Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 29)

Баранці були звичним для 1979 року явищем. Усі товсті й нахабні, вони не помічали свого життя в раю, як риби не помічають моря. Що думаєте, пані й панове, про подорож до майбутнього? Ні? Не можу сказати, що я здивована. А що, як я повідомлю вам, що цей літак прямує до…

Коли ми піднялися на крейсерську висоту, моя рука пікнула. Я подивилася на індикатор, прихований годинником «Леді Булова» та глипнула на двері однієї з убиралень. Відчула, як літак здригнувся від вібрації. Хай йому грець, не так швидко.

Портал був там, усередині. Я негайно вийшла і знаком наказала Даяні Ґлісон — голубоньці Дейв — піти в перед­ню частину.

— Подивись-но на це, — сказала я, прибравши гидливого вигляду. Вона зробила крок до вбиральні, але зупинилася, побачивши зелене сяйво. Я вперлася черевиком у її корму і штовхнула. Ідеально. Дейв випала нагода почути її голос, перш ніж вигулькнути тут. Однак, озирнувшись навкруги, вона навряд чи зможе витиснути з себе ще щось, окрім крику…

Дейв пройшла крізь ворота, поправляючи свій придуркуватий маленький капелюшок. Напевно, Даяна відбивалася.

— Удавай огиду, — прошепотіла я.

— Що за безлад, — озвалася вона, виходячи з уби­ральні. Це було непогане наслідування Даяниного тону, щоправда, бракувало акценту. Та незабаром це вже не матиме значення.

— Що там? — це була одна зі стюардес туристичного класу.

Ми відійшли вбік, аби вона могла подивитись, і Дейв штовхнула її всередину. Пінкі вигулькнула дуже швидко.

— Ми забарилися на кілька хвилин, — повідомила вона. — На тому боці змарнували п’ять хвилин.

— П’ять? — верескнула Дейв-Даяна.

Я почувалася так само. На нас іще чекали сто три пасажири.

— Ага. Вони не впоралися з керуванням після того, як ти проштовхнула крізь портал мою голубоньку. Цей час знадобився, щоб переналаштуватися.

До такого звикаєш. По обидва боки воріт час завжди плине з різною швидкістю, однак залишається послідовним — з минулого до майбутнього. Щойно ми почали Викрадення, коли я ввійшла до кімнати Сондерґард, повернутися в минуле там чи тут стало неможливо. Тут, у 1979-му, на все про все ми мали рівно дев’яносто чотири хвилини. А з протилежного боку не могли підтримувати портал довше ніж три години.

— Коли ти пішла, скільки минуло часу від сигналу тривоги?

— Двадцять вісім хвилин.

Звучало це кепсько. Знадобиться принаймні дві години, щоб налаштувати цих зануд. Якщо припустити, що у 1979-му більше не буде затримок, нам, можливо, вдасться впоратись. Але затримки траплялися завжди. Я здригнулася від самої думки про те, у що вплутуюсь.

— Отже, часу на ігри більше немає, — сказала я. — Пінк, повертайся до туристичного салону й поклич сюди обох дівчат. Скажи їм, нехай ідуть по черзі, і скажи, що у нас тут проблема. Ти знаєш цю частину.

— Ледве стримую сльози. Зрозуміла.

Вона поспіхом кинулася до хвостової частини. Майже одразу з’явилася перша стюардеса. Її привітна фірмова усмішка «Сан-Белт» застигла на обличчі, але зараз у неї стиснеться все всередині. О Господи, просто зараз!

Я взяла її за лікоть і потягнула за завісу попереду. Вона засапано дихала.

— Ласкаво просимо до сутінкової зони, — сказала я і притиснула пістолет їй до голови.

Дівчина зомліла, і я впіймала її. Пінкі та Дейв допомогли мені запхати її у ворота.

— Фух! Ця клята штука блимає.

Пінкі мала рацію. Дуже моторошний знак. Але зелене сяйво стабілізувалося під нашими поглядами з бозна-якою затримкою з протилежного боку. З порталу вистрибнула Крістабель.

— Запізнюємося на тридцять три, — повідомила вона. Не було сенсу розводити теревені про те, про що кожна з нас думала: справи кепські.

— Повертайся до туристичного класу, — віддала команду я. — Будь хороброю, всім усміхайся, але злегка перегравай, зрозуміла?

— Домовились, — озвалася Крістабель.

Ми швиденько взялися за інших без жодних пригод. Часу на розмови не було. За вісімдесят дев’ять хвилин рейс 128 мав розлетітися на шматки над горою, незалежно від того, впораємося ми чи ні.

Дейв пішла до кабіни пілотів, щоб переконатися, що екіпаж не завдаватиме нам клопотів. Ми з Пінкі мали попіклуватися про перший клас, а тоді повернутися до Крістабель і Лайзи в туристичний. Ми розіграли стандартну схему «кава, чай, молоко», покладаючись на свою швидкість та їхню інертність.

Я нахилилася до двох крісел ліворуч.

— Вам подобається політ?

Бах-бах. Двічі натиснути на гачок, притиснувши дуло до їхніх голів так, аби цього не бачили інші баранці.

— Привіт, народ. Я Менді. Летіть зі мною.

Бах-бах.

На півдорозі до кухні за нами допитливо спостерігали кілька людей. Проте люди не здіймають галасу, доки не переконаються напевно. Один баранець із заднього ряду підвівся, і наступну кулю я віддала йому. Тепер при тямі залишалося тільки вісім пасажирів. Я забула про усмішку й вистрілила чотири рази поспіль. Пінкі подбала про решту. Ми прожогом кинулися на інший бік завіси, й саме вчасно.

У задній частині туристичного класу піднявся галас, хай навіть близько шістдесяти відсотків баранців уже були оброблені. Крістабель глипнула на мене, і я кивнула.

— От що, народ! — зарепетувала вона. — Я хочу, щоб ви помовчали. Заспокойтеся й послухайте. Гей, ти, йолопе, заткай пельку, поки я не запхала ногу тобі в сраку!

Подиву від її слів вистачило, аби дати нам трохи часу. Ми вишикувалися стрілковою вервечкою поперек салону, тримаючи напоготові зброю, і, спершись на спинки крісел, націлились у проріджене, збите з пантелику стадо з три­дцяти баранців.

Пістолетів здебільшого вистачає, аби побожний страх відчули всі, крім хіба що якихось відчайдухів. По суті, звичайний електрошоковий пістолет — це просто пластмасова паличка з двома акумуляторними пластинами, між якими десь п’ятнадцять сантиметрів. У ньому недостатньо металу, щоб налякати когось викраденням літака. І для всіх людей починаючи з кам’яної доби до 2190 року він не більше нагадує зброю, ніж кулькова ручка. Тому техніч­ний відділ втискає їх у пластмасові корпуси справжніх бластерів, як у Бака Роджерса, з купою кнопок, миготливих вогників і схожим на кабаняче рило стволом. Навряд чи комусь із баранців колись щось схоже траплялося на очі.

— Ми опинились у великій небезпеці, а часу мало. Вам слід точно дотримуватися моїх інструкцій, і тоді з вами все буде гаразд.

Не можна давати їм час на роздуми, слід покладатися лише на свій статус Владного Голосу. Ця ситуація однаково не матиме для них сенсу, хай як ти її пояснюватимеш.

— Хвилиночку, гадаю, ви зобов’язані…

Повітряний адвокат. Я не вагаючись прийняла рішення: натиснула на спусковий гачок свого пістолета й застрелила його.

Пістолет видав такий звук, наче це була летюча тарілка, хвора на геморой, виплюнув іскри й невеличкі язики полум’я та витягнув до чоловікового чола зелений лазерний палець. Баранець упав.

Звичайно, все це було виставою. Але вона справляла враження.

А ще це було в біса ризиковано. Мені довелося вибирати між панікою, якщо той йолоп змусить їх замислитись, і ймовірною панікою після пістолетного пострілу. Проте коли хтось із двадцятого століття береться просторікувати про свої «права» і те, хто йому що «зобов’язаний», справи можуть вийти з-під контролю. Це заразливо.

Мій вчинок подіяв. Почулися крики, люди пірнали під сидіння, та прориву не сталося. Ми могли впоратись, але якщо хотіли завершити Викрадення, кілька баранців муси­ли залишатися при тямі.

— Підводьтеся. Підводьтеся, телепні! — загорлала Крістабель. — Його просто оглушили, нічого більше. Але я вб’ю наступного, хто почне випендрюватись. А тепер уставайте і слухайтеся моїх наказів. Спершу діти! Мерщій, якомога швидше біжіть у ніс літака. Робіть те, що вам накаже стюардеса. Ну ж бо, дітлахи, рухайтеся!

Я побігла назад до першого класу, показуючи дорогу дітям, повернула до відчинених дверей убиральні й гупнулася на коліна.

Вони закам’яніли. Дітей було п’ятеро — дехто з них плакав, а я від цього завжди втрачаю мову. Вони роззиралися на мертвих людей на сидіннях у першому класі й затиналися, мало не впадаючи в паніку.

— Гайда, діточки, — гукнула я їх, розквітнувши своєю особливою усмішкою. — Ваші батьки будуть з нами за хвилинку. Усе буде гаразд, обіцяю. Ходімо.

Я провела трьох через портал. Четверта дитина закомизилася. Вона була рішуче налаштована не переступати порогу. Вперлася розчепіреними руками й ногами, тож мені не вдавалося проштовхнути її. Я б ніколи не вдарила дитину. Вона вп’ялася нігтями мені в обличчя. Перука впала, і мала витріщилася на мою лису голову. Я проштовхнула її крізь ворота.

Дитина номер п’ять сиділа в проході, голосно ревучи. Хлопчику було, мабуть, років сім. Я побігла назад, підхопила малого, обійняла, поцілувала й кинула в портал. Господи, мені потрібно було перепочити, але на мене чекали в туристичному класі.

— Ти, ти, ти і ти. Гаразд, ти теж. Допоможіть їй, добре?

Пінкі натренованим оком виявляла тих, від кого нікому не буде зиску, навіть їм самим. Ми погнали їхню отару до носової частини літака, а тоді вишукалися вздовж лівого борту, звідки могли спостерігати за своїми робітниками. Щоб змусити їх працювати, не знадобилося багато часу. Ми змусили їх тягнути щодуху вперед позбавлені життя тіла. Ми з Крістабель залишилися в турис­тичному класі, а решта пішли вперед.

Адреналін у моєму тілі вже почав розщеплятися; піднесення від необхідності діяти зникло, і я почувалася дуже стомленою. На цьому етапі мене обов’язково накриває хвилею співчуття до бідолашних недоумкуватих баранців. Звичайно, так їм буде краще, звичайно, вони б загинули, якби ми не врятували їх з літака. Утім, коли вони побачать протилежний бік порталу, їм буде складно в це повірити.