Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 32)

Пілот нічого не казав в оголошенні про Корею, але той, хто дивився CNN протягом трьох останніх тижнів, знає, що йдеться про неї.

— У якій Кореї? — цікавиться чоловік із протилежного боку проходу. — У хорошій чи поганій?

Огрядний чоловік вбраний в огидно червоний гольф, який підкреслює колір його схожого на медову диню обличчя. Він такий великий, що звисає з крісла. Жінка поруч із ним — невеличка чорнява панянка з підтягнутою напруженістю штучно виведеного гінчака — притискається до вікна. На вилозі здорованевого піджака хизується емальований американський прапор. Фідельман одразу розуміє, що вони нізащо не змогли б потоваришувати.

Дівчинка налякано глипає на огрядного чоловіка й розгладжує сукенку на колінах.

— У Південній Кореї, — каже вона, відмовляючись грати в його гру з хорошими проти поганих. — Мій брат щойно побрався в Чеджу. Я повертаюся на навчання.

— Куди? — цікавиться Фідельман.

— МІТ[35].

— Я здивований, що тобі вдалося туди вступити, — втручається здоровань. — Згідно з квотами, вони мусять набирати певне число безграмотних міських дітлахів. А це означає, що таким людям залишається значно менше місць.

— Яким «таким людям»? — перепитує Фідельман, повільно і зважено артикулюючи. «Яким. Таким. Людям?». Майже п’ятдесят років у статусі ґея навчили його, що пропускати певні вислови повз вуха — помилка.

Здоровань не соромиться.

— Кваліфікованим. Людям, котрі цього заслуговують. Людям, котрі вміють рахувати. Математика — це значно більше, ніж уміння порахувати решту, коли купуєш трави на десять баксів. Чимало типових емігрантських спільнот страждають через квоти. А надто східняки.

Фідельман регоче — різко, напружено, недовірливо. Проте дівчина з МІТ заплющує очі й мовчить, а скрипаль відкриває рота, щоб вилаяти цього огрядного сучого сина, і знову закриває його. Влаштовувати сцену перед дівчиною було б неввічливо.

— Це Ґуам, а не Сеул, — заспокоює він сусідку. — І ми не знаємо, що саме там сталося. Це може бути що зав­годно. Вибух на електростанції. Просто інцидент, а не… якась катастрофа. — Перше слово, яке спало йому на думку, було «голокост».

— Брудна бомба, — знову втручається здоровань. — Закладаюся на сто доларів. Він засмучений, тому що ми щойно мало не влучили в нього в Росії.

Він — це Верховний керівник КНДР. Ширяться чутки, що хтось вистрілив у нього, коли він із державним візи­том перебував на російському боці озера Хасан — водойми на кордоні між двома країнами. Непідтверджені звіти повідомляють, що йому влучили в плече, влучили в коліно або взагалі нікуди не влучили; що влучили і вбили дипломата, який стояв поруч із ним; що вбили когось із двійників Верховного керівника. Якщо вірити інтернету, кілером був радикальний анархіст антипутінського спрямування, чи агент ЦРУ, замаскований під репортера «Асошіейтед прес», чи зірка музики K-Pop, що виступає під псевдонімом Екстра Поживна Їжа.

Держдепартамент США і ЗМІ Північної Кореї навдивовижу одностайно наполягали, що під час візиту Верхов­ного керівника до Росії жодних пострілів і жодних замахів не було. Як і більшість людей, що слідкували за цією історією, Фідельман вважав ці запевняння ознакою того, що Верховний лідер насправді мало не загинув.

А також вісім днів тому американський підводний човен, що патрулював Японське море, збив північно­корейську випробувальну ракету в північнокорейському повітряному просторі. Представник КНДР назвав це актом війни й пообіцяв помститися. Ну гаразд, не так. Він пообіцяв набити попелом рот кожного американця. Верховний керівник власною персоною не сказав нічого. Після замаху, якого не було, його ніхто не бачив.

— Вони не будуть такими дурнями, — сказав Фідельман здорованю, звертаючись до нього повз дівчинку-кореянку. — Подумайте, що б тоді почалося.

Маленька жиляста чорноволоса жіночка глипає на свого сусіда-здорованя зі слов’янською гордістю, і Фідельман раптом розуміє, чому вона терпить втручання у свій особистий простір. Вони разом. Вона кохає його. Навіть дуже.

Здоровань безтурботно відповідає:

— Сотня доларів.

Десь під ними лежить Північна Дакота, але Вотерс бачить лише горбисту хмару, що простяглася аж до горизонту. Капітан ніколи не бував у Північній Дакоті, й коли намагається уявити її, на думку спадає лише старий іржавий фермерський реманент, Біллі Боб Торнтон[36] і скрадлива содомія в зерносховищах. По радіо зв’яз­ку диспетчер із Міннеаполіса віддає 773-му команду піднятися до ешелону польоту три-шість-нуль і набрати швидкість нуль-сім-вісім Маха.

— Колись бував на Ґуамі? — цікавиться його старша помічниця з удаваною бадьорістю.

Вотерс ніколи раніше не літав із пілотом-жінкою і ледве може дивитися на неї — вона така гарна, що серце крається. З таким обличчям їй слід з’являтися на обкладинках журналів. До їхньої зустрічі за дві години до вильоту в конференцзалі лос-анджелеського аеропорту він не знав про неї нічого, крім прізвища — Бронсон. Його уява змалювала йому когось на кшталт хлопчини з оригінального фільму «Жага смерті».

— Бував у Гонконґу, — озивається Вотерс, шкодуючи, що вона така страшенно чарівна.

Вотерсу добряче за сорок, але виглядає він на дев’ятна­дцять — худорлявий чоловік із рудим волоссям, підстриженим під їжачка, та розсипом ластовиння на обличчі. Він нещодавно одружився і готується стати батьком: світлина його схожої на стиглий гарбузик дружини в літній сукенці висить на приладовій панелі. Йому не хотілося западати ще на когось. Вотерс соромився, щойно помічав гарну жінку. Водночас йому не хотілося бути холодним, офіційним, відчуженим. Він пишався своєю авіакомпанією, яка наймає більше жінок, хотів продемонструвати схвалення й підтримку. Усі розкішні жінки — кара для його душі.

— Сідней. Тайвань. Але не Ґуам.

— Ми з друзями займалися фрідайвінгом на пляжі Фай-Фай. Одного разу я підпливла так близько до чорно­перої акули, що могла її погладити. Фрідайвінг голяка — єдина краща за польоти річ.

Слово «голяка» вдарило Вотерса, наче розряд шокера. Такою була його перша реакція. А друга думка була про те, що вона, звичайно, знає Ґуам, бо служила на флоті, де й навчилася літати. Глипнувши на жінку краєм ока, капітан приголомшено помітив у неї на віях сльози.

Кейт Бронсон теж помітила його погляд і відповіла кривою зніченою посмішкою, продемонструвавши невеличку щілину між передніми зубами. Він спробував уявити її з поголеною головою й жетонами. Це було нескладно. Попри зовнішність дівчинки, у глибині ховалося щось неприборкане, жилясте й безрозсудне.

— Не знаю, чому я плачу. Не була там десять років. І друзів у мене там немає.

Вотерс обміркував кілька можливих заспокійливих реплік і по черзі відкинув усі. Нема нічого доброго в запевняннях, що все, можливо, не так погано, як вона думає, якщо насправді все, ймовірно, значно гірше.

Хтось смикнув двері. Бронсон підвелася, витерла тильним боком долоні заплакані щоки, подивилась у вічко й повернула засуви.

Це був Форстенбош, старший стюард, пухкенький розніжений чоловік із хвилястим білявим волоссям, ­метушливими манерами й маленькими очицями за товстими окулярами в золотій оправі. Він був спокійний, професійний і педантичний на тверезу голову, а коли хильне, робився веселим і манірним та лаявся так, що вуха в’янули.

— Хтось жбурнув на Ґуам атомну бомбу? — поцікавився він, одразу перейшовши до суті.

— Про те, що відбувається на землі, мені відомо одне: ми втратили зв’язок, — повідомив Вотерс.

— І що б це мало означати? — не вгавав Форстенбош. — У мене там ціла купа страшенно наляканих людей, і мені нічого їм сказати.

Бронсон гупнулася головою, нагнувшись під приладами, щоб сісти на місце. Вотерс удав, наче не помітив цього. Також удав, наче не помічає, що в неї тремтять руки.

— Це означає… — починає він, але саме в цю мить лунає попереджувальний сигнал, а тоді вмикається передавач із повідомленням для всіх, хто перебуває в повітряному просторі ZMP[37].

Голос, що лунає з Міннесоти, ледь хрипкий, урівноважений, безтурботний. Їх вчать говорити таким тоном.

— Це Міннеаполіський центр із високопріоритетними інструкціями для всіх літаків на цій частоті. Стратегічне командування США наказало нам очистити повіт­ряний простір для операцій з Еллсворта. Ми починаємо спрямовувати всі літаки до найближчих аеропортів, здатних прийняти їх. Повторюю, ми повертаємо на землю всі комерційні та екскурсійні рейси в зоні ZMP. Будь ласка, залишайтеся пильними й готовими вчасно відреагувати на наші інструкції. — Якусь мить лунає сичання, а тоді Міннеаполіс із чимось схожим на жаль у голосі додає: — Перепрошую, пані й панове. Дядькові Сему сьогодні по обіді знадобиться небо для незапланованої світової війни.

— Аеропорт Еллсворта? — перепитує Форстенбош. — Що у них там, в Еллсворті?

— 28-ме бомбардувальне відділення, — каже Бронсон, потираючи голову.

Літак різко нахиляється вбік, і Вероніка Д’Арсі дивиться прямісінько на скуйовджену перину з хмар унизу. З іншого боку салону крізь вікна ллється сліпуче сонячне світло. Привабливий пияк поруч із нею — на чолі в нього неслухняний кучерик темного волосся, що змушує її думати про Кері Ґранта чи Кларка Кента — несвідомо стискає бильця свого крісла. Жінка замислюється, чи боїться він літати, а чи просто випивака. Свій перший скотч він проковтнув, щойно вони піднялися на крейсерську висоту, три години тому, коли минула десята.