Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 31)

Крістабель понесли до медпункту, а я сіла. Поплескала її по руці, коли ноші пронесли повз мене, але вона була не при тямі. Я й сама була не проти зомліти.

Не одразу вдається повірити, що все це відбулося насправді. Іноді виявляється, що насправді нічого й не було. Повертаєшся назад і виявляєш, що всі баранці з загону поступово й несподівано розтанули, тому що континуум не зносить змін та парадоксів, якими ти його напов­нюєш. Люди, котрих ти рятувала з такими зусиллями, розлітаються, наче подавлені помідори якимось клятим пагорбом десь у Кароліні, а тобі залишається купка понівечених ганчірок і виснажена команда для Викрадення. Але не цього разу. Я бачила, як баранці тупцяють загоном, голі та більш приголомшені, ніж зазвичай. Лише зараз вони злякалися по-справжньому.

Коли я проходила повз, Ельфреда доторкнулася до мене. Вона кивнула — в її скромному наборі жестів це означало похвалу. Я здвигнула плечима, замислившись, чи це має для мене значення, однак у жилах досі вирував надлишок адреналіну, і виявилося, що я всміхаюся їй. Я кивнула у відповідь.

Ґен стояв біля загону. Я підійшла до нього, обійняла. Відчула, як закипіли всередині життєві сили. До дідька все, змарнуємо невеличку дозу й гарненько розважимося.

Хтось стукав у стерильну скляну стінку загону. Жінка кричала щось, плюючись у нас розгніваними словами. «Чому? Що ви з нами зробили?» Це була Мері Сондерґард. Вона благала свою лису одноногу близнючку зрозуміти її. Думала, що в неї якісь проблеми. Господи, яка вона була гарненька. Я щиро її ненавиділа.

Ґен потягнув мене подалі від стіни. Руки боліли, я зламала всі накладні нігті, хай і не шкрябала скло. А вона тепер, схлипуючи, сиділа на підлозі. Я почула з зовнішнього гучномовця голос офіцера, котрий інформував:

— …Центавр-3 — гостинна, кліматом схожа на Землю планета. Я маю на увазі вашу Землю, а не ту, якою вона стала. Подробиці побачите згодом. Подорож космічним кораблем триватиме п’ять років. Після посадки ви отримаєте коня, плуг, три сокири та двісті кілограмів зернових…

Я сперлася на Ґенове плече. Навіть у цю мить, у найгіршому становищі, їм було значно краще за нас. Мені залишилося, мабуть, років десять, і половину я змарную калікою. Вони — наша найкраща, найяскравіша надія. Усе залежить від них.

— …нікого не відправлятимуть силоміць. Ми хочемо ще раз і не востаннє підкреслити, що без нашого втручання ви б усі померли. Якщо ви залишитесь на Землі, ніколи не зможете вийти з цієї будівлі. Ми не такі, як ви. Ми — результат генетичного відбору, процесу мутації. Ми вижили, однак наші вороги еволюціонували разом з нами. Вони перемагають. Утім, ви маєте імунітет до хвороб, що вразили нас…

Я здригнулась і відвернулася.

— З іншого боку, емігрувавши, ви отримаєте шанс на нове життя. Це буде непросто, але ви американці й маєте пишатися своєю спадщиною першовідкривачів. Ваші предки вижили, і ви теж виживете. Цей досвід може стати корисним, і я запевняю…

Звичайно. Ми з Ґеном перезирнулись і розреготалися. Тільки послухайте це, народ. П’ять відсотків із вас протягом кількох наступних днів отримають нервовий розлад і нікуди не полетять. Приблизно така ж кількість укоротить собі віку тут або дорогою. Діставшись туди, шістдесят-сімдесят відсотків помруть за перші три роки. Ви помиратимете, народжуючи дітей, вас жертимуть тварини, вам доведеться поховати двох із трьох своїх малюків, ви повільно помиратимете від голоду під час посухи. А якщо виживете, гнутимете спину під плугом від зорі до зорі. Нова Земля — справжній рай, друзі!

Господи, як би мені хотілося полетіти з ними.

Відпускаємо вас. Джо Гілл

Джо Гілл розпочав свою письменницьку кар’єру з оповідання «Краще, ніж удома» майже двадцять років тому, а в 2007 році опублікував свій перший роман «Коробка у формі серця». Він написав ще три романи, які публіка оцінила, збірку новел «Чудер­нацька погода», десятки оповідань (чимало з яких публікувало видавництво «20th Century Ghosts») і серію графічних романів «Локі та ключ», відзначену кількома преміями. Він — син вашого скромного редактора, котрий невимовно пишається цим родинним зв’язком. Нова історія, написана спеціально для цієї збірки, — одна з найстрашніших. Молімося, щоб вона ніколи не втілилася в життя.

Голдер бавиться третім скотчем і вдає байдужість до відомої жінки, яка сидить поруч із ним, коли всі екрани в салоні враз робляться чорні й на них з’явля­ється повідомлення білими кутастими літерами: «УВАГА! ОГОЛОШЕННЯ!».

Система гучного зв’язку сичить статичними шумами. Голос у пілота молодий, це голос невпевненого підлітка, котрий звертається до натовпу на похороні.

— Народ, це капітан Вотерс. Я отримав повідомлення від нашої наземної команди і, поміркувавши, вирішив, що слід поділитися з вами. На авіабазі Андерсен на остро­ві Ґуам стався інцидент, і…

Система гучного зв’язку змовкає. Западає довга тривожна тиша.

— …Мені повідомили, — раптом продовжує Вотерс, — що Стратегічне командування США більше не має контакту ні з нашими збройними угрупованнями на місці, ні з офісом тамтешнього губернатора. З моря повідомляють, що… що бачили якийсь спалах.

Голдер підсвідомо втискається в сидіння, наче реагує на турбулентність. Що, в біса, означає спалах? Спалах чого? У цьому світі багато що може спалахувати. Дівчина може присоромлено спалахнути. Очі в любителя високих ставок можуть спалахнути, як він побачить гроші. Блискавки спалахують. Ціле життя може спалахом промайнути перед очима. Чи може спалахнути Ґуам? Цілий острів?

— Будь ласка, просто скажи, чи застосували проти них ядерну зброю, — бурмоче відома жінка ліворуч від нього своїм породистим, грошовитим, улесливим голосом.

Капітан Вотерс веде далі:

— Мені прикро, що я не знаю більше, а те, що я знаю, таке… — Його голос знов уривається.

— Приголомшливе? — припускає відома жінка. — Бентежне? Неспокійне? Оглушливе?

— Тривожне, — закінчує свою думку Вотерс.

— Гаразд, — озивається відома жінка з певним невдоволенням у голосі.

— Це все, що мені відомо просто зараз, — запевняє Вотерс. — Щойно отримаємо нову інформацію, поділимося з вами. Зараз ми перебуваємо на висоті близько одина­дцяти тисяч метрів і пролетіли приблизно половину шляху. До Бостона ми дістанемося, трохи випередивши розклад.

Потім лунають перешкоди й різке клацання, і монітори знову починають програвати фільми. Близько половини пасажирів бізнес-класу дивляться одне й те ж супер­геройське кіно: Капітан Америка кидає свій меч, наче фрисбі зі сталевими краями, й розтинає якихось потвор, що мають такий вигляд, мовби щойно вилізли з-під ліжка. Чорношкіра дівчинка, котрій дев’ять чи десять, сидить з іншого боку проходу від Голдера. Вона дивиться на свою маму і цікавиться стурбованим голосом:

— А де саме Ґуам?

Від її слова «саме» Голдера пересмикує, таке воно вчительське й недитяче.

Мама дівчинки відповідає:

— Не знаю, солоденька. Думаю, десь поблизу Гаваїв.

На доньку вона не дивиться. Ковзає поглядом туди-сюди з таким здивованим виразом, наче читає якісь невидимі інструкції. Як говорити зі своєю дитиною про обмін ядерними ударами?

— Це поблизу Тайваню, — пояснює Голдер, нахиляючись у прохід, щоб звернутися до дитини.

— Південніше від Кореї, — додає відома жінка.

— Цікаво, скільки людей там живуть? — розмірковує вголос Голдер.

Знаменитість вигинає брову.

— Маєте на увазі просто зараз? Якщо вірити звіту, який ми щойно почули, гадаю, дуже мало.

Скрипаль Фідельман вирішив, що дуже гарненька й дуже хвороблива з вигляду дівчинка-підліток, яка сидить біля нього, — кореянка. Щоразу, коли вона знімає навушники, щоб поговорити зі стюардесою або послухати оголошення, він чує, як з її самсунга лунає щось схоже на звуки K-Pop[34]. Сам Фідельман колись був закоханий у корейця, на десять років молодшого за нього, котрий полюбляв комікси, грав на досконалій, хай навіть ламкій скрипці та вкоротив собі віку, кинувшись під потяг на червоній гілці метро. Його звали Со, як у «справи так СОбі», чи «пристебни паСОк», чи «Це місіс АндерСОн», чи «Щось я переСОлив». Дихання Со завжди було солодким, наче мигдальне молоко, а погляд завжди сором’язливий, і він соромився бути щасливим. Фідельман завжди думав, що Со щасливий, аж доки той не стрибнув одного дня, наче танцюрист балету, на рейки перед 52-тонним потягом.

Фідельманові хочеться заспокоїти дівчину, та водночас не хочеться втручатися в її тривогу. Він подумки сперечається з собою, що сказати і чи потрібно це взагалі, і врешті-решт легенько підштовхує сусідку ліктем. Коли вона витягає навушники, він каже:

— Хочете чогось попити? У мене є пів бляшанки коли, яку я не пив. Вона не заразлива, я пив зі склянки.

Вона слабенько й налякано всміхається йому.

— Дякую. У мене всередині все зав’язалося вузлом.

Бере бляшанку і робить ковток.

— Якщо ваш шлунок нездужає, шипучка допоможе, — запевняє він. — Я завжди казав, що на смертному одрі останнім, що я захочу скуштувати, перш ніж попрощатися з цим світом, буде кока-кола.

Фідельман не раз казав ці слова іншим людям, але промовивши їх, одразу про це шкодує. За таких обставин його ремарка здається радше невдалою.

— У мене там родичі, — каже дівчина.

— На Ґуамі?

— У Кореї, — пояснює вона і знову нервово всміхається йому.