Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 36)

Дівчина заплющила очі, намагаючись повернутися до весільного садка. Їй хочеться постояти біля рукотворної річечки, повернути голову і знову побачити батька на містку. Цього разу їй не хочеться злякатися його. Хочеться подивитися йому в очі й усміхнутись у відповідь.

Проте їй не вдається подумки залишатись у тому садку. Голос Фідельмана істерично гучнішає. Огрядний чоловік із протилежного боку проходу, Боббі, чує його останні слова.

— Коли ви подасте заяву в поліцію, — зауважує він, — сподіваюся, ви не змовчите про те, як назвали мою дружину сповненою ненависті й некомпетентною.

— Боббі, — втручається дружина огрядного чоловіка, невисока жіночка, в чиєму погляді читається обожнювання. — Не треба.

А Ра повільно видихає і каже:

— У Фарґо ніхто ні про що не звітуватиме поліції.

— Ви помиляєтесь, — заперечує Фідельман, його голос тремтить. І ноги теж тремтять.

— Ні, — наполягає А Ра. — Не помиляюсь. Я впевнена в цьому.

— Чому ви така впевнена? — перепитує дружина Боббі. У неї яскраві, як у пташки, очі та швидкі, як у пташки, рухи.

— Тому що ми не сядемо у Фарґо. Літак припинив кружляти над аеропортом за кілька хвилин після того, як випустили ракети. Ви не помітили? Ми вже давненько припинили виписувати кола. І тепер прямуємо на північ.

— Звідки вам це відомо? — не розуміє маленька жіночка.

— Сонце ліворуч від літака. А отже, ми прямуємо на північ.

Боббі з дружиною визирають у вікно. Жінка схвально та зацікавлено мугикає.

— А що розташовується на північ від Фарґо? — цікавиться вона. — І навіщо нам туди?

Боббі повільно підіймає руку до рота, цей жест міг би означати, що він замислився про це, однак А Ра вбачає в цьому щось фрейдистське. Він уже здогадався, чому вони не приземляться у Фарґо, але не збирається про це розповідати.

А Ра достатньо заплющити очі, щоб подумки точно побачити, де зараз боєголовки — далеко за межами земної атмосфери, вони вже проминули пік своєї смертоносної параболи й мчать назад до гравітаційної ями. До тієї миті, коли вони влучать у щось на іншому боці Землі, зали­шається, мабуть, менш ніж десять хвилин. А Ра бачила принаймні тридцять випущених ракет, а це на двадцять більше за мінімум, необхідний для знищення території, меншої за Нову Англію. А ці тридцять ракет, які їм вдалося побачити, безсумнівно, лише частина випущеного арсеналу. Реакція на такий удар неодмінно буде пропорційною, і можна не сумніватися, що американські МБРи вже перетнулися траєкторіями з сотнями ракет, випущеними з протилежного боку. Щось пішло страшенно хибним шляхом, і це було неминуче, бо ж ґніт геополітичних феєрверків підпалили вже давно.

Утім А Ра заплющує очі не для того, щоб уявити собі удар та контрудар. Вона залюбки повертається до Чеджу. У річечці влаштували заколот коропи. Вечір пахне спокус­ливим цвітом і нещодавно скошеною травою. Її батько кладе лікті на кам’яне поруччя мосту й легко всміхається.

— Цей тип, — каже Фідельман. — Цей тип і його клята жінка. Називають азіатів «східняками». Базікають про те, що ваш народ — мурахи. Залякують людей, виливаючи на них пиво. Цей тип і його клята жінка ставлять на чолі країни таких, як вони самі, недоумкуватих і безрозсудних, і ось куди ми докотилися. Ракети вже літають. — Його голос напружено зривається, й А Ра відчуває, що він ось-ось заплаче.

Вона знову розплющує очі.

— Цей тип і його клята жінка в одному з нами літаку. Ми всі в цьому літаку. — Вона дивиться на Боббі та його дружину, котра прислухається до її слів. — Хай як ми тут опинилися, тепер ми всі в цьому літаку. У повітрі. У халепі. Й щосили намагаємося її уникнути. — Дівчина всміхається. Усмішка схожа на батькову. — Наступного разу, коли вам захочеться хлюпнути в когось пивом, краще віддайте його мені. Я можу його випити.

Боббі якусь мить замислено дивиться на неї захопленим поглядом, а тоді заходиться реготом.

Дружина Боббі дивиться на нього і перепитує:

— Чому ми прямуємо на північ? Ти справді вважаєш, що Фарґо міг бути ціллю? Ти справді вважаєш, що нас могли там збити? Над самісіньким центром Сполучених Штатів?

Чоловік не відповідає, тож вона знову переводить погляд на А Ра.

Дівчина подумки оцінює, чи стане правда милістю, чи черговою образою. Утім її мовчання вже й так відповідає на запитання.

Жінка стискає губи. Дивиться на свого чоловіка і каже:

— Якщо ми помремо, я хочу, щоб ти знав: я рада, що можу бути поруч із тобою, коли це станеться. Ти завжди гарно ставився до мене, Роберте Джеремі Слейте.

Боббі повертається до дружини, цілує її, а тоді відсувається й питає:

— Ти що, жартуєш? Я досі не можу повірити, що така приголомшлива жінка, як ти, погодилася побратися з таким товстуном. Простіше виграти мільйон у лотерею.

Фідельман здивовано дивиться на них, а тоді відвертається.

— Ой, хай мені грець. Тепер уже запізно намагатися бути людяними. — Він жмакає просочену пивом паперову серветку і кидає її в Боббі Слейта.

Вона відбивається від скроні. Огрядний чоловік повер­тає голову, дивиться на Фідельмана… і сміється. Щиро.

А Ра заплющує очі й опускає голову на спинку свого сидіння.

Її батько дивиться, як вона наближається до мосту крізь оксамитову весняну ніч.

Коли дівчина робить крок на кам’яний місток, він тягнеться до її руки і веде в садок, де танцюють люди.

Коли Кейт закінчує польову перев’язку рани на голові Форстенбоша, старший стюард стогне, витягнувшись на підлозі кабіни. Вона ховає його окуляри в кишеню сорочки. Ліве скельце тріснуло під час падіння.

— Я ніколи не втрачав рівноваги, — жаліється Фор­стенбош, — за всі двадцять років на цій роботі. Я ж небесний Фред-Бляха-Муха-Астер. Ні. Ґрейс-Бляха-Муха-Келлі. Я можу впоратися з роботою всіх інших стюардес задки і на підборах.

Кейт озивається:

— Я ніколи не бачила жодного фільму з Фредом Астером. Завжди більше була прихильницею Слая. Сталлоне.

— Фанаткою, — виправляє її Форстенбош.

— Аж до кісток, — погоджується Кейт і стискає його руку. — Не намагайся підвестися. Поки що.

Кейт легко зводиться на ноги і прослизає на своє місце поруч із Вотерсом. Коли запустили ракети, система візуалізації спалахнула невідомими значками, понад сот­ня червоних булавок на карті, але зараз на екрані лише літаки в зоні безпосередньої близькості. Більшість машин залишилися позаду них, досі кружляють над Фарґо. Поки Кейт піклувалася про Форстенбоша, капітан Вотерс змінив курс.

— Що відбувається? — цікавиться жінка.

Обличчя колеги непокоїть її. Він якийсь восковий, майже втратив усі кольори.

— Усе відбувається, — каже капітан. — Президента перевезли в безпечне місце. Кабельне телебачення каже, що Росія випустила ракети.

— Чому? — перепитує Кейт, ніби це має якесь зна­чення.

Він безпомічно здвигає плечима, але озивається:

— Росія, або Китай, або вони разом підняли в повітря літаки, щоб розвернути наші бомбардувальники, перш ніж вони долетять до Кореї. Підводний човен на півдні Тихого океану відповів ударом по російському авіаносцю. І пішло-поїхало.

— І що? — продовжує Кейт.

— Ніякого Фарґо.

— Куди? — Схоже, Кейт може витиснути з себе лише коротеньке питання за раз. У грудях щось тисне, перебиваючи подих.

— На півночі мусить бути якесь місце, де ми зможемо сісти, подалі від… того, що насувається позаду нас. Місце, де нікому ніщо не загрожуватиме. Може, Нунавут[39]? Минулого року вдалося посадити сімсот сімдесят сьомий в Ікалуїті[40]. Маленька коротенька посадкова смуга у дідька на рогах, але технічно це можливо, і нам, напевно, вистачить для цього пального.

— От я дурна, — озивається Кейт, — не прихопила з собою зимове пальто.

Вотерс відповідає:

— Тобі, мабуть, не доводилося виконувати дальні рейси. Ніколи не знаєш, куди тебе відправлять, тому слід завжди мати в сумці купальник і рукавички.

Вона справді новенька на дальніх рейсах — лише пів року тому здобула кваліфікацію для польотів на «боїнгу-777», — але не думає, що до Вотерсової поради слід ставитися серйозно. Кейт не думає, що їй ще колись доведеться виконувати рейс на комерційному літаку. Як і Вотерсові. Їм більше нікуди буде летіти.

Кейт більше ніколи не побачить свою матір, котра мешкає у Пенсилтукі[41], але це невелика втрата. Її мама підсмажиться разом із вітчимом, котрий якось поклав руку на застібку джинсів Кейт, коли їй було чотирна­дцять. Коли дівчинка розповіла мамі про його спроби, мама сказала, що вона сама винна, якщо одягається як шльондра.

Кейт більше ніколи не побачить свого дванадцяти­річного братика, і це її засмучує. Лаям милий, мирний і аутичний. Кейт купила йому на Різдво дрон, і тепер його найулюбленіше у світі заняття — робити за його допомогою фотографії з повітря. Вона розуміє його захват. Під час зльоту їй теж завжди найбільше подобалася мить, коли будинки стискаються до розмірів моделей іграш­кової залізниці. Вантажівки перетворюються на жучків, мерехтять, спалахують та без жодного тертя ковзають автобанами. Висота зменшує озера до розміру блискучих срібних ручних люстерок. На півторакілометровій висоті ціле містечко робиться таким маленьким, що може поміститись у тебе в долоні. Брат Лаям каже, що хоче бути таким маленьким, як люди на зроблених дроном світлинах. Він каже, що якби був такий маленький, то Кейт могла б покласти його в кишеню і забрати з собою.

Вони в повітрі над найпівнічнішою точкою Північної Дакоти, ковзають так само, як вона колись ковзала теплими, мов у ванні, водами пляжу Фай-Фай у яскраво-зеленому кришталі Тихого океану. Як приємно було пливти під вітрилами, наче щось невагоме, над глибинами, в яких вирує життя. Позбувшись гравітації, думає вона, відчуваєш те, що відчуває чистий дух, позбувшись плоті.