути чиюсь увагу. Дихання робиться уривчастим. Тиск у грудях зростає, наче водяна стіна, готова прорвати греблю.

Майлз сподівається, що інші будуть готові, коли він поч­не полювання на них. Замислюється, чи зомбі відчувають біль. Але гірше однаково вже не може бути. Чи може?

Вони ніколи не постарішають. Роальд Дал

Хоча найбільшу відомість Далу принесли його дитячі книжки — «Чарлі і шоколадна фабрика» та «Джеймс і гігантський персик», — він також був талановитим автором оповідань. Його найвідоміша історія, напевно, «Жертовний агнець», в якій жінка готує ягнячу ногу, якою вбила свого чоловіка, і годує нею поліцію. Дал був пілотом-асом на винищувачі під час Другої світової війни, пережив одне падіння і збив чимало ворожих літаків, серед яких були принаймні два «юнкерси-88». Він літав точнісінько на такому ж «гоукері гаррікейні», як Кіль в оповіданні, що вперше було опубліковане наприкінці війни в «Ladies’ Home Journal».

Ми вдвох сиділи перед ангаром на дерев’яних ящиках.

Був полудень. Сонце зависло в зеніті та смажило, наче відкритий вогонь. Біля ангару було спекотніше, ніж у пеклі. Дихаючи, ми відчували, як розпечене повітря торкається зсередини легень, тож майже не розтуляли рота і швиденько вдихали — так воно здавалося холоднішим. Сонце світило нам на плечі та спини, а піт безупинно сочився з усіх пор, стікав шиями на груди і повз до животів. Він збирався в туго затягнутих ременях на штанях і просочувався під ці туго затягнуті ремені туди, де волога здавалась особливо неприємною, а шкіра пекла і свербіла.

Два наші «гаррікейни» стояли за кількасот метрів, обидва мали той терплячий чепуристий вигляд, якого прибирають винищувачі, коли двигун вимикається; а позаду них тонкою чорною смужкою до пляжів та моря зміїлася злітна смуга. Її чорна поверхня й білий, де-не-де порослий травою пісок на узбіччі нестерпно блищали під сонцем. Від спеки над аеродромом застигла схожа на пару імла.

Холостяк глипнув на годинник.

— Уже мав би повернутися, — сказав він.

Ми вдвох були напоготові, сиділи там і чекали наказу на зліт. Холостяк поворушив стопами на розпеченій землі.

— Уже мав би повернутися, — повторив він.

Минуло дві з половиною години, відколи Кіль полетів, тож він точно вже мав повернутися. Я зиркнув на небо і прислухався. Ми чули галас авіаторів, що базікали біля фургончика з пальним, а на берег із гуркотом набігали хвилі; проте аероплана ніде не було видно. Ми ще трохи посиділи мовчки.

— Не схоже, що йому пощастило, — зауважив я.

— Ага, — відгукнувся Холостяк. — Не схоже.

Він підвівся і запхав руки в кишені шортів кольору хакі. Я теж звівся на ноги. Ми постояли, витріщаючись у порожнє чисте небо, переступаючи з ноги на ногу на м’якому розпеченому гудроні.

— Як звали ту дівчину? — запитав Холостяк, не повертаючи голови.

— Ніккі, — нагадав я.

Холостяк знову всівся на дерев’яний ящик, не виймаючи рук із кишень, і опустив погляд на землю між ступнями. Він був найстаршим пілотом ескадрильї, двадцять сім років. Мав копицю неслухняного рудого волосся, якого ніколи не розчісував. Обличчя в нього було бліде, навіть після всього цього часу, проведеного на сонці, й у ластовинні. Рот широкий та міцно стиснутий. Високим він не був, проте плечі під сорочкою кольору хакі були широкі й м’язисті, як у борця. Холостяк був мовчазний.

— Із ним, напевно, все буде гаразд, — озвався він, дивлячись угору. — Хотів би я побачити того вішиста, котрому під силу впоратися з Кілем.

Ми були в Палестині й вели бої з французами-вішистами в Сирії. Війська стояли у Хайфі, й за три години до цього Холостяк, Кіль і я підготувалися до польоту. Кіль вилетів після термінового дзвінка з флоту — інформації про те, що з бейрутського порту виходять два французькі есмінці. Просто полети вздовж узбережжя, подивись, куди вони рушили, і повертайся з новинами.

Тож Кіль полетів на своєму «гаррікейні». Час минув, а він не повертався. Ми знали, що надії вже нема. Якщо його не збили, то пальне давно закінчилося.

Я опустив погляд і побачив його синій кашкет Королівських військово-повітряних сил — він кинув його на землю, коли біг до літака; помітив на ньому масні плями й потертий, зігнутий козирок. Складно повірити, що його більше немає. Кіль був у Єгипті, Лівії та Греції. На аеродромі й у їдальні він завжди був поруч із нами. Був життєрадісним, високим і реготливим, цей Кіль, зі своїм чорним волоссям і довгим прямим носом, що його мав звичку погладжувати пучкою пальця. Коли ти розповідав якусь історію, він слухав її, відкинувшись на стільці й задерши обличчя і водночас не відриваючи погляду від землі. І ще вчора за вечерею він раптом сказав:

— Знаєте, а я не проти побратися з Ніккі. Гадаю, вона гарна дівчина.

Холостяк саме сидів навпроти нього і їв печені боби.

— Ти маєш на увазі — іноді гарна, — озвався він.

Ніккі танцювала у кабаре в Хайфі.

— Ні, — заперечив Кіль. — Дівчата з кабаре стають гарними дружинами. Вони ніколи не зраджують. Для них у зраді немає жодної новизни — це наче повернутися на стару роботу.

Холостяк підвів погляд від бобів.

— Не будь таким дурнем, — кинув він. — Ти ж насправді не одружишся з Ніккі.

— Ніккі, — надзвичайно серйозно пояснив Кіль, — походить із поважної родини. Вона гарна дівчина. Ніколи не спить на подушці. Знаєш, чому вона ніколи не спить на подушці?

— Ні.

Тепер їхню розмову слухали всі присутні за столом. Слухали, як Кіль говорить про Ніккі.

— Ну, ще в дуже юному віці вона заручилася з офіцером французького флоту. Кохала його безмежно. Якось вони разом засмагали на пляжі, і він прохопився, що ніколи не спить на подушці. Просто така дрібничка, яку люди кажуть одне одному, щоб підтримати бесіду. Але Ніккі цього не забула. Відтоді вона почала вчитися спати без подушки. Одного дня французький офіцер потрапив під ван­тажівку й загинув; але попри те, що це страшенно незручно, вона досі спить без подушки, щоб зберегти пам’ять про коханого.

Кіль набрав повний рот бобів і взявся їх жувати.

— Це сумна історія, — сказав нарешті він. — І вона доводить, що Ніккі — гарна дівчина. Думаю, я з нею поберуся.

Ось що сказав Кіль учора за вечерею. А тепер його більше не було, і я замислився, яку дрібничку Ніккі робитиме на згадку про нього.