Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 37)

Їх викликає Міннеаполіс.

— Дельта два-три-шість, ви летите не за курсом. Незаба­ром ви покинете наш повітряний простір, куди прямуєте?

— Міннеаполіс, — озивається Вотерс, — наш курс нуль-шість-нуль, прошу дозволу спрямувати літак до Янкі Фокстрот Браво, Іквалуїтський аеропорт.

— Дельта два-три-шість, чому ви не можете приземлитись у Фарґо?

Вотерс, згорбившись, надовго застигає над пультом керування. На панель падає крапелька поту. Його погляд на мить смикається, і Кейт помічає, що він дивиться на фотографію своєї дружини.

— Міннеаполіс, Фарґо — перша ціль для удару. У нас кращі шанси на півночі. У мене на борту двісті сорок сім душ.

Радіо тріскотить. Міннеаполіс розмірковує.

У небі спалахує щось таке яскраве, майже сліпуче, наче десь позаду літака вибухнула лампочка завбільшки з сонце. Кейт відвертає голову від вікна і заплющує очі. Низький приглушений гуркіт відчувається радше кістками, ніж вухами, десь у глибинах літака щось відчутно здригається. Коли Кейт знову дивиться вгору, перед очима плавають плямисті зелені зірочки. Це знову нагадує пірнання на Фай-Фаї; навколо неї неонові пальмові гілки та зіщулені флуоресцентні медузи.

Кейт нахиляється вперед і витягає шию. Під хмарами, напевно, за сотні кілометрів позаду них, щось світиться. Хмара починає деформуватися й рости, витягаючись угору.

Коли жінка сідає на своє місце, знову лунає низький різкий, хоч і віддалений хрускіт, який супроводжує новий спалах світла. Нутрощі кабіни миттєво перетворюються на власний негатив. Цього разу Кейт відчуває правою щокою теплову хвилю, наче хтось увімкнув і вимкнув ультрафіолетову лампу.

Міннеаполіс звертається до них:

— Прийнято, Дельта два-три-шість. Зв’яжіться з вінніпезьким центром один-два-сім-кома-три. — Авіадиспетчер розмовляє з майже звичною байдужістю.

Форстенбош сідає.

— Я бачу спалахи.

— Ми теж, — заспокоює його Кейт.

— О Господи! — гукає Вотерс. Його голос ламається. — Мені слід було спробувати зателефонувати дружині. Чому я не спробував зателефонувати дружині? Вона на шостому місяці вагітності й одна-однісінька.

— Ти не можеш, — намагається вмовити його Кейт. — Ти не міг.

— Чому я не зателефонував і не сказав їй… — продов­жує бідкатися Вотерс, ніби не чуючи її.

— Вона знає, — запевняє його Кейт. — Вона і так знає.

Жінка сама не певна, говорять вони про кохання чи про апокаліпсис.

Черговий спалах. Черговий глибокий гучний багатозначний гуркіт.

— Негайно зв’яжіться з РПІ[42] Вінніпеґа, — інструктує їх Міннеаполіс. — Негайно зв’яжіться з авіанавігаційною системою Канади. Дельта два-три-шість, відпускаємо вас.

— Прийнято, Міннеаполіс, — каже Кейт, позаяк Вотерс закрив обличчя руками, тихенько мученицьки скиглить і не може говорити. — Дякую. Бережіться, хлопці. Це Дельта два-три-шість. Нас відпустили.

Джо Гілл

Екзетер, Нью-Гемпшир

3 грудня 2017 року

Примітка автора: дякую пілотові комерційних авіаліній у відставці Брюсові Блеку за те, що описав мені належні процедури в кабіні пілотів. Усі технічні помилки мої і лише мої.

Птахи війни. Девід Дж. Скоу

Девід Скоу, напевно, найбільшу відомість здобув завдяки своїм творам у піджанрі сплаттерпанку[43] (кажуть навіть, що саме він вигадав це слово), але також писав звичну фантастику, детективи та кіносценарії, серед яких «Ворон»[44] і найкраща частина «Техаської різанини бензопилою» (для тих, хто слідкує за подро­бицями, це «Техаська різанина бензопилою: початок»). «Птахи війни» — приголомшливе та надзвичайно детальне відтворення бомбардувань Німеччини під час Другої світової війни. А заразом це потужне зображення тих сил, що вириваються на волю, коли люди починають воювати. «Гадаю, всією тією ворожнечею ми щось розбудили, — каже старий Йорґенсен. — Розбудили тією ненавистю. Всіма тими згодованими війні життями…» Ці слова, можливо (а може, й ні), пояснюють, що саме побачив екіпаж «Шеді Леді», коли навколо них літали кулі й вибухало повітря.

— Птахи війни справді існували, — каже старигань, що сидить за столом навпроти мене. — Я їх бачив. Вони були значно реальніші, ніж, скажімо, ґремліни; але менш реальні, ніж вага пістолета в руці.

Я подолав понад тисячу кілометрів, аби послухати спогади цього чоловіка про мого покійного батька, а він наплів мені сім мішків гречаної вовни про летючих чудовиськ, і його павукоподібні білі брови тим часом оцінювали, скільки цієї маячні я проковтну. Ми ніколи раніше не зустрічались, і вся довіра, що начебто запанувала між нами, була радше простою ввічливістю, на зміну якій мало прийти щось фундаментальніше.

Мені слід було уважніше поставитися до тих слів про пістолет.

— Гарний чоловік був твій батько, — сказав Йорґенсен, стрілець верхньої турелі.

В-24D був оснащений туреллю фірми «Мартін». Я готувався, тому знав позиції всіх членів екіпажу; чимало моїх здогадок базувалися на знайденій мною світлині 1943 року — один із рідкісних випадків, коли всі основні члени команди були разом так довго, що їх устигли сфотографувати. Я співвідніс із кожним з чоловіків прізвище, позаяк у моєму списку не було ні імен, ані прізвиськ, а тоді в усіх неодмінно були прізвиська, зазвичай зменшені форми імен: Боббі, Віллі, Френкі — як у дітлахів із сусідської компанії. Ці хлопці й насправді ще були дітьми. Коли я сидів і пив каву, приготовану Йорґенсеновою сестрою Кеті, цій розмитій чорно-білій світлині було шістдесят п’ять років, а більшість юних облич на ній іще не вийшли з підліткового віку. Принаймні двоє з членів екіпажу збрехали про свій вік, щоб їх узяли в армію. А нині Йорґенсену йшлося до дев’ятого десятка, і то тяжко йшлося. Він страждав від артриту, який перетворив його руки на покручені клішні. Він не визнавав, що трохи глухуватий, навіть попри те, що слуховий апарат було чудово видно (стара модель — величезна блямба, що чіплялася за вухо з дротом так званого тілесного кольору, який тягнувся до коробочки в нагрудній кишені). Очі у старого були блакитні, склера затуманена жовтуватою патиною. Блискучі окуляри. Він був скривлений, але не зігнутий часом і очікував, що я повірю в його балачки, адже, зрештою, був для мене старцем, та й що взагалі знають сучасні дітлахи?

Бретт Йорґенсен, як і більшість чоловіків з екіпажів бомбардувальників під час Другої світової війни, закінчивши навчання, приземлився в Європі сержантом. Він жартував, що до висадки в Нормандії німецькі табори для військовополонених були переповнені тисячами підбитих сержантів. Він прохоплювався такими фразочками, аби розкусити мене: чи не жартую я й чи розуміюся на тому, про що говорю; а може, я черговий піхотинець диванних військ, готовий викреслити останню світову війну з історії та пам’яті?

— Сержантів і лейтенантів, — озвався я, висипаючи у свою ледь теплу каву якийсь хімічний порошок.

Йорґенсен пив міцну чорну каву. Натуральну. Коли повторюєш людині щойно сказане, вона зазвичай розтлумачує детальніше.

Він відштовхнувся від нашого стола, потім підсунувся. Довго не знав, чим зайняти руки, адже вони були такі понівечені, що перетворилися на примітивні інструменти для хапання. Я вже не вперше мимохідь відчув співчуття.

— Твій батько теж був сержантом, із Чикаґо. Він спробував тренуватися на AT-6, але був не надто вправним пілотом. Тому пересів за подвійний кулемет п’ятдесяти­дюй­мового калібру. — Старий приглушено фиркнув і пошукав серветку. — Якось його підсмажив уламок зенітки, що протнув фюзеляж, розірвав його льотний костюм і з шипінням уп’явся йому в дупу.

— Ага, він розповідав про це. Аеропорт Бернберґ, частина зовнішнього захисного кільця навколо Берліна, місія номер три, березень сорок четвертого.

— А ти уважно слухав, — похвалив мене Йорґенсен. — Ну, то ця історія тобі, напевно, не здасться такою чудернацькою. Ти ж бачив фільми про війну. А справжню битву бачив?

— Ні, сер.

Коли започаткували призов-жереб, я ще навчався в школі. Під час першого відбору мені випало досить велике число в черзі.

— Ну, повітряний бій — це геть інша історія, ні на що не схожа. Здебільшого це галас і паніка, а тобі якимось чином удається пережити її, і згодом ламаєш голову, чому не помер. Під час бою виділяється адреналін і лякаєшся до всирачки. Навколо тебе на шматки розпадаються літаки, гупаються бомби, десять кулеметів гатять як ненормальні, ворожі винищувачі плюються тобі в пику дванадцятиміліметровими артилерійськими снарядами, а навкруги, куди не глянь, куди не плюнь, падають літаки — хлопці, яких ти знав, сліди диму, машини вибухають у повітрі, й тобі хочеться подивитися, чи розкрилися пара­шути, але часу немає. Ти колись слухав хеві-метал?

Він намалював такий яскравий образ, що я миттєво розчинився в ньому, втративши землю під ногами.

— Що? О, так, іноді. Самі знаєте.

— Мені така музика ніколи не подобалася, — зізнався Йорґенсен.

Він трохи помовчав, аби я міг собі уявити, як цей старигань, затишно влаштувавшись, слухає диск із найвідомішими хітами «Блек саббат». І присмак трешу від «Мадхані». І, напевно, дрібка роздумів про катастрофу від якогось норвезького спід-метал-гурту.

— Знаєш чому? Він звучить, як бій, ось чому.

«B-24 Ліберейтор» на прізвисько «Турок», як було написано в нього на носі, гупнувся на землю і вивергнув на посадкову смугу охоплені вогнем уламки, а тих членів екіпажу, котрі ще залишалися всередині, розкидав навкруги. Двох із них, досі вбраних у термокостюми, розчавило вибухом. Один навіть не встиг підвестися, щоб вибратися. Команди вогнеборців кинулися від однієї напівзгаслої пожежі до цієї нової, а інші підбиті важкі машини намагалися маневрувати між уламками і приземлитися. «Ліберейтори», маса кожного з яких без вантажу складала дев’ятнадцять тон, наближаючись до аеродрому, збиралися у зграї та буквально падали з небес. Диспетчер на вежі раху­вав літаки, що поверталися, і записував смертельні втрати.