Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 34)

Боббі розмовляє зі звичною впевненістю людини, котра двадцять років створювала новини для телекомпанії, що володіє приблизно сімдесятьма місцевими телеканалами і спеціалізується на розповсюджені незалежного від тенденцій провідних ЗМІ контенту. Він бував в Ірані, Афганістані. Під час епідемії Еболи Боббі літав до Ліберії, щоб провести розслідування, чи не вирішили в ІДІЛ використати вірус як зброю. Його ніщо не лякає. Його ніщо не бентежить.

Дженні була невінчана й вагітна, батьки вигнали її з дому, тож вона спала на складі газової станції між змінами, аж доки Боббі одного дня не купив їй у «Макдональдсі» Екстра Поживну Їжу і сказав, що йому байдуже, хто батько дитини. Він пообіцяв любити дитину, як свою власну. Дженні вже записалася на аборт. Боббі спокійно, тихенько пояснив їй: якщо вона піде з ним, дитина матиме гарне й щасливе життя, а поїхавши до клініки, вона вб’є дитину і втратить власну душу. Вона пішла з ним, і все було так, як він обіцяв, до останнього слова. Він щиро її любив, обожнював із самого початку; він став її дивом. Аби повірити, їй не потрібні були хліби та рибини. Достатньо було Боббі. Іноді Дженні фантазувала, що ліберали (можливо, Код Пінкер або хтось із людей Берні) спробують убити його, а їй вдасться затулити Боббі від зброї і самій наразитися на кулю. Їй завжди хотілося померти заради нього. Поцілувати його, відчуваючи в роті смак власної крові.

— Шкода, що в нас немає телефонів, — раптом озвалася гарненька східна дівчина. — У деяких літаках є. Мені б хотілося зателефонувати… комусь. Скільки мине часу, перш ніж бомбардувальники дістануться туди?

— Навіть якби ми могли подзвонити з літака, — заперечує Боббі, — було б складно пробитися. США найперше відрубає всі можливості зв’язку в регіоні й, можливо, не лише в КНДР. Вони не ризикуватимуть, дозволяючи агентам у Південній Кореї — зі «сплячого» уряду — зорга­нізувати контратаку. До того ж просто зараз телефонують у кожній родині на Корейському півострові. Буде нітрохи не краще, ніж намагатися додзвонитися на Мангеттен 11 вересня, от лише цього разу буде їхня черга.

— Їхня черга? — перепитує єврей. — Їхня черга? Я, мабуть, проґавив звіт, який звинувачував у падінні Всесвітнього торговельного центру Північну Корею. Думав собі, що це була «Аль-Каїда».

— Північна Корея роками продавала їм зброю й розвіддані, — повідомляє йому Боббі. — Усе це пов’язане. Північна Корея десятиліттями залишається найбільшим розповсюджувачем гарячки «Знищимо Америку».

Дженні штурхає Боббі плечем і каже:

— Або раніше була. Гадаю, їх уже витіснили люди з «Black Lives Matter»[38].

Насправді вона просто повторює слова, які Боббі сказав друзям кілька вечорів тому. Їй це зауваження здалося влучним, до того ж вона знає, що йому подобається чути, як повторюють його власні вислови.

— Воу-воу! — вигукує єврей. — Це найбільш расистське зауваження, яке мені доводилося чути в реальному житті. Невже мільйони людей повинні загинути, тому що мільйони таких, як ви, обирають до уряду некомпетентних, сповнених ненависті недоумків?

Дівчина заплющує очі й відкидається в кріслі.

— А до яких людей ви зараховуєте мою дружину? — цікавиться Боббі, вигинаючи одну брову.

— Боббі, — заспокоює його Дженні. — Все гаразд. Мене це не зачіпає.

— Я не питав, чи тебе це зачіпає. Я запитав цього джентль­мена, про яких людей, на його думку, він говорить?

На щоках у єврея від збудження з’являються червоні плями.

— Про жорстоких, манірних… неуків.

Він, тремтячи, відвертається геть.

Боббі цілує дружину у скроню й відстібає свій пасок.

Форстенбош десять хвилин заспокоює людей у салоні другого класу, а потім ще п’ять витирає пиво з голови Арнольда Фідельмана й допомагає йому перевдягнути светр. Каже Фідельманові та Роберту Слейту, що якщо до посадки ще раз побачить, як хтось із них встає зі свого місця, то в аеропорту їх обох заарештують. Слейт ставиться до цього мирно, затягає свій пасок безпеки, складає руки на колінах і незворушно дивиться перед собою. У Фідельмана такий вигляд, наче він збирається протестувати. Він безпомічно тремтить, обличчя зблідло, і заспокоюється він лише після того, як Форстенбош вкриває його коліна ковдрою. Нахилившись до пасажирового крісла, стюард шепоче, що, приземлившись, вони разом відзвітують, і той Слейт отримає догану за словесне та фізичне насильство. Фідельман здивовано і вдячно глипає на нього — два ґеї дивляться одне на одного у світі, повному Робертів Слейтів.

Старший стюард теж почувається млосно і йде до голови літака на достатньо тривалий час, аби опанувати себе. У салоні від хвоста до носа тхне блювотою і страхом. Діти безу­тішно ридають. Форстенбош бачив, як дві жінки моляться.

Він торкається свого волосся, миє руки, кілька разів глибоко вдихає. Його зразком для наслідування завжди був персонаж Ентоні Гопкінса з кіно «Наприкінці дня», яке ніколи не здавалося йому трагедією, а радше пане­гіриком дисциплінованому життю. Іноді Форстенбош жалкує, що він не британець. Він одразу впізнав Вероніку Д’Арсі у бізнес-­класі, але його професіоналізм вимагає жодним чином не виказувати, що він усвідомлює її зірковий статус.

Опанувавши себе, стюард виходить із носової частини й прямує до кабіни пілотів, щоб повідомити капітанові Вотерсу, що після приземлення їм знадобиться служба безпеки аеропорту. Дорогою він зупиняється в бізнес-класі, щоб подбати про жінку, яка страждає від надто частого дихання. Узявши її за руку, Форстенбош пригадує, як во­станнє тримав за руку свою бабусю; вона вже лежала в труні, і її пальці були такі ж холодні, позбавлені життя. Чоловік аж здригається від обурення, згадавши про бомбардувальники — ті ідіотські хот-доґи, що промчали так близько до літака. Його аж нудить від цього браку звичайної людської поваги. Разом із жінкою він робить вправи з глибокого дихання й запевняє її, що незабаром вони будуть на землі.

Кабіна пілотів залита сонячним світлом і спокоєм. Його це не дивує. Їхня робота зорганізована так, аби перетворити все, навіть кризу (а це точно криза, хай навіть їм не доводилося готуватися до чогось такого на симуляторах польоту), на рутину контрольних списків та відповідних процедур.

Другий пілот — недбале дівчисько, вона притягла з собою до кабіни обід у коричневому паперовому пакунку. Коли вона задирає лівий рукав, Форстенбош помічає частину татуювання — білого лева простісінько над зап’яст­ком. Дивлячись на неї, стюард бачить її минуле життя в трейлерному парку, брата, котрий сидить на опіатах, розлучених батьків, перше робоче місце у «Волмарті», розпачливу втечу на військову службу. Вона неабияк подобається йому — хіба ж могло бути інакше? Його дитинство було дуже схожим, от тільки він утік не до армії, а до Нью-Йорка, де міг не приховувати своєї гомосексуальності. Коли вона пустила його до кабіни минулого разу, у неї бриніли сльози, і це розчулило чоловікове серце. Його ніщо так не бентежило, як збентежені люди.

— Що відбувається? — запитує Форстенбош.

— Будемо на землі о десятій, — озивається Бронсон.

— Можливо, — виправляє її Вотерс. — Перед нами вже й так затор із кількох літаків.

— Щось чути з протилежного боку світу? — кортить дізнатися Форстенбошу.

Якусь мить обоє мовчать. А тоді Вотерс озивається неприродним, відчуженим голосом:

— Геологічна служба США повідомляє про сейсмічну активність на Ґуамі силою приблизно шість цілих три десятих бала за шкалою Ріхтера.

— Що відповідає двом з половиною сотням кілотонн, — втручається Бронсон.

— Це була боєголовка, — озивається Форстенбош. Інтонація в нього не запитальна.

— У Пхеньяні теж щось сталося, — каже Бронсон. — За годину до подій на Ґуамі державне телебачення перемкнулося на кольорові смуги. Розвіддані повідомляють про кількох високопосадовців, убитих за кілька хвилин. Тож або це палацовий переворот, або ми спробували повалити владу за допомогою якогось хірургічного замовного вбивства, а їм це не сподобалося.

— Чи ми можемо вам допомогти, Форстенбоше? — цікавиться Вотерс.

— У салоні другого класу сталася бійка. Один чоловік вилив на іншого пиво…

— Ой, ну нахрін, — уриває його Вотерс.

— …я їх попередив, але нам, можливо, знадобиться, щоб поліція Фарґо була напоготові, коли сядемо. Може, постраждалий збирається подати заяву.

— Я зв’яжуся з Фарґо по радіо. Мені здається, в аеропорту на нас чекає справжня божевільня. Можливо, службі безпеки й дихнути ніколи буде.

— А ще у жінки в бізнес-класі напад паніки. Вона намагається не налякати свою доньку, але має проблеми з диханням. Я змусив її подихати в паперовий пакет. Проте мені б хотілося, аби внизу на неї чекала невідкладна допомога з кисневим балоном.

— Домовилися. Ще щось?

— Там розгортається ще десяток мінікатастроф, але команда тримає все під контролем. Гадаю, є ще дещо. Чи не хоче хтось із вас келих пива або вина, попри всі офіційні правила?

Пілоти глипають на нього. Бронсон усміхається.

— Я хочу дитину від вас, Форстенбоше, — каже вона. — У нас вийшов би чудовий малюк.

Вотерс погоджується:

— Я так само.

— Це означає «так»?

Вотерс і Бронсон перезираються.

— Краще не треба, — вирішує дівчина, і Вотерс киває.

А капітан додає:

— Та щойно ми запаркуємося, я вип’ю келих найхолоднішого «Dos Equis», яке вам вдасться знайти.