Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 41)

— Отож, — озвався він, знову відгороджуючись від мене. — Дурнувате рішення. Перепрошую, юначе. Мені так прикро, що твій батько помер, і шкода, що я вивалив усе це на тебе. Ти ніби стійкий хлопчина. Я б пишався, якби мені випало служити з тобою. Але, будь ласка, не дозволяй цим дурницям залякати тебе. Я вже залишив це позаду. Я вже наближаюся до кінця свого шляху, іноді щось чую, а найсмішніше те, що чую я вже не дуже. Клітинне старіння може подарувати свободу. Ти не думав, що я знаю такі слова, як «клітинне старіння», ага, впіймав тебе? Знайшов у словнику.

Згодом того ж вечора Бретт Йорґенсен притиснув до підборіддя дуло свого застарілого «люґера» і зніс собі голову, залишивши дев’ятиміліметрову дірку.

Я залишив його на самоті — і він це зробив. Я вибачився, попрощався і щиро пообіцяв залишатися на зв’язку. А потім зрозумів, що покинув його напризволяще.

Пізніше мені вдалося довідатися, що пістолет він мав понад пів століття.

Бретт Йорґенсен, чоловік, із яким я розмовляв, був сином емігрантів з Осло. Його друге ім’я було Ерік. Після війни він отримав науковий ступінь із політології в Університеті Міссурі, скористувавшись Законом про пільги для військових. Два шлюби, троє дітей. Його некролог був би поверхневим. Працював у брокерській фірмі й отримав достойну пенсію. Його простацька мова здебільшого була прикриттям. Ніхто не переймався тим, що колись він ризикував життям, аби скинути бомби на військову машинерію країн Осі. Починаючи з 1939 року він палив по дві пачки «Лакі» щодня і про рак навіть краєм вуха не чув.

Схоже, він кілька разів спробував написати передсмертну записку, але спалив усі чернетки в попільничці завбільшки з чашу для пуншу, вирішивши, що не годиться жаліти себе й розпускати нюні. Біля попільнички з недопалками стояла олов’яна рамка з фотографією Терези, його першої дружини, його великого кохання під час війни, дівчини, котра чекала на нього вдома. Він поховав її у 1981 році, після того як патологоанатом витягнув із її нутрощів пухлину завбільшки зі спущений волейбольний м’яч. Попри те, що казала статистика, Йорґенсен знову закохався і зрештою поховав свою другу дружину, Міллісент, на тому ж кладовищі в Нью-Джерсі.

Той «люґер» не був військовим трофеєм. Офіційно Йорґенсен воював проти Німеччини, але ніколи навіть не бачив нациста, крім того єдиного разу, коли, як він запевняв, помітив перекривлене обличчя за окулярами та шкіряним шоломом авіатора, що гатило двадцятимілі­метровими набоями простісінько йому в голову, загубившись у хмарах на висоті три тисячі метрів. Це була його шоста місія — залізниця в Бремені. А може, тоді вони мали розбомбити фабрику боєприпасів у Гамбурзі. Чи ще якусь фабрику типу цієї.

Він ніколи не думав, що доживе до старості. Хоча це була їхня єдина тема для розмов, коли вони сиділи у Шипдемі, чекаючи на завдання: побратися з тією, котра чекала на них удома. Збудувати сім’ю. Відхопити собі шматок червоно-біло-синього пирога. Вижити, аби все це вдалося втілити.

Після вбивства Кеннеді він не довіряв жодному політикові. Пам’ятав, як обурився цілий світ через це вбивство, і пам’ятав, де саме був і що робив, коли почув новину. Сьогодні всім відомо, що Кеннеді був розпусником і полюбляв непристойні жарти. Огидні таємниці стали відомі загалу, всі копирсалися в брудній білизні. Джон Кеннеді був героєм війни, хай йому грець. Якщо всі ці викриття були правдою, то що в ті самі дні намагався стримати Йорґенсен, воюючи з ворогом? Якось він побачив карикатуру з підписом «Ми зустрілися з ворогом, і виявилося, що це були ми самі»; тоді Йорґенсен подумав: шкода, що мені не сказали про цю зустріч, бо я проґавив її. Прапор його країни залишався таким самим, але старому довелося побачити чимало лицемірів, котрі стояли перед цим прапором і брехали. Навіть його науковий ступінь із політології здавався жорстоким жартом, що забагато відкрив йому, тож Йорґенсен більше не вірив у балачки про захист своєї країни, в якій, схоже, більше не мав належного місця.

Він зарядив пістолет о пів на четверту ранку, самотньо сидячи у своєму барлозі, за кілька метрів від того місця, де ми нещодавно пили каву. Він добре знав звук винищувачів у повітрі, наших і чужих. Те, що він чув, не було ні поліційним гелікоптером, ні вантажівками, які повзли вглиб материка. Щоб переконатися в цьому, він витягнув із вуха слуховий апарат і залишився сам на сам із вереск­ливим галасом, який не міг видати жоден літак, навіть бомбардувальник «Штука».

Я знаю, що все це лише мої здогадки, але зараз я бачу це чітко, наче крізь дорогий кришталь: старий витягає з вуха слуховий апарат, і западає тиша. Годинник на камінній полиці змовкає, зовнішній світ зникає, дерев’я­ний дім більше не стогне і не рипить, розбиваючи ніч на відтинки: він залишається наодинці з краканням Птахи війни. Допиває свій бурбон, гасить «Лакі» й натискає на гачок із заплющеними очима, з яких не пролилося жодної сльозинки, сподіваючись, що сестра зрозуміє його і пробачить. Лунає гучний звук — і з його голови періщить війна.

Просто самоліквідувався черговий старий пердун.

Ось тільки я тепер теж чую звуки. Звуки, які ні з чим неможливо сплутати. Тепер я бачу в нічному небі дивні чорні обриси. Голодні, досі невдоволені, вони повертаються за добавкою.

Летюча машина. Рей Бредбері

Рано розпочавши своє письменництво з ефектних (і дещо похмурих) страшних оповідок, на кшталт «Маленького вбивці» й «Посильного», Рей Бредбері став одним із гігантів ХХ століття у жанрі фентезі. Він написав класичний роман «Щось лихе насуває», а його оповідання, дія яких відбувається в Ґрінтауні, штат Іллінойс, можуть позмагатися з історіями Шервуда Андерсона про Вайнсбурґ, штат Огайо. Однак у цій історій Бредбері переносить нас до стародавнього Китаю й чітко окреслює темний бік польоту за допомогою всього півтори тисячі слів. «Ось чоловік, котрий створив певну машину, — каже імператор, — проте запитує у нас, що саме створив. Він сам цього не знає». Історія Амброуза Бірса про летючу машину іронічна, а в Бредбері вона алегорійна і ставить оманливо просте запитання: чи розуміємо ми значення створених нами речей? А за ним ховається ще одне: чи можна скасувати свій винахід?

У році 400-му від Різдва Христового імператор Юань посідав свій трон за Великою китайською стіною, і землі його зеленіли від дощу, мирно готуючись до врожаю, а люди в його володіннях не були ні занадто щасливі, ні занадто сумні.

Рано-вранці першого дня першого тижня другого місяця нового року імператор Юань пив чай і відмахувався віялом від теплого вітерцю, коли по багряно-синій плитці до садка забіг служник, вигукуючи:

— О імператоре, імператоре, диво сталося!

— Так, — погодився імператор, — повітря сьогодні вранці таке солодке.

— Ні, ні, диво! — повторив служник, швидко кланяючись.

— І цей чай смакує моєму ротові, хіба ж це не диво?

— Ні, ні, ваша величносте.

— Тоді дозволь мені вгадати: сонце встало, і навколо нас панує новий день. Або море синє. Зараз це найвеличніше з усіх див.

— Ваша величносте, людина літає!

— Що? — Віяло застигло в руці імператора.

— Я бачив його в повітрі, чоловік літає на крилах. Я почув, як Голос звернувся до мене з неба, а коли підвів голову, там був він — дракон у небесах із людиною в роті, дракон з паперу й бамбуку, розмальований у кольори сонця й трави.

— Ще дуже рано, — здогадався імператор, — а ти щойно прокинувся зі сну.

— Ще дуже рано, але я бачив те, що бачив! Ходімо, і ви побачите це на власні очі.

— Сідай біля мене, — запропонував імператор. — Випий чаю. Летюча людина — мабуть, дуже дивне видовище, якщо це правда. Тобі потрібен час, щоб обдумати побачене, а мені потрібен час, щоб підготуватися до нього.

Вони випили чаю.

— Прошу, — сказав нарешті служник, — інакше він полетить геть.

Імператор задумано підвівся.

— Тепер можеш показати мені те, що бачив.

Вони пішли у садок, перетнули трав’янисту луку, ­маленький місточок, гайок і піднялися на невисокий горбочок.

— Ось! — вигукнув служник.

Імператор подивився в небо.

А в небі, сміючись так високо, що ледве вдавалося його почути, літав чоловік; і чоловік цей був убраний в яскраво розмальований папір і очерет, які утворювали крила й чарівний жовтий хвіст, він ширяв над усім, наче найбільший в цілому світі птах, наче новий дракон у землях древніх драконів.

З височини, де ще панувала ранкова прохолода, чоловік гукнув їм:

— Я лечу, я лечу!

Служник помахав йому.

— Так, так!

Імператор Юань не поворухнувся. Натомість він окинув поглядом Велику китайську стіну, котра виступала з віддаленої імли серед зелених пагорбів, цю розкішну кам’яну змію, що велично звивалася вздовж усіх його володінь. Ця дивовижна стіна з незапам’ятних часів боронила їх від ворожих орд і захищала мир незліченну кількість разів. Він побачив місто, яке зручно влаштувалося на берегах ріки, дорогу і пагорб — усе вже прокидалося.

— Скажи-но мені, — попросив він служника, — а ще хтось бачив цього летючого чоловіка?

— Тільки я, ваша величносте, — запевнив служник, усміхаючись до неба й махаючи рукою.

Імператор ще хвилину порозглядав небеса, а тоді ­сказав:

— Накажи йому спуститися до мене.

— Агов, спускайся, спускайся! Тебе хоче бачити імператор! — крикнув служник, притиснувши до рота складені рупором долоні.