Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 30)

Перші з батраків уже поверталися з другою партією вантажу, затинаючись від побаченого: до кабінки, тісної, навіть коли всередині нікого не було, трамбували десятки людей. Один зі студентів мав такий вигляд, наче його вдарили в живіт. Він зупинився поруч зі мною, в його очах читалося благання.

— Послухайте, я хочу допомогти вам, просто… що відбувається? Це якась нова рятувальна операція? Тобто ми що, падаємо?..

Я перемкнула свій пістолет у режим електрошокера і вгамселила йому по щоці. Студент задихнувся і впав горілиць.

— Заткай свій грьобаний рот і ворушися, інакше я тебе вб’ю.

Його щелепа повернеться до нормального стану за кілька годин, і він не матиме змоги ставити дурні питання.

Ми впоралися з туристичним класом і рушили далі. Деякі з робочих бригад уже були страшенно зморені. Усі мали м’язи як у коней, але більшість не змогла б навіть бігцем подолати один поверх. Кільком ми дозволили зайти до порталу, включно з тими, кому за п’ятдесят. Господи. П’ятдесят! Кінець кінцем у нас залишилося четверо чоловіків і дві жінки, котрі видавалися сильними, й ми вичавлювали з них усі соки, аж доки вони мало не падали з ніг. Зате вдалося впоратися з усіма за двадцять п’ять хвилин.

Портапак з’явився, коли ми знімали з себе одяг. Крістабель постукала у двері кабіни пілотів, і звідти вийшла вже оголена Дейв. Поганий знак.

— Довелося заткати їх, — пояснила вона. — Клятий капітан збирався влаштувати тріумфальний марш літаком. Я все перепробувала.

Іноді доводилося це робити. Літаком керував автопілот, як зазвичай бувало на цій стадії польоту. Та якби котрась із нас заподіяла якусь шкоду пілотові, якось змінила запланований перебіг подій, усе б скінчилося. Робота була б змарнована, а рейс 128 зробився б недоступним для нас на віки вічні. Я нітрохи не розуміюся на теорії часу, але знаю практичні аспекти. Ми можемо діяти в минулому лише в ті моменти і в тих місцях, які нічого не змінять. Нам слід замітати сліди. Траплялися й відхилення: якось одна з Викрадачів залишила свій пістолет, і він упав разом із літаком. Його ніхто не зна­йшов, а якщо і знайшли, ніхто й гадки не мав, що це таке, тож ми легко відбулися.

Рейс 128 мав механічну несправність. Такі зазвичай найкращі — це означає, що нам не доведеться відволікати пілота від ситуації в кабіні аж до самої землі. Ми могли б заткати його й керувати літаком власноруч, адже він однаково не зміг би врятувати літак. Авіакатастрофи через помилку пілота майже непридатні для Викрадення. Ми здебільшого працюємо з вибухами в повітрі, бомбами й технічними несправностями. Якщо в катастрофі вижила хоча б одна людина — цей літак робився недоступним для нас. Наше втручання змінило б матерію часопростору, що залишається незмінною (однак може трохи розтягуватись), і ми б просто розтанули, щоб знов опинитися в підготовчому приміщенні.

У мене боліла голова. Страшенно кортіло під’єднатися до портапака.

— Хто налітав найбільше годин на «боїнгу-707»?

Це була Пінкі, тож я відправила її до кабіни разом із Дейв, котра могла скопіювати голос пілота для розмови з диспетчером. Бортовий реєстратор теж повинен зберегти переконливу інформацію. Із портапака стирчали дві довгі трубки, і решта солдатів присмокталися до них. Кожна з нас курила цілу жменю цигарок, мріючи викурити їх до кінця й одночасно сподіваючись, що на це не вистачить часу. Ворота порталу зникли, щойно ми кинули до них членів екіпажу й наше вбрання.

Довго непокоїтися не довелося. У Викраденні багато приємного, але ніщо не зрівняється з кайфом від підключення до портапака. Переливання після прокидання просто забезпечує нас свіжою кров’ю, збагаченою киснем та цукрами. А те, що ми отримували тепер, було божевільним зіллям з адреналіну, наднасиченого гемоглобіну, метамфетаміну, «білої блискавки»[32], ТНТ і «Kickapoo joyjuice»[33]. Це нагадувало феєрверк у самісінькому серці, копняк, від якого аж шкарпетки злітають.

— У мене волосся на грудях росте, — офіційно оголосила Крістабель.

Усі захихотіли.

— Передайте хтось мої очі.

— Тобі які — сині чи червоні?

— Здається, у мене дупа відвалилася.

Ми вже чули всі ці жарти раніше, та однаково несамовито реготали. Ми були сильні, сильні, й на одну золоту мить усі проблеми зникли. Усе було прекрасно. Я могла б розірвати лист металу одним змахом вій.

Однак від цієї суміші завжди робишся гіперактивним. Застава ніяк не з’являлася, не з’являлася, господи-боже, не з’являлася, і ми почали перейматися. Цій пташці недовго судилося літати.

А потім вони з’явились, і ми одразу завелися. Крізь портал пройшов перший із ганчірок, для схожості вбраний у знятий з якогось пасажира одяг.

— Минуло дві години тридцять п’ять хвилин, — повідомила Крістабель.

— Гос-поди.

Далі розпочалася тупа рутина. Хапаєш віжки на плечах ганчірки й тягнеш його проходом, перевіривши місце, написане в нього на чолі. Фарба протримається три хвилини. Саджаєш його, пристібаєш, знімаєш віжки й несеш їх назад, аби кинути в портал, хапаючи наступного. Слід довіритися, що з того боку все зробили правильно: пломби в зубах, відбитки пальців, потрібний зріст і колір волосся. Усе це здебільшого не матиме значення, а надто для рейсу 128, який згорить після падіння. Від них залишаться кістки та шматки, та й ті згорять дощенту. Але не варто покладатися на долю. Рятувальники, котрі займаються пошуками, дуже ретельно ставляться до всього знайденого — особливо важливі для них зуби й відбитки пальців.

Ненавиджу ганчірок. По-справжньому ненавиджу. Щоразу, коли хапаюся за віжки й виявляю, що це дитина, замислююся, чи це, бува, не Еліс. Невже ти — моє дитя, ти, овоче, слимаче, огидний хробаче? Я стала однією з Викрадачів одразу після того, як мозкові жучки зжерли життя з голови моєї малечі. Думка про те, що вона належала до останнього покоління, була нестерпною; решті людей доведеться жити з порожніми головами, вони мертві за всіма медичними стандартами, навіть тими, що існували в 1979 році, їхніми м’язами керують комп’ютери, підтримуючи тканини в тонусі. Ти дорослішаєш, зустрічаєш перехідний період зі здатністю до народження — одна з тисячі поспішаєш завагітніти, вперше відчувши пристрасть. А потім виявляєш, що твоя мама чи тато померли від хронічної хвороби, закодованої в генах, до якої не матиме імунітету жоден із твоїх дітей. Я знала про парапроказу: росла з пальцями на ногах, що геть зогнили. Та це вже було занадто. Що тут поробиш?

Лише одна з десяти ганчірок у цьому літаку мала індивідуальне обличчя. Створення нового обличчя, що витримало б медичний розтин, вимагало чимало часу та навичок. Решта були заздалегідь понівечені. У нас їх були мільйони, тож знайти щось, що пасувало б до тіла, було нескладно. Більшість продовжуватимуть дихати (занадто тупі, аби зупинитись), аж доки не впадуть разом з літаком.

Літак різко смикнувся. Я глипнула на годинник. П’ять хвилин до зіткнення. Нам має вистачити часу. Я саме вела останню ганчірку. Чула, як Дейв несамовито викликає землю. Із воріт з’явилася бомба, і я кинула її в кабіну. Пінкі повернула на ній сенсор тиску й вибігла з приміщення разом із Дейв. Лайза вже впоралась. Я схопила млявих ляльок у формах стюардес і жбурнула їх на підлогу. Двигун розлетівся, і його уламок протнув салон. Почалася розгерметизація. Вибухом бомби відірвало частину кабіни пілотів (аварійна команда на землі вирішить, — принайм­ні ми на це сподівалися, — що частина двигуна пролетіла крізь кабіну й убила екіпаж: саме тому бортовий реєстратор не записав більше жодного пілотового слова), ми повільно завалилися на лівий бік і полетіли вниз. Мене потягло до отвору в борту літака, але вдалося схопитися за сидіння. Крістабель так не пощастило. Її відкинуло назад.

Ми почали ледь помітно підійматися, втрачаючи швидкість. Раптом та частина літака, де в проході лежала Крістабель, задерлася вгору. У неї з вилиці сочилася кров. Я роззирнулася: всі зникли, а на підлозі купкою лежали три ганчірки в рожевих сукнях. Літак заглухнув, ніс смикнувся донизу, і підлога втекла з-під ніг.

— Ну ж бо, Бель! — крикнула я.

Ворота були за метр від мене, та я взялася повзти туди, де плавала в повітрі Крістабель. Літак підстрибнув, і вона гупнулася на підлогу. Неймовірно, але це, схоже, повернуло її до тями. Вона попливла до мене, я схопила її за руку, й ми знову попадали. Поки літак смикався в останній агонії, ми повзли до дверей. Портал зник.

Слів не було. Ми збиралися ввійти у ворота. Складно утримувати портал на місці в літаку, що прямовисно летить до землі. Коли літак заходить у штопор і починає розвалюватися на шматки, математика жахає. Так мені казали.

Я обійняла Крістабель, притримуючи її закривавлену голову. Вона була в запамороченому стані, але змогла всміхнутися та здвигнути плечима. Як дають, то бери. Я кинулася до вбиральні, тягнучи її за собою на підлогу. Притулилася спиною до перегородки, затиснувши Крістабель між ногами проти руху літака. Як нас учили на тренуваннях. Ми вперлися ногами в протилежну стінку. Я міцно обійняла Крістабель і заплакала в неї на плечі.

І ось воно з’явилося. Зелене сяйво ліворуч від мене. Я кинулася до нього, тягнучи за собою Крістабель, низько нахилившись, коли над нашими головами обличчям уперед пролетіли дві ганчірки. Чиїсь руки схопили нас і потягли до порталу. Я проповзла підлогою щонайменше п’ять метрів. З іншого боку можна залишити ногу, а запасної у мене не було.