Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 40)

— Вище носа, Джиммі, — гукнув Коґґінс.

— Хвіст готовий, капітане, — озвався Бек із того місця, яке Йорґенсен називав «кінцем автобуса».

Тієї миті здалося, наче Коґґінс зігнувся під вагою уявного ярма. Брови Марса поповзли вгору. Коґґінс нарешті вичавив із себе криву посмішку і сказав:

— Це кляте сидіння замале.

Попри незграбне устаткування, озброєння та сонний настрій, варто було «Шеді Леді» злетіти вгору, екіпажеві здалося, наче вони їдуть у лімузині. Вони нарешті побачили сонячне світло і синє небо. Будь-яка найменша винагорода була для них надзвичайно важливою.

На кілометровій висоті всі запалили цигарки, адже на трикілометровій слід буде вдягти кисневі маски. А потім їх підтримуватимуть у повітрі лише спітнілі яйця, доки спорожнений літак розвернеться назад, показавши континенту хвіст.

— Нас оточили «фоке-вульфи», — сказав Йорґенсен. — Усюди один-дев’яносто. Після зеніток завжди з’являлися винищувачі. Наступним я помітив, як Марс кричав у внут­рішній телефон, що в нас просто під лівим крилом загорілася «Варґаська лялька». Я цього зі своєї турелі не бачив. Зенітка влучила в кисневий балон біля голови старого Джоунсі та розірвала на шматки його рацію. Костюм Вітроу з електропідігрівом закоротився і підпалив його. Усі верещали, кулемети гатили, «фоке-вульфи» шугали так близько, що можна було плюнути на них. Тьюкс смикнув трос свого кулемета і випадково підстрелив наш правий стабілізатор, намагаючись зупинити одного з тих гадів, і ми затремтіли, як стара п’яна шльондра. Саме тоді я й побачив її вперше.

— Птаху війни, — збагнув я.

Кеті старанно долила нам кави. Йорґенсеновій старшій сестрі теж було за вісімдесят. Покійна пані Йорґенсен померла десять років тому.

— Спершу я подумав, що це одна зі «штук»[55], — зізнався Йорґенсен. — Пірнаючи вниз, вони так химерно скиглили. А тоді я побачив, що крила тріпотять, і подумав: «Це не літак». Вона була завбільшки приблизно з винищувач. Крила як у кажана, морда з дзьобом-голкою. Очі оніксово-олов’яні. — Чоловік відкашлявся. — Зараз ти вже, мабуть, думаєш собі: та цей старий розгубив усі клепки, еге ж? — Його пухнасті брови поповзли вгору з докором.

— Та ні, сер. Я ніколи не міг умовити батька розповісти про війну, але дехто з екіпажу «Шеді Леді» поділився кількома історіями за всі ті роки, що я витратив на пошуки. Я чув і дивніші речі.

Схоже, саме тоді він подумки прийняв якесь рішення.

— Ну гаразд, тоді, поки Кеті на кухні, чи дивиться мильні опери, чи що вона там робить у вільний час…

Із глибини будинку не долетіло протестів, тож Йорґенсен упевнився, що ми можемо розмовляти відверто.

— Я тоді подумав точнісінько те саме, що й ти, напевно, — продовжив він. — Це галюцинація. Зараз я так не думаю. Я просто побачив велику неможливу істоту, що летіла прямісінько на мене, витягнувши кігті. Наступне, що пам’ятаю, — весь плексиглас навколо мене зник, і я лежу в кабіні з розбитою головою. Шрам досі лишився.

Він відкинув волосся назад, показуючи тонку білу лінію, що зміїлася від лівої брови вгору до маківки. Вона нагадувала слід від ножового поранення.

— Мало око не втратив, чорти б це взяли. Коли ми повернулися на базу, я був у шоці від втрати крові. Повернення майже не пам’ятаю. Пізніше розповідали, що підфюзеляжна турель зникла під час посадки, і разом з нею нас покинув Вітроу, новенький.

— Цілу турель відірвало від літака.

— Ага… простим артилерійським набоєм чи кулеметним вогнем таке важко зробити. До того ж ми всі відчули б удар. Німчураки гатили 128-міліметровими набоями; якби Вітроу вибило з турелі такою штукою, ми б це помітили, бо тоді зайнялося б пів літака. У нас було понад три тонни запалювальних боєприпасів, а крила наповнені високооктановим гасом.

— Гадаєте, що…

Він урвав мене:

— Я не гадаю. Я підозрюю. Дещо мені відомо точно. Отже, я підозрюю, що саме трапилося з бідолашним старим Вітроу, але скажу тобі, що думаю: думаю, що такі великі війни не закінчуються просто тому, що хтось потиснув руки і підписав якийсь папірець.

— Або скинув бомбу на кілька міст, перетворивши їх на пару з ароматизатором Японії.

Я ненавмисно висловився так грубо, але Йорґенсен далі вів своєї, чи то проігнорувавши мої слова, чи то залишаючись ввічливим:

— Подумай-но: цілий світ воює. Війна тягнеться роками. Минає день народження, минає Різдво, і знову, і знову, а війна не закінчується. Аж раптом усі робляться цивілізованими й вирішують вдати, наче ніякої війни немає. Іноді я думаю… іноді…

Слова стихли. Чому він розхвилювався? Він ледве мене знав, а я був просто ще неопереним нащадком одного з його старих друзяк по екіпажу, Джиммі Бека, котрий помер п’ять років тому і навіть жодного разу не надіслав йому на свята листівку.

— Ідеться не про героїзм чи славу, — сказав він, беручись до наступу з іншого боку. — Коли ти там, угорі, коли навкру­ги стрілянина, хлопці спливають кров’ю, хлопці волають, чуються вибухи — тобі йдеться лише про те, як зберегти власну шкуру. Зосереджуєшся виключно на виживанні. Якщо віриш у Бога, безперестанку молишся подумки: Господи, будь ласка, не дай мені померти на цьому завданні. Якщо віриш у талісман на удачу, торкаєшся його. У Стекпоула була зроблена його дружиною зі шкарпетки лялька Кілрой[56], і навіть не сумнівайся, що всі ми ставилися до Кілроя як до члена екіпажу і слідкували, щоб він був з нами на всіх завданнях. У Джентрі був медальйон зі святим Христофором. Вітроу притягнув із собою кролячу лапку, хай навіть вона виявилася для нього не більш щасливою, ніж для кроля. А у твого татка був свій ритуал. Перш ніж перевірити кулемети, він діставав зі стрічки першу кулю, записував на ній дату і клав у кишеню на серці.

Кулі п’ятдесятого калібру були п’ятнадцять сантимет­рів завдовжки і важили більше, ніж упаковка монет. Мій батько здійснив щонайменше вісім успішних місій над ворожими територіями. Цікаво, що сталося з його колекцією куль.

— Усі роблять щось таке, — озвався я, хоч і вперше почув про цю батькову примху. — І війна не потрібна, щоб вірити в ритуали чи певні моделі поведінки. Хіба ж це комусь шкодить?

— Ти не розумієш головного, — він зневажливо відмахнувся.

Здавалося, наче я елемент якоїсь великої картини, яка висіла просто в мене за спиною, частина перспективи, доступної Йорґенсенові, але захованої від мене. Він бачив її в ту мить.

— Те відчуття, відчуття битви, воно повертається, — зізнався він. — Щодня. Спершу маленькими шматочками. Це не спогади й не переляк. Я, хай йому грець, іще не втратив глузд від старості. Воно так само реальне, як проділ у тебе в волоссі. А зараз я розповім тобі те, у що вірю. І якщо ти переповіси це ще комусь, я назву тебе брехуном, але на згадку про твого батька не приховуватиму цього від тебе.

Він збирався перекласти щось на мої плечі, значно більший тягар, ніж я очікував; і єдине, що я міг зробити, — не уривати його своїми сучасними премудростями.

— Гадаю, всією тією ворожнечею ми щось розбудили. Розбудили тією ненавистю. Всіма тими згодованими війні життями. Це щось було таке велетенське, що не могло просто зупинитись і зникнути за день. Гадаю, воно нажерлося, розжиріло і на певний час заснуло. Ми воювали після цього то тут, то там, але ці війни були інакші. А в тієї війни народилася дитина. Щось огидне. Щось пробудилося зі сну і збагнуло, що зголодніло, але, годуючись, не змогло вирвати з повітря нас усіх.

— Птаха війни. Але чому вона вибрала вас? І чому тоді, після всіх цих років?

— Ти шукаєш у моїх словах логіку? У мене її немає. Є тільки думка про те, що декому з нас тоді судилося помер­ти, але цього не сталося. Проте Птаха знає, хто з нас де опинився, і в неї є невеличкий список, на кшталт меню. Вона довго вичікувала, а тепер ми зробилися легкою здо­бич­чю, бо більше не наповнені спермою та жовчю. Ми більше не можемо втекти чи відстрілятися. Птаха війни знову розправила крила, пожираючи недоїдки, але це не має значення, адже хто повірить старому сварливому пердуну?

— Містере Йорґенсен, мій батько помер від серцевого нападу. Тромбоз. Фактично він помирав чотири рази, перш ніж помер остаточно й залишився на тому світі. У нього було чотири шунти. Він пережив ангіопластику[57]. Кінець кінцем він помер із двома кардіостимуляторами в грудях. Коли стосувалося смерті, не було нікого впертішого за нього. І він помер без страху чи болю. Прийняв власну смерть. І не поводився так, наче… — мені не подобалося, що не вдається знайти доречне слово, — його щось переслідувало.

— Ага, — озвався Йорґенсен. У його очах за мужньо стримуваними сльозами ховалася якась каверза. Чоловіки його покоління ніколи не мали плакати. — Але ти щойно сказав, що він ніколи не говорив з тобою про війну, так?

— Зате ви розповіли мені про Птаху війни.

Він не кепкував з мене, як полюбляють робити дивакуваті дідки. Йорґенсен був смертельно серйозний, і за це зізнання платив, емоційно вивертаючи переді мною всі нутрощі, розмотуючи їх і незграбно виставляючи напоказ. Можна мені було довіряти чи ні, але мене затягло в ту химерну порожнечу, що дозволяє людям звірятися незнайомцям із такими особистими подробицями, які б вони ніколи не розкрили найближчим і коханим людям. Я почув пояснення. І було б нечесно тепер нав’язувати якісь попередні вимоги.