Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 28)

Я різко прокинулася від нечутного сигналу тривоги, що вібрував у голові. Він не вимкнеться, доки не сядеш, тож саме так я зробила. Навколо мене у затемненій кімнаті по одному чи парами спали члени групи захоплення. Я потягнулася, почухала ребра й поплескала Ґена по волохатому боці. Він перевернувся. Отакий романтичний початок.

Витираючи заспані очі, я намацала на підлозі свою ногу, пристебнула і підімкнула її. Потім побігла вздовж ліжкових рядів до штабу.

У півтемряві світилося інформаційне табло. Авіа­компанія «Сан-Белт», рейс 128 із Маямі до Нью-Йорка. 15 вересня 1979-го. Ми чекали на нього три роки. Я мала б зрадіти, але хто може дозволити собі це, щойно прокинувшись?

Лайза Бостон пробурмотіла щось, прямуючи повз мене до відсіку підготовки. Я пробурмотіла щось у відповідь і рушила за нею. Навколо дзеркал увімкнулися лампочки, і я навпомацки дісталася до одного з них. Позаду тупцяло ще троє. Я сіла, підімкнулася й нарешті змогла відкинутися назад і заплющити очі.

Однак заплющеними вони залишалися недовго. Хутчіш! Я сіла рівніше, щойно моїми жилами потекла не мішанина, яку я використовувала замість крові, а високо­енергетичне пальне. Озирнулася і побачила кілька ідіотських посмішок. Поруч були Лайза, Пінкі і Дейв. Під віддаленою стіною повільно крутилася перед аерографом Крістабель, прибираючи європеоїдних рис. Ми скидалися на гарну команду.

Я висунула шухляду і взялася за підготовку свого обличчя. Це вимагало щоразу більших зусиль. Із переливанням крові чи без — я була схожа на смерть. Правого вуха тепер бракувало повністю. Губи більше не стискалися, постійно оголюючи ясна. Тиждень тому я загубила вві сні палець. А тобі що до того, падлюко?

Поки я працювала, один з екранів навколо дзеркала засвітився. Молода усміхнена білявка, високе чоло, круг­ле обличчя. Достатньо крупний план. Рядок, що повз під зображенням, повідомляв: Мері Катріна Сондерґард, дівоче прізвище Трентон, Нью-Джерсі, вік у 1979-му — 25 років. Крихітко, сьогодні твій щасливий день.

Комп’ютер розплавив шкіру на її обличчі, щоб показати мені структуру черепа, покрутив його, видав зображення в поперечному розрізі. Я вивчала схожості з власним черепом і помічала відмінності. Непогано і навіть краще за те, що мені діставалося раніше.

Я зібрала набір зубів, не забувши про невеличку щілинку між верхніми різцями. Щоки заповнилися спеціальною замазкою. Із дозатора випали контактні лінзи, і я вставила їх в очі. Вкладки в носі розтягнули ніздрі. Вуха не мали значення: їх однаково приховає перука. Я натягнула на обличчя голу маску з пластиплоті й почекала, поки вона всотається. Уже за хвилину маска лягла ідеально. Я усміхнулася собі. Як гарно, коли в тебе є губи.

У віконці доставки щось клацнуло, й воно викинуло мені на коліна біляву перуку і рожевий одяг. Перука ще була гаряча — щойно від стиліста. Я натягнула її, потім вдягнула колготки.

— Менді? Ти отримала профіль Сондерґард?

Погляду я не підвела, адже голос упізнала.

— Прийом.

— Ми помітили її біля аеропорту. Можемо допомогти тобі прослизнути всередину ще до зльоту, тоді ти будеш джокером.

Я застогнала і подивилася на обличчя на екрані. Ельфреда Балтімор-Луїсвілль, начальниця оперативної коман­ди: позбавлене життя обличчя й крихітні щілинки замість очей. А що поробиш, якщо всі твої м’язи померли?

— Гаразд.

Як дають, то бери.

Вона вимкнулась, а я витратила дві хвилини на спроби вдягнутися, не відриваючи погляду він екранів. Запам’ято­вувала імена та обличчя членів екіпажу плюс кілька відомих про них фактів. Потім поспіхом кинулася наздоганяти решту. Витрачений після першого сигналу тривоги час — дванадцять хвилин і сім секунд. Нам краще поквапитися.

— Клятий «Сан-Белт», — вилаялася Крістабель, смикаючи свій бюстгальтер.

— Принаймні вони відмовилися від високих підборів, — зауважила Дейв.

Минулого року нам довелося б балансувати проходами на восьмисантиметрових платформах. Усі ми були вбрані в коротенькі рожеві сукні з синіми та білими діагональними смужками спереду, а на плечах мали такі самі торбинки. Я метушилася, намагаючись пристебнути до голови не­оковирний капелюшок-таблетку.

Ми підтюпцем побігли до штабу оперативного контро­лю й вишикувалися біля воріт. Тепер від нас нічого не залежало. Ми могли лише чекати, коли ворота відчиняться.

Я стояла перша, за кілька кроків від порталу. Довелося відвернутися від нього, позаяк від цього видовища паморочилося в голові. Натомість зосередилася на спогляданні карликів, які сиділи за своїми консолями, купаючись у жовтому світлі, що лилося з екранів. Жоден із них не подивився на мене. Ми їм не надто подобалися. Вони мені теж. Усі якісь поморщені, змарнілі. Наші товсті ноги, сідниці та груди — докір для них, нагадування, що Викрадачі їдять уп’ятеро більше за них, аби зберігати для маскараду пристойну зовнішність. А ми тим часом продовжуємо гнити. Одного дня за консоллю опинюсь я. А потім мене вбу­дують у консоль, ув’язнивши нутрощі, і від мого тіла не залишиться нічого, крім смороду. Та й до дідька їх.

Я заховала пістолет у торбинці під мішаниною серветок і помад. Ельфреда подивилася на мене.

— Де вона? — поцікавилася я.

— У кімнаті в мотелі. Вона була на самоті з десятої вечора до дванадцятої години у день вильоту.

Виліт був призначений на 13:15. Часу в неї обмаль, і вона поспішатиме. Добре.

— Ти можеш підстерегти її у ванній кімнаті? Найкраще було б у самій ванні.

— Ми працюємо над цим.

Ельфреда намалювала кінчиком пальця щось схоже на усмішку на позбавлених життя губах. Вона знала, як я люб­лю діяти, але завжди казала: як дають, то бери. Однак запитання нікому не нашкодять. Люди завжди найбеззахисніші, коли витягаються, занурившись по шию у воду.

— Уперед! — крикнула Ельфреда.

Я зробила крок у портал, і все одразу пішло не так. Я вийшла з дверей ванної кімнати й дивилася на спальню. Розвернулась і крізь туман у порталі помітила Мері Катріну Сондерґард. Я аж ніяк не могла дістатися до неї, не ввійшовши знову до порталу. Не могла навіть вистрілити так, щоб не влучити у когось із протилежного боку.

Сондерґард стояла біля дзеркала — в найгіршому місці. Небагато людей швидко впізнають себе, але вона дивилася прямісінько на себе саму. Жінка побачила мене, її очі витріщилися. Я зробила крок убік, ховаючись від її погляду.

— Що, в біса… агов? Хто, в біса…

Я звернула увагу на її голос, спроби відтворити який могли стати ще тією забавкою.

Мені спало на думку, що вона ще допитливіша, ніж я боялася. Здогадка була правильною. Мері вийшла з ванної і пройшла крізь ворота, наче їх там і не було; утім їх там і не було, адже ця штука працює лише в один бік. Жінка була загорнута в рушник.

— Господи Ісусе! Що ви робите в моїй…

У такі миті часто бракує слів. Вона знала, що має щось сказати, але що? «Перепрошую, ми, бува, не зустрічалися з вами в дзеркалі?»

Я натягнула на обличчя одну з найчарівніших усмішок стюардеси.

— Перепрошую за свою появу. Я все можу пояснити. Розумієте, я… — Я вдарила її у скроню, вона заточилася й важко гупнулася. Рушник упав на підлогу. — …Зароб­ляю собі на коледж.

Жінка взялася підводитися, тож я вдарила її своїм штучним коліном під підборіддя. Вона залишилася лежати.

— Звичайне грьобане паливо! — просичала я, потираючи побиті кісточки пальців.

Але на це не було часу. Я вклякла біля жінки й перевірила пульс. Із нею все буде гаразд, але, здається, вона втратила передній зуб. Я на мить затрималася. Господи, мати такий вигляд без макіяжу, без протезів. Я була глибоко вражена.

Я схопила Мері під коліна й понесла до воріт. Вона висіла, як мішок розвареної локшини. Хтось потягнувся крізь портал, схопив її за ступні та смикнув. На все добре, люба. Як тобі ідея вирушити в довгу мандрівку?

Я сіла на її орендоване ліжко, щоб віддихатись. У неї в сумочці були ключі від машини й цигарки, справжній тютюн — на вагу крові. Я підпалила шість штук, прикинувши, що маю для себе ще п’ять хвилин. Солодкий димок наповнив кімнату. Таких цигарок більше не роблять.

Седан, орендований у «Герці», стояв на паркінгу мотелю. Я заскочила всередину й рушила до аеропорту. Глибоко вдихала багате на вуглеводні повітря. Бачила дорогу перед собою на сотні метрів уперед. Від перспективи мені мало не зробилося млосно, але я жила саме заради таких моментів. Неможливо пояснити, що таке опинитись у світі без технологій. Сонце розпеченою жовтою кулею сяяло в імлі.

Інші стюардеси підіймалися на борт. Дехто з них був знайомий із Сондерґард, тож я не базікала багато, нарікаю­чи на похмілля. Відмовка спрацювала, пролунало чимало співчутливих посміювань і лукавих коментарів. Вочевидь, це не було чимось надзвичайним. Ми піднялися на борт «боїнга-707» і приготувалися до зустрічі з баранцями.

Усе мало непоганий вигляд. Четверо солдатів з протилежного боку були наче близнюки тих жінок, із якими я працювала. До відльоту я не мала інших завдань, крім роботи стюардеси. Сподівалася, що ускладнень більше не буде. Одна річ — розвернутий в інший бік портал для закидання джокера до кімнати в мотелі, але «боїнг-707» на шестикілометровій висоті…

Літак був майже повний, коли жінка, роль котрої мала зіграти Пінкі, герметично зачинила передні двері. Ми покотилися до краю злітної смуги і піднялися в повітря. Я почала приймати замовлення на напої в першому класі.