Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 33)

Екрани знову робляться чорні, й на них з’являється чергове «УВАГА! ОГОЛОШЕННЯ!». Вероніка заплющує очі, щоб послухати, зосереджуючись, як на репетиції, коли інший актор уперше читає свої репліки.

— Вітаю, пасажири, це знову капітан Вотерс. На жаль, ми отримали несподівану вимогу від служби повітряного контролю переспрямувати наш літак до Фарґо і приземлитися в Міжнародному аеропорту Гектор. Нас попросили очистити повітряний простір, негайно…

(барабанний дріб)

— …з військових причин. Вочевидь, ситуація в Ґуамі призвела до, е-е-е-м, ускладнень для всіх, хто сього­дні перебуває в небі. Причин для тривоги немає, але нам доведеться сісти. Ми сподіваємося приземлитись у Фарґо за сорок хвилин. Я матиму для вас більше інформації, коли отримаю її.

(барабанний дріб)

— Перепрошую, народ. Сьогодні не той день, на який ми всі сподівалися.

Якби це було кіно, голос капітана не звучав би як у підлітка, котрий переживає найстрашнішу кризу перехідного віку. На його роль узяли б когось похмурого і владного. Можливо, Г’ю Джекмана. Або якогось британця, якби хотіли натякнути на його ерудованість, здобуту в Оксфорді мудрість. Напевно, це був би Дерек Джекобі.

Вероніка грала пліч-о-пліч із Дереком протягом майже тридцяти років. Він відвів її за лаштунки того вечора, коли померла її мати, і розраджував ніжним заспокій­ливим бурмотінням. Уже за годину вони обоє вийшли на сцену в костюмах древніх римлян і грали для чотирьохсот вісімдесяти глядачів; Господи, як він того вечора грав, і вона теж чудово впоралась і зрозуміла того вечора, що, граючи, може знайти вихід із будь-якої ситуації, і з цієї також. Усередині вона вже заспокоїлась, відпустила всі турботи, всі переживання. Вероніка вже багато років не відчувала нічого, що не було б її власним виваженим рішенням.

— Я думала, що ви зарано почали пити, — зізналася вона, звертаючись до свого сусіда. — А виявилося, що це я почала запізно.

Вероніка піднесла вгору пластянку з вином, яку їй подали з обідом, і, сказавши «Будьмо!», перехилила її.

Він відповів їй чарівною спокійною усмішкою.

— Я ніколи не бував у Фарґо, але бачив про нього якусь передачу. — Чоловік примружився. — А вам доводилося бувати у Фарґо? Мені здається, що так. Ви були якось пов’я­зані з криміналістикою, а потім Ієн Мак-Ґреґор задушив вас.

— Ні, любий. Ви плутаєте з «Замовленням на вбивство», і це був Джеймс Мак-Евой із зашморгом.

— Хай так. Я знав, що якось бачив, як ви помираєте. Вам часто доводилося помирати?

— О, регулярно. Якось я знімалася з Річардом Гаррісом, і йому знадобився цілий день, аби забити мене до смерті свічкою. П’ять сцен, сорок дублів. Бідолаха був виснажений, коли ми закінчили.

Сусідові очі витріщились, і Вероніка зрозуміла, що він бачив фільм і пам’ятав її роль. Тоді їй було двадцять два, і вона була оголена в кожній сцені без перебільшення. Її донька якось поцікавилася: «Мамо, а коли саме ти дізналася про одяг?» Вероніка відповіла: «Одразу після твого народження, люба».

Донька Вероніки достатньо чарівна, аби зніматися в кіно, але натомість вона робить капелюшки. Коли жінка думає про доньку, у неї болить у грудях від задово­лення. Вона не заслуговує мати таку розумну, щасливу, розсудливу доньку. Коли Вероніка розмірковує про себе — про власний егоїзм та нарцисизм, свою бай­дужість до материнства, зосередженість на власній кар’єрі, — їй здається неймовірним, що у неї в житті є така гарна людина.

— Я Ґреґ, — каже її сусід. — Ґреґ Голдер.

— Вероніка Д’Арсі.

— Що вас привело до Лос-Анджелеса? Роль? Чи ви тут живете?

— Я мусила бути тут через апокаліпсис. Граю мудру літню жінку в пустелі. Це моє припущення, що там буде пустеля. Я бачила лише зелений екран. Сподіваюся, справж­ній апокаліпсис прийде не раніше, ніж фільм з’явить­ся в кінотеатрах. Як гадаєте, так і буде?

Ґреґ визирає з вікна на пейзаж із хмар.

— Звісно. Це ж Північна Корея, а не Китай. Чим вони можуть у нас влучити? Ми не матимемо жодного апокаліпсису. Напевно, на відміну від них.

— Скільки людей живуть у Північній Кореї? — цікавиться дівчинка з іншого боку проходу, ота, в химерно великих окулярах. Вона уважно слухає їх, а тепер дуже по-дорослому нахиляється ближче.

Її мати напружено усміхається Ґреґові й Вероніці та поплескує дитину по руці.

— Не заважай іншим пасажирам, люба.

— Вона мені не заважає, — заспокоює чоловік. — Не знаю, дитино. Чимало людей мешкають на фермах, розкиданих десь у сільській місцевості. Гадаю, там є тільки одне велике місто. У будь-якому разі, я переконаний, із більшістю з них усе буде гаразд.

Дівчинка відкидається в кріслі та обмірковує почуте, а потім скручується на сидінні, щоб пошепотітися з мамою. Її мати міцно заплющує очі й хитає головою. Вероніка замислюється, чи помічає жінка, що досі поплескує дитину по руці.

— У мене теж є донька приблизно її віку, — повідом­ляє Ґреґ.

— А у мене є донька приблизно вашого віку, — озивається Вероніка. — Я люблю її понад усе у світі.

— Ага. Я теж. Я маю на увазі свою доньку, а не вашу. Утім, переконаний, ваша теж прекрасна.

— Ви повертаєтеся додому, до неї?

— Так. Дружина зателефонувала, щоб запитати, чи можу я перервати відрядження. Вона закохана в чоловіка, з котрим познайомилася у фейсбуці, і хоче, щоб я попіклувався про дитину, аби вона могла поїхати до Торонто на побачення з ним.

— О Господи. Ви серйозно? Ви про щось підозрювали?

— Я вважав, що вона забагато часу проводить онлайн, але, щиро кажучи, вона вважала, що я забагато часу буваю п’яний. Мабуть, я алкоголік. Мабуть, саме час щось із цим робити. Мабуть, щойно це доп’ю, одразу візь­муся. — Він ковтає останні краплі свого скотчу.

Вероніка розлучалася — двічі — і завжди чудово розуміла, що власноруч руйнувала родинне вогнище. Згадуючи, як погано вона поводилася, як ганебно користувалася Робертом і Франсуа, вона соромиться і гнівається на себе, тож щиро радіє, що може поспівчувати й висловити свою солідарність ображеному сусідові. Треба користуватися будь-якою нагодою спокутувати власні гріхи, хоч якою незначною.

— Мені страшенно шкода. Яку жахливу бомбу вона на вас скинула.

— Що ви сказали? — перепитує дівчинка з іншого боку проходу, знову нахиляючись ближче до них. Здається, її глибокі карі очі за скельцями ніколи не кліпають. — Ми збираємося скинути на них атомну бомбу?

Голос її лунає радше зацікавлено, ніж налякано, проте мама після цих слів різко й налякано видихає.

Ґреґ знову нахиляється до дитини, усміхаючись водночас люб’язно й насмішкувато, і Вероніка раптом шкодує, що їй не на двадцять років менше. Вона могла б бути вдалим вибором для такого чолов’яги.

— Я точно не знаю всіх військових можливостей, тому не можу сказати напевно. Але…

Закінчити йому не вдається, позаяк кабіна раптом наповнюється пронизливим завиванням, що діє на нерви.

Повз них мчить літак, слідом пролітають ще два в тандемі. Один так близько від лівого крила, що Вероніка встигає вихопити поглядом чоловіка в кабіні — він у шоломі, а обличчя закриває якийсь дихальний апарат. Ці літаки анітрохи не схожі на їхній «боїнг-777», що несе їх на схід… радше нагадують залізних соколів, сірих, як нако­нечники куль, як свинець. Вони мчать повз на такій швидкості, що їхній авіалайнер здригається. Пасажири скрикують, хапаються одне за одного. Немилосердні звуки бомбардувальників, з якими перетнувся їхній шлях, відчуваєш негайно всіма нутрощами. А потім вони зникають, залишивши в яскравій синяві довгі інверсійні сліди.

Западає приголомшена, шокована тиша.

Вероніка Д’Арсі дивиться на Ґреґа Голдера й помічає, що він розчавив своє пластикове горнятко в кулаці й воно розламалося на шматки. Він зауважує, що зробив, тієї самої миті, сміється й відкладає уламки на бильце.

А тоді знову повертається до дівчинки й закінчує речення, наче його нічого й не уривало:

— Але я б сказав, що все вказує на відповідь «так».

— Це Б-1, — пояснює їй коханий розслабленим, майже задоволеним голосом. — Лансери. Раніше вони перевозили ядерні боєголовки, але чорний Ісус поклав цьому край. Утім вони досі мають достатньо вогневої сили, аби засмажити кожну собаку в Пхеньяні. Це кумедно, адже зазвичай, щоб скуштувати смажену собаку в Північній Кореї, слід замовити її заздалегідь.

— Їм слід було повстати, — озивається Дженні. — Чому вони не повстали, коли мали нагоду? Невже їм потрібні концтабори? Невже вони хочуть помирати від голоду?

— У цьому і є різниця між західним менталітетом і східним світоглядом, — пояснює Боббі. — Там індивідуалізм вважається чимось ненормальним, — і пошепки додає: — У їхньому мисленні є щось схоже на те, як думають у мурашнику.

— Перепрошую, — озивається єврей у середньому ряду поруч із дівчиною зі сходу. Він типовий єврей, навіть без капелюха, пейсів і молитовної накидки на плечах. — Ви не могли б розмовляти тихіше, будь ласка? Моя сусідка засмучена.

Боббі стишив голос, але, навіть попри намагання розмовляти тихо, його тон схильний гриміти. Це вже не вперше створює йому проблеми. Він веде далі:

— Їй не слід засмучуватись. Уже завтра вранці Південна Корея зможе нарешті припинити непокоїтися через психопатів із протилежного боку демілітаризованої зони. Родини об’єднаються. Ну, деякі родини. Високопотужні бомби не дискримінують ані військове, ані цивільне населення.