Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 35)

— Знаєте, що я найбільше люблю в польотах? — запитує Бронсон. — На цій висоті завжди сонячно. Не віриться, що в такий сонячний день може трапитися щось таке огидне.

Вони захоплено розглядають хмарний пейзаж, коли щось безліччю вістер протинає пухнасту поверхню під ними. У небі виростають сотні стовпів диму, здіймаючись по всіх усюдах. Це схоже на якийсь чарівний фокус, наче у хмарах ховалося пір’я, яке тепер настовбурчилося навсібіч. Наступної миті лунає удар грому з усією його турбулентністю, і від цього ляпаса літак завалюється набік. На панелі керування засвічується десяток червоних вогнів. Сирени вищать. Форстенбош бачить це в ту мить, коли його відриває від підлоги. Кілька секунд він пливе в повітрі, зависнувши, як парашут, — людина з шовку, наповнена повітрям. Голова вдаряється в стіну. Він падає так стрімко, наче в підлозі кабіни відчинилися дверцята, крізь які чоловік поринає в яскраві глибини небес під ногами.

— Ма! — кричить Дженіс. — Ма, подивись. Це що?

Те, що відбувається в небі, менш бентежне за те, що відбувається в салоні. Хтось кричить, і цей звук блискучою срібною ниткою залишає стібки простісінько у дівчинки в голові. Дорослі стогнуть, нагадуючи їй про привидів.

«Боїнг-777» нахиляється ліворуч, а потім раптом рвучко завалюється на правий бік. Літак маневрує в лабіринті велетенських стовпів, наче в галереях якогось величезного собору. На Інґлвудському регіональному конкурсі з мови Дженіс випало витлумачити значення слова «галерея» (це було нескладно).

Її мати, Міллі, не відповідає. Вона ритмічно дихає в білий паперовий мішечок. Міллі ніколи раніше не літала, ніколи не бувала за межами Каліфорнії. Дженіс теж іще не літала, але, на відміну від матері, не могла цього дочекатися. Їй завжди хотілося піднятись у великому літаку; а ще хотілось одного дня зануритися в глибини у підводному човні, утім її задовольнило б і плавання на каяці зі скляним дном.

Оркестр розпачу й переляку стих до ледь чутного димінуендо (Дженіс отримала слово «димінуендо» в першому раунді фіналу мовного конкурсу й була та-а-а-ак близько до невдачі, до принизливої поразки на самому початку). Дівчинка нахилилася до привабливого чоловіка, котрий весь політ пив чай із льодом.

— Це були ракети? — поцікавилася вона.

Жінка з фільмів озвалася зі своїм чарівним британським акцентом. Дженіс чула британський акцент лише у фільмах і обожнювала його.

— МБРи, — пояснила кінозірка. — Прямують на інший кінець світу.

Дженіс помітила, що акторка тримає за руку значно молодшого чоловіка, котрий випив увесь чай з льодом. А отой чоловік поруч із нею мав такий вигляд, наче його нудить. Він так міцно стискав руку старшої за себе жінки, що аж кісточки пальців побілішали.

— Ви родичі? — запитала Дженіс. Вона не могла вигадати жодного іншого пояснення, чому вони тримаються за руки.

— Ні, — відповів привабливий чоловік.

— То чому ви тримаєтеся за руки?

— Тому що нам страшно, — пояснила кінозірка, хай навіть вигляд мала нітрохи не наляканий. — І це нам допомагає.

— Ох! — вигукнула Дженіс і хутенько схопила вільну мамину руку.

Мама кинула на неї вдячний погляд над мішечком, який надимався і спадав, наче паперова легеня. Дівчинка знову глипнула на привабливого чоловіка.

— Хочете потримати мене за руку?

— Так, якщо твоя ласка, — відповів чоловік, і вони взялися за руки через прохід.

— Що означає МБРи?

— Міжконтинентальні балістичні ракети, — пояснив чоловік.

— Це одне з моїх слів! Мені випало слово «міжконтинентальний» на регіональному конкурсі з мови.

— Серйозно? Непросте слово.

— Ой, та нічого складного, — запевнила Дженіс.

— Повірю тобі. Ти спеціалістка.

— Я їду до Бостона на мовний конкурс. Це буде міжнародний півфінал, і якщо я добре впораюся, то поїду до Вашингтона і мене покажуть по телевізору. Я й не думала, що колись потраплю туди. Проте я не думала й про те, що колись опинюся у Фарґо. Ми ще збираємося приземлитись у Фарґо?

— Не знаю, чи є в нас інші варіанти, — зізнався привабливий чоловік.

— І скільки там було МБРів? — запитала Дженіс, витягаючи шию, щоб подивитися на димові вежі.

— Усі, — втрутилася кінозірка.

— Цікаво, чи потраплю я на конкурс, — замислилася дівчинка.

Цього разу відповіла її мама. Голос у неї був хрипкий, ніби їй шкрябало в горлі або вона щойно плакала:

— Боюся, можеш не потрапити, люба.

— Ой, — засмутилася Дженіс. — Ой ні.

Вона почувалася трохи подібно до того, як минулого року, коли вони влаштували гру в таємного Санту, вона єдина залишалася без подарунка: її таємним Сантою був Мартін Когассі, а він захворів на мононуклеоз і не прийшов.

— Ти б перемогла, — сказала мама і заплющила очі. — І не лише у півфіналі, а взагалі.

— Змагання розпочнуться аж завтра ввечері, — взялася заспокоювати її Дженіс. — Можливо, нам вдасться сісти на інший літак завтра вранці.

— Я не впевнений, що завтра вранці хтось літатиме, — перепрошуючи, озвався привабливий чоловік.

— Тому що в Північній Кореї щось сталося?

— Ні, — заперечив її друг із протилежного боку проходу. — Воно ще тільки має там статися.

Міллі розплющила очі і втрутилася:

— Чш-ш-ш. Ви її налякаєте.

Але Дженіс не лякається, вона просто не розуміє. Чоловік із протилежного боку проходу розмахує її рукою туди-сюди, туди-сюди.

— Яке найскладніше слово тобі траплялося на конкурсах? — цікавиться він.

— Антропоцен, — без вагань озивається Дженіс. — На цьому слові я програла торік у півфіналі. Воно означає «ера, коли існують люди». Типу «ера антропоцену надзвичайно коротка порівняно з іншими геологічними періодами».

Чоловік якусь мить пильно дивиться на неї, а потім заходиться реготом:

— Ну ти даєш, дитинко.

Кінозірка розглядає крізь ілюмінатор велетенські білі колони.

— Ніхто ніколи не бачив таких небес. Ці вежі з хмар. Небо, таке яскраве і просторе, опинилося в клітці за димовими ґратами. Здається, наче вони тримають небеса. Який чарівний день. Можливо, ви, містере Голдер, незабаром побачите, як я зіграю чергову смерть. Не можу обіцяти, що виконаю цю роль зі звичною артистичністю. — Вона заплющує очі. — Я сумую за донькою. Не думаю, що мені вдасться дістатися до… — Жінка розплющує очі, помічає Дженіс і змовкає.

— Я теж думав про свою, — зізнається містер Голдер. Потім повертає голову і дивиться повз Дженіс на її матір. — Знаєте, як вам пощастило? — Переводить погляд із Міллі на Дженіс і назад. Коли дівчинка дивиться на матір, та ледь помітно киває головою.

— А чому тобі пощастило, ма? — цікавиться вона.

Міллі притискає її і цілує у скроню.

— Тому що ми сьогодні разом, дурненька.

— О, — дивується Дженіс. Їй складно зрозуміти, в чому тут щастя. Вони щодня разом.

Трохи згодом дівчинка помічає, що привабливий чоловік відпустив її руку, і, перевівши на нього погляд, бачить, що він обіймає кінозірку, а вона — його, і вони так ніжно цілуються; це приголомшує Дженіс, адже актриса значно старша за сусіда. Вони цілуються, наче закохані в кінці фільму, перед тим як поповзуть титри і всім потрібно буде повертатися додому. Це так обурливо, що Дженіс не стримує сміху.

На братовому весіллі в Чеджу А Ра на мить здалося, що вона побачила батька, котрий помер сім років тому. Церемонія і святкування відбувалися в просторому й чарівному приватному садку, який розділяла навпіл глибока прохолодна рукотворна річка. Дітлахи пригорщами кидали у воду камінці й дивилися, як вона закипає від плюскотіння райдужних коропів — блискучі риби, схожі кольорами на коштовності, сотнями спінювали воду: рожево-золоті, платинові, мідні — яскраві, мов щойно викарбувані монетки. Погляд А Ра ковзнув від дітей до майстерно прикрашеного кам’яного мосту, що вигинався над струмком, і там в одному зі своїх дешевих костюмів стояв її батько, спершись на стінку й усміхаючись їй; його широке непоказне обличчя було пооране глибокими зморшками. Це видовище так збурило її, що довелося відвести погляд, а подих перехопило від шоку. Коли вона подивилася назад, його вже не було. Сівши на своє місце, дівчина вирішила, що бачила Джума, молодшого батькового брата, котрий носив таку саму стрижку. У такий емоційний день нескладно було переплутати їх, а надто зважаючи на її рішення не надівати на весілля окуляри.

На землі студентка еволюційної лінгвістики МІТ обме­жує свою віру тим, що можна довести, підтвердити й вивчити. Але зараз у повітрі вона почувається менш упередженою. «Боїнг-777», усі ці понад три сотні тон, мчить у повітрі, утримуваний неосяжними невидимими силами. Ніщо несе на своїй спині все. Це ж стосується мертвих і живих, минулого й теперішнього. Теперішня мить — це крило, а історія підтримує його, здіймаючи вгору. Батько А Ра любив розваги та приємності — він сорок років керував крамничкою дрібних цікавих речей, розваги та приємності були його бізнесом. Тут, у небесах, їй хочеться вірити, що він не дозволив би смерті завадити йому потішитися таким приємним вечором.

— Мені капець як страшно, — зізнається Арнольд Фідельман.

Дівчина киває. Їй теж.

— І я капець який злий. Капець який злий.

Вона припиняє кивати. Вона не злиться — свідомо вирішує цього не робити. У цю мить вона більше за всіх налаштована не злитися.

Фідельман веде далі:

— Той мудак, містер Зробімо-Америку-Такою-Бляха-Величною-Знову он там. Мені хочеться, аби ми на день повернулися в минуле і люди змогли жбурляти в нього багнюку й капусту. Як гадаєте, чи могло б таке статись, якби Обама досі сидів в Овальному кабінеті? Чи могло б статися це… це… божевілля? Послухайте. Коли ми приземлимося — якщо приземлимося — ви не могли б залишитися зі мною в аеропорту? Щоб повідомити про те, що відбувалося тут? В усій цій ситуації ви незаангажований свідок. Поліція дослухається до вас. Вони заарештують цього жирного покидька за те, що він вилив на мене пиво, і він зможе насолодитися кінцем світу в маленькій вогкій камері, напханій гівняними нестямними п’яницями.