Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 39)

— Коґґінсе, — прошепотів Карлайл. — Джей-Джей, вставай-вставай.

— Я не сплю, — захрипів Коґґінс, перевертаючись.

Карлайл усівся на краєчок ліжка.

— Послухай, мені прикро, що мушу звертатися до тебе, але…

— Котра година?

Усі, крім Тьюкса, вже прокинулися.

— П’ятнадцять по першій. Послухай… місія. Ти можеш вилетіти?

— Авжеж, — озвався Коґґінс, наче ні в чому не сумнівався.

— Сьогодні вранці ми виступаємо попереду Восьмої[51], і нам знадобляться всі, аби докласти максимум зусиль.

— Він про що? — перепитав Вітроу, потираючи обличчя, щоб прокинутися.

— Чш-ш-ш, — озвався Бек. — Це сюрприз.

— Справа серйозна, — вів далі Карлайл уже гучніше, аби почули всі. — Численна зенітна артилерія, потім винищувачі. Нафтопереробний завод. Я знаю, твій екіпаж іще не готовий до бою, але ми можемо посадити тебе другим пілотом із досвідченішим хлопцем, тому що…

— Мій екіпаж готовий до бою, сер, — відповів Коґґінс, і ніхто йому не заперечив.

Ну ось. Пізніше Коґґінс назве це «бійнею».

Пливучи з Північної Африки, Коґґінс наказав написати на його літаку «Шеді Леді». Така собі пані з сумнівною репутацією. Його недосвідчений екіпаж зараз спав у казар­мі, яку ще кілька днів тому займала зовсім інша команда, котру тепер вважали безвісти зниклою. Хтозна, що буде завтра? Технічно вони виконали чотири з двадцяти п’яти польотів, яких вимагали норми, утім їх весь час повертали або ще якось скасовували завдання. Поки що їм навіть не вдалося перелетіти Ла-Манш. Їхня розхвалена перша місія закінчилася тим, що на трикілометровій висоті вони загубили свій нагнітач і мусили повертатися, скинувши бомби в Північну Атлантику. Їхній правий бортстрілець, техасець Мак-Кардл, був відряджений до активного бойового екіпажу «Міського дівчиська», який виконував уже дванадцятий політ; залишену ним порожнину заповнили Вітроу.

Стрілець підфюзеляжної турелі з літака «Подвійний діамант» розповів про місію Коґґінсу:

— Я бачив, як «Ретпекеру» прямісінько в кабіну влучила «вісім-вісім»[52]. Він перевернувся з повним вантажем бомб і розрізав навпіл «Дівчисько». Парашутів я не бачив.

Чи живий ще Мак-Кардл? Ніхто не знав, але переймалися вони недовго: занадто непокоїтися — нерозумно. А тепер вони, обпікаючись гарячою кавою та потріскуючи суглобами в клятому вогкому британському повітрі, навпомацки втискаються у свої костюми і з затуманеним зі сну поглядом перетворюються на льотчиків-товстунчиків. Костюми з електричним підігрівом, бронежилети, рюкзаки з парашутами для пілотів, нагрудні парашути для решти, рятувальні жилети, шоломи, окуляри, кисневі маски. Усі вони пахнули мокрою овчиною та шкірою.

— Клятий туман, — сказав Тьюкс у вантажівці, що везла їх на летовище. — Занадто рідкий, аби їсти, і занадто густий, аби пити.

Видимість була нульова.

— Нам доведеться їхати за джипом, аби знайти злітну смугу, — пожартував Стекпоул. — На якому ми місці в шикуванні?

— У трунному куті[53], — озвався Коґґінс, намагаючись змусити слова прозвучати нормально.

— О, супер, — буркнув Бек, хлопець із хвоста.

— Що? — перепитав Вітроу; вологе біляве волосся приклеїлося до голови під пілоткою.

Лейтенант Марс оголосив вердикт:

— Зовнішній бік «труни», в самому кінці.

— Отже, зенітники легко зможуть нас убити, — зауважив Бек.

Йорґенсен поплескав Вітроу по щільно притиснутій руці.

— Позиція для новачків. Для тих, хто ще пороху не нюхав.

— Передбачається, що будемо тягнутися за всіма, аж доки когось не знімуть із виконання завдання, — пояснив Коґґінс. — Тоді ми зможемо зайняти їхнє місце.

Принаймні часи, коли з завдань знімали їх, минули. Коґґінс витягнув плоскогубцями дротяне кільце зі своєї пілотки, аби вона могла як слід скластися, коли він натягне навушники.

Стекпоул насвистував «The Way You Look Tonight»[54].

Перед ними несподівано вигулькнула «Шеді Леді», заповнюючи собою весь їхній світ. Тьмяно-зелена, суча матір, небесна коханка, їхня утроба, їхня доля.

44-та бомбардувальна група була відома як «Летючі кулі-вісімки», це було перше угрупування «ліберейторів» в американських Військово-Повітряних силах, однак не перше в Європі — ця честь випала «пірамайдерам» із 9-ї повітряної армії США. «Кулі-вісімки» здійснили свій перший виліт, підтримуючи «Летючі фортеці» в листопаді 1942-го; інші групи поступово перевели на нічні завдання, а «Вісімкам» випала незаздрісна доля зали­шитися єдиною групою «ліберейторів», яка виконувала авіаудари вдень. Чимало розмов точилося про один «ліберейтор», який називали «бумерангом»; він належав до 93-ї бомбардувальної групи, яка 9 жовтня здійснила бомбардування Лілля. Літак повернувся, поцяткований тисячами дірок, — йому судилося перетворитися на брухт, але пілот і командир екіпажу змагалися за свою пташку, залатали дірки від куль алюмінієм, і літак став першим В-24 8-ї армії, який здійснив п’ятдесят бойових вильотів. Екіпаж захистив честь пташки, яка врятувала їм життя. Лілльська місія без перебільшення стала поворотною точкою для командування, і результатом виявився звіт, що В-24 — кращі бомбардувальники (цілковита перемога!), ніж значно сексуальніші «гламурні дівчатка» В-17; «ліберейтори» швидші, покривають більшу відстань, можуть транспортувати більше бомб і важче озброєння. По суті, історія «Куль-вісімок» стала сагою про «ліберейтор» на війні; цей літак народився внаслідок військового конфлікту, а до перемоги над Японією вже практично застарів. Чимало В-24 прибували до Шипдему з новішою бронею, захищеними паливними баками, турбо­нагнітачами і підфюзеляжною туреллю фірми «Сперрі», яка втягувалася всередину.

Ось куди збирався того ранку Вітроу.

— Велика пузата сучка, — сказав Марс, повторюючи слова капітана на ім’я Кіт Шуйлер.

— Мені подобаються пишні жінки, — зізнався Тьюкс. — Є за що взятися.

— Вона моторна як на свої розміри, — сказав Коґґінс.

Можливо, він мав на увазі свою дружину в Штатах, а може, літак, подумав Йорґенсен. Та однаково. Може, у його старої розмах крил більший за довжину фюзеляжу.

Екіпаж закінчив завантажувати 220-кілограмові бомби до спеціального відсіку «Леді», а десять 50-міліметрових кулеметів почали втягуватися під фюзеляж літака. Наступні дванадцять годин чоловіки мали пересидіти в нестерпній тисняві, пісяючи в трубочки, дихаючи штучним повітрям і змагаючись за життя. Боже поможи тому, у кого в польоті почнеться пронос.

Марс заліз на своє місце другого пілота праворуч від Коґґінса, помітивши, що капітан, як завжди, максимально підтягнув крісло вперед. Можна подумати, що з невисоких чоловіків виходять кращі бомбардувальники, однак насправді жартівники в Сан-Дієґо чи Форт-Ворті полюбляли встановлювати педалі так, аби до них не дотягнулася людина середнього зросту.

— Можливо, політ буде коротким, — припустив Марс, втискаючись у крісло.

— Можливо, це буде справжнє жахіття, якщо винищувачі вирішать гатити по нашій групі, — озвався Коґґінс, не дивлячись на нього. Він зіжмакав свою пілотку (уже без дротяного кільця), надягаючи навушники.

Вони з бортінженером виконали передполітну перевірку. Марс закріпив засув на кришці люка над головою (аби та потім не гупнула його в обличчя) й висунувся, щоб перевірити, як рухаються елерони, стерна висоти і штурвал. Вони повинні були завестися від рухомого акумулятора, тож запалювання він вимкнув. Борт­інженер руками розкрутив пропелери — кожен починаючи з номера 3 зробив по шість обертів, або «лопатей», проти і за годинниковою стрілкою. Процес був нудний, формальний, і виконували його механічно, та найменша помилка на цьому етапі могла призвести до вибуху — від закритого проміжкового охолоджувача до проігнорованого перемикача турбонагнітача. Бортінженер за­фіксував противідкатні опори і стояв із портативним вогнегасником, чекаючи запуску двигунів починаючи з третього, аби запустити гідравліку. На швидкості 1000 обертів на хвилину показники приладів були задовільні: тиск мастила 45-50 фунтів, у вакуумних насосах — 4-1/2 дюйма, в акумуляторах для гальмування — 975 фунтів.

Коґґінс зменшив швидкість на дві третини, а Марс розвів паливну суміш до рекомендованого приладами значення. Виїхавши на злітну смугу, він газонув усіма чотирма двигунами, щоб протестувати пропелери.

По радіо з’явився Коґґінс:

— Перевірка внутрішнього зв’язку.

— Господи, я навіть носа літака не бачу, — озвався Марс, коли екіпаж узявся підтверджувати готовність на своїх позиціях.

Як завжди, туман мав розсіятися, щойно вони піднімуться над ним.

Голос Стекпоула:

— Бомбардир, прийом.

Він сидів у них під ногами поруч із радистом Джонсом. Радіо озвалось:

— Радисте, чуєте мене?

За Смітом завжди Джонс.

— Прийом, ліворуч посередині.

— Прийом-підйом, старий гном. — Це був Тьюкс, котрий сидів навпроти Сміта, за кулеметом посередині з правого боку.

— Верхня турель, з вами Йорґенсен.

Якби Марс чи Коґґінс розвернулися, вони б побачили на підніжці турелі Йорґенсенові черевики.

— Вітроу. З підфюзеляжною туреллю все гаразд.

Бідоласі доводилося скручуватися, наче в собачій буді, під фюзеляжем без парашута. Для парашута там не було місця. Щоб скористатися ним, стрільцеві потрібно було вилізти — з чиєюсь допомогою — і начепити його; теоретично впоратися з цим він мусив, поки охоплений полум’ям літак мчав до землі. Раз плюнути.

Лейтенант Джентрі вискочив, як Пилип з конопель, зі своєї бази, піднявши великий палець. Процедура вимагала, щоб його почули, тож вони почули.