Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 38)
Погода була типова для Англії — гнітюча туманна імла й затягнуте небо. Палаючі літаки випалювали в тумані болючо-яскраві вічка, гарячі точки, від яких у небо спіраллю підіймалися чорні стовпи диму.
Вітроу, щойно прибулий стрілець підфюзеляжної турелі з Оклахома-Сіті, так само білявий і простодушний, як його прізвище[45], кинувся до Гаррі Марса, лейтенанта і другого пілота екіпажу «Шеді Леді». Марс стояв, засунувши руки в задні кишені штанів, — він завжди так робив, коли й гадки не мав, за що якнайперше хапатися.
— Господи Ісусе! — вигукнув Вітроу. — Що в нього влучило?
— Приземлився з зігнутим носовим колесом, а ти, підозрюю, не бачив жодного фільму-катастрофи, — озвався Марс. — Ласкаво просимо до Шипдему, друзяко.
Шипдем був округом у Норфолку, на самому краєчку Британських островів на північний схід від Лондона, а тепер став домівкою 44-ї бомбардувальної групи й одним із берегових союзницьких пунктів збору для європейських місій. Краєвид як на британській листівці, з пабами та котеджами, був зіпсований ніссенівськими бараками[46] та посадковими смугами, оперезаний зенітними батареями, а потім наводнений зухвалими американськими льотчиками, котрим кортіло знати, що насправді відбувається. Вони зазвичай були галасливі й поводилися підкреслено нетактовно — Культурний Шок із великої літери.
Спостерігати, як підстрелені В-24 повертаються додому, було чимось майже театральним, сповненим екстравагантного жаху. «Ліберейтори» були пузатими пташками, котрі лише в польоті втрачали незграбний вигляд. Приземляючись на воду, вони здебільшого хлюпалися, що робило шанси екіпажу на виживання вдесятеро меншими, ніж коли над водою збивали «Летючу фортецю»[47]. Капітан «Турка» взявся за клятий штурвал, із яким мусив поратися, керуючи ним згідно з інструкцією, флюгуючи два робочі двигуни[48], ляскаючи закрилками і намагаючись якомога довше втримати ніс над бетонною смугою. Заблоковане праве колесо раптом вистрілило, заваливши їх у багнюку та випаливши праве крило між велетенськими двигунами «Пратт-енд-Вітні». А потім щось зайнялося. Вже не було бомб, набоїв, і пального залишилося мало, однак на борту літака щось вибухнуло, наче петарда в пляшці, розірвавши тварюку навпіл.
Практично все на борту цих літаків було легкозаймистим, тож холодна сіра багнюка й вогке повітря Сполученого Королівства не загасили вогню.
Чергові погані новини всі дізнавалися від Медсена в їдальні, а вдвічі більше моторошного — у залі для брифінгів. Вітроу перевірив розклад завдань «Шеді Леді». Їхнє місце залишалося порожнім. Медсен був суворим британцем у портупеї та з офіцерським ціпком, яким користувався замість указки, постукуючи ним по карті, коли звертався до повного складу метушливих офіцерів та призовників у занадто тісному бараку з гофрованого заліза.
— …загалом сто дев’ять кома дві десятих тонни двохсот- і чотирьохсоткілограмових бомб з інтервалом одна десята секунди з носа та чверть секунди з хвоста успішно були скинуті з висоти від п’яти з половиною до шести тисяч метрів. Окрім заводу Мессершмітта в Реґенсбурзі… — Медсенів ціпок тицьнув у мапу, і всі відреагували загальним пожвавленням.
— Так-так, — Медсен перечекав. — Були уражені ще дві цілі неподалік та успішно зруйновані повітряні, водні та електричні лінії комунікацій. Розбомблено фабрику з виробництва болтів та гумовий завод. Звичайно, деякі частини обладнання можна врятувати, але після ретельного тестування та ремонту.
Під куполом бараку від майже дев’яти сотень запалених цигарок виник інверсійний шар диму. Вітроу впізнав обличчя кількох новачків, з якими приплив кораблем із навчальної бази в Каспері, штат Вайомінг, хлопців, чиїх імен він не запам’ятав. Однак зараз його затягло до лав нового екіпажу — він став свіжим м’ясом на їхній тарілці. Він сидів поруч із сержантом Йорґенсеном, котрий гойдався у своєму розкладному кріслі.
— Усі ці англіки завжди теревенять про одне й те ж, — обурився Йорґенсен. — У них у голові самі болти та гумки.
Елвін Тьюкс, ковбой з Каліфорнії, котрий сидів із протилежного боку від Йорґенсена, нахилився ближче й тицьнув великим пальцем у бік навігатора «Шеді Леді».
— А старий лейтенант Макс одружився з англієчкою, щойно вийшовши на берег. Ба-бах!
Під пильним поглядом лейтенанта Кіта Стекпоула, бомбардира і носового стрільця, Тьюкс одразу зіщулився. Зрештою, він базікав про офіцера.
— От лайно, — пробурмотів він. — Перепрошую, сер.
Стекпоул, один із найдоросліших серед них, двадцятидворічний юнак, виставив перед собою розкриту долоню. Тримай при собі балачки. Поки вони бомбардували країни Осі[49], так само войовничий контингент британських панянок здійснював облави на янкі, що тужили за домом в атмосфері браку тілесної близькості та навислої смерті. Макс Джентрі, їхній зеленоокий навігатор, стверджував, що все було не так. Він закохався. Авжеж. Цим він заслужив подвійну дозу перемивання кісток і побрехеньок на свою адресу; Стекпоул захоплювався, з якою спокійною поважністю хлопець усе це терпів, перейнявши місцеву манеру поводитися стримано. Поки штурман «Леді» не начепив льотчицький шарф і не почав гугняво розмовляти, він абсолютно влаштовував Стекпоула.
Бомбардир передав цигарку сержантові Джонсу, радистові, котрий розламав її навпіл і поділився з сержантом Смітом, його найкращим друзякою, правим бортстрільцем. Сміт і Джонс. Іноді доводиться сміятися, щоб не плакати.
— До дідька всі ці розрахунки, — буркнув Джонс. — Скільки?
— Сорок-п’ятдесят приблизно, — відповів Сміт. Обидва чоловіки прикурили від одного сірника.
У Вітроу закам’яніло обличчя.
— Зі скількох?
— Десь близько двохсот.
Позаду них влаштувався Джиммі Бек, адже вільних місць більше не залишилося. Стрілець хвостової турелі начепив окуляри військового зразка і переклав цигарку з однієї руки в другу, щоб дозволити лейтенантові Марсу та їхньому пілотові лейтенантові Коґґінсу теж протиснутися всередину. Усі факти та статистичні дані, хоч які точні, завжди перетворювалися на «близько».
Вітроу перехопило подих.
— Із двох сотень?!
— Загалом зі ста сімдесяти семи В-24, — гримнув із жалюгідної крихітної сцени попереду Медсен, — принаймні сто двадцять сім, а можливо, навіть сто тридцять три дісталися до цілі та скинули на неї бомби. Сорок два літаки були підстрелені або зазнали катастрофи
— Анрут? — перепитав Тьюкс, який досі ставився із захватом новачка до того, що британці мають схильність не розмовляти англійською.
— …із яких п’ятнадцять, за нашими оцінками, були втрачені над ціллю.
— Нас знову немає на дошці завдань, — пожалівся Стекпоулу Коґґінс.
— На додачу, — вів далі Медсен, — вісім літаків приземлилися в нейтральній Туреччині й були інтерновані. Сто чотири повернулися на базу, і двадцять три долетіли до дружніх баз, загальні втрати — п’ятдесят. На сьогодні втрачено чотириста сорок людей — це вбиті або зниклі безвісти. Нас повідомили, що двадцять зниклих безвісти екіпажів — у полоні в країнах Осі.
Вітроу відчув, як стиснувся шлунок. За одну місію втрачено майже чотириста п’ятдесят хлопців. Екіпажі сорока п’яти загублених літаків. Приблизно.
— Клята німчура, — пробурмотів Йорґенсен.
Медсен перейшов до відносно заспокійливої частини:
— Загалом було збито п’ятдесят один ворожий винищувач.
— Чудово, — не стримався Тьюкс. — Один винищувач майже на кожен наш бомбардувальник, повний хлопців.
Хтось із чоловіків однаково зааплодував.
Лейтенант Марс уже відволікся від виступу, взявшись за Бека.
— Джиммі, знаєш, яка середня тривалість життя стрільця хвостової турелі під час битви?
Це був бородатий жарт для цих малоліток. Принаймні троє відгукнулися:
— Дев’ять секунд!
— Дякую, друзі, — озвався Бек, видихаючи дим. — Тепер я почуваюся значно краще. Так потеплішало всередині.
Коґґінс мовчки спостерігав за реакцією свого екіпажу. Добре. Інформація про численні смерті змусить їх завтра ще трохи більше ненавидіти фюрера, і, напевно, ненависть зможе допомогти їм повернутися живими, а не перетворитися на шашлики в пожмаканому бомбардувальнику, як ті бідолахи на борту «Турка», чий капітан зараз валявся в шпиталі з підсмаженою лівою рукою та зламаною в чотирьох місцях ногою.
Це була війна. І це було важливо. У 1941-му, за пів року до Перл-Гарбору, Військово-Повітряний корпус США було перейменовано у Військово-Повітряні сили США під керівництвом генерала Гепа Арнольда, і цим войовничим американцям у тісному бараці було що захищати. Багато що. А нині їхня гордість страждала майже щодня. Небесні воїни були майже так само офіційним та автономним угрупованням, як Військово-Морський флот чи танкісти. Після того як Штати вступили у війну, воєнне міністерство реорганізувало сухопутні війська та повітряні сили, зробивши їх рівноправними з’єднаннями, однак те, що називається Збройними силами Сполучених Штатів, з’явилося в результаті перестановок аж після війни. Чимало льотчиків-ветеранів носили знаки розрізнення Повітряного корпусу зі зрозумілим почуттям власної гідності попри те, що всі вони насправді служили у Військово-Повітряних силах.
Гідність мало чого варта, коли тебе висмикують з ліжка о першій ночі. Половина хлопців у казармі відчула появу непрошеного гостя ще до того, як він клацнув своїм ліхтариком. Це мусив бути Карлайл, командир, а промінь його ліхтарика відбився в холодній темряві від голого, як більярдна куля, черепа Коґґінса.