Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 27)

Він, мабуть, відключився години на дві. Літак смикався в повітряних ямах десь над неосвітленими просто­рами Мексики. У проході — нікого, лише виписували петлясті кола в такт стрибкам літака кілька горняток. Стюардеси ніде не було видно.

Раян поспішив проходом, намагаючись не наштовхуватися на звислі руки й ноги пасажирів. Останній ряд крісел перед туалетом був порожній, і чоловік кинувся до них, наче змучена морською хворобою людина.

Щойно Рейберн дістався до крісел, літак тривожно пірнув униз, і чоловік гупнувся на сидіння. Серце ка­латало як несамовите, м’язи тремтіли від припливу марно витраченого адреналіну. Коли він кинув торбу на сусіднє сидіння, вона здалася невагомою. От лайно, оце він завівся. Слід було випити. Можливо, стюардеса дозволить купити пляшечку чогось міцного. Хай йому грець, може, вона навіть вип’є разом з ним. Він заслуговує чогось гарного після всього, що пережив.

Раян поколисав свій речовий мішок стегном. Той був невагомим, бо порожнім.

Від шоку його немов струмом ударило. Розчахнувши замок-блискавку, Раян запхав руку в торбу й виявив, що дивиться, як стискаються його власні пальці, коли вони з’явилися з дірки в дні. У торбі були лише кілька скручених пар шкарпеток і труси-боксери — мокрі, клеїлися до стінок торби, вкриті якоюсь гидкою чорною пастою. Дірка в подвійному нейлоні з’явилася не тому, що тканина порвалася. Це була грьобана роззявлена кругла дірка, немовби тканина розчинилася… чи її щось пожувало.

— Бляха! — процідив Раян крізь зчеплені зуби, дивлячись у прохід, де його речі витягнулися аж до старого місця, наче розкладені на розпродажі. Він, похитуючись, пішов проходом, щоб зібрати липкі стоси свого одягу. Нарешті рука наштовхнулася на щось важке, і чоловік схопив предмет, вдячно шепочучи, але виявилося, що це набір для гоління.

Раян відчував, як прикипіли до нього погляди, й був переконаний, що хтось насміхається з його скрути, проте всі обличчя відвернулися, притиснувшись до сусідського плеча або відкинувшись назад із роззявленим ротом.

Вереск двигунів, здавалося, стих, літак нахилився вперед, і горнятка в проході покотилися до носової частини. Вони що, вже почали спускатися?

Кінець кінцем Раян дістався до свого старого місця. Ден і Лорі міцно спали. Килим навколо сліпої дівчинки в кріслі 11D був мокрий, мов губка, де-не-де рідина зібралася в калюжки. Мабуть, її знудило, з огидою подумав чоловік, або обмочилася. У проході його маски не було, тож вона, напевно, впала під сидіння, коли він тікав. Під час хитавиці вона могла покотитися геть, могла опинитися де зав­годно в цьому клятому літаку. Він не мав іншого виходу, крім як вирушити на пошуки.

Раян почав уклякати поруч зі сліпою дівчинкою. Літак знову смикнувся вперед, і чоловік беркицнувся на підлогу. Він витягнув руку, прикриваючи голову, і влучив оком у бильце крісла. Впав, засміявся через власну незграбність, аж тут його щось протнуло.

Падаючи, він переніс вагу на праву ногу, і його простромила стріла чистого болю — біль зосередився під правою колінною чашечкою й прогризався в ніжну плоть між пучком сухожиль і зворотним боком коліна.

За ціле життя Раян не відчував такого болю, аж доки не спробував випрямити ногу: те, що протнуло делікатний механізм його коліна, луснуло десь усередині, й біль залив увесь навколишній світ.

Завиваючи, він скрутився на підлозі й притиснув простромлене коліно до грудей. Раян безупинно скрикував, але не одразу збагнув, як дивно, що ніхто в літаку не реагує на нього.

Потягнувшись до пари на місцях 11B й 11C, він так рвучко зісмикнув із них ковдру, що Денів роман полетів у прохід. Подружжя гупнулося головами, і чоловік сповз тулубом на столик. Із його лівої ніздрі потекла цівка темно-­червоної крові, а за нею з’явився кінчик палички для розмішування кави. Його дружина відригнула, і з її роззявленого рота виповзло щось — червона тінь, залита яскравою артеріальною кров’ю.

Зі слабких, обвислих Раянових губ зірвався стогін. Він знову сперся на ногу, і новий напад болю протнув ціле тіло. У лівій нозі стирчав ніж. Підкасавши джинси, він побачив біле пластмасове руків’я, що стирчало з рани прямісінько в западинці під колінною чашечкою.

Побачивши ніж, чоловік мало не зомлів від нудоти, але подив змусив дивитися далі. Його простромили пластмасовим ножем. Кінчик стирчав з іншого боку — хтось обто­чив або погриз його, і той став гострішим за скальпель.

Раян розвернувся і торкнувся сліпої дівчинки, сподіваючись, що змусить її заверещати, як пожежна сирена, проте вона лише гепнулася на бильце, вдарившись видов­женим порожнім черепом у чоловікове чоло. Її рот розчахнувся, губи були вкриті такими ж блискучими червоними плямами, як і просочений килим, посеред якого він сидів. Шкіра у дівчинки була холодна, як мармур, кінцівки безладно теліпались, як у ляльки, але вона смикнулася до чоловіка в посмертному нападі кашлю.

Вони з’явилися в неї з рота. Поки вона розривалася від кашлю, вони сповзали з губ і падали на затоплену луку дівочих колін, звідки кидали на Раяна злостиві погляди над бильцями.

Своїми рифленими тораксами й скошеними екзоскелетними кінцівками вони нагадували жуків чи паличників. Їхні тіла безладно позичили риси комах, рептилій та земноводних, але відразливі обличчя були (чи ховалися за) мініатюрними масками, які хорокуа надівали на свято врожаю.

Найвище з цих створінь було двадцять сантиметрів завбільшки, але вони зверхньо дивилися на Раяна зі свого сідальця — вони були його господарями.

Рейберн позадкував, відступаючи проходом до кабіни пілотів. Куди не кинь оком, він бачив, як мертвими тілами повзають ці створіння, глипаючи на нього над кріслами. Він минув матір із дітьми, розпухлими й чорними від задухи; бізнесмена, що згорбився над своїм ноутбуком (з того місця, де колись були очі, стриміли кулькові ручки); стюар­десу (відбита шийка пляшки пива «Імперіал» стирчала з отвору в її горлі). Раян відступав, аж доки його не зупинив твердий броньований корпус кабіни пілотів.

У літаку всі були мертві, але сьогодні кабіни пілотів захищені не гірше за банківські сховища. Раян кинувся до дверей, волаючи, щоб йому відчинили, поки його не вбили, щось убило всіх у салоні, але це був не він, він не винний і не заслуговує смерті…

— Пані й панове, дякуємо вам за політ компанією «Pura Vida» і просимо дочекатися повної зупинки літака, перш ніж вмикати особисті електронні пристрої та намагатися забрати багаж…

Це був спокійний, мало не сонний голос, що заколисував… і він був записаний. За розкладом вони прибували до Лос-Анджелеса не менше ніж за годину.

Двері лишалися запечатаними. Екіпаж за ними теж міг бути мертвий. А може, їм абсолютно байдуже, що тут відбувалося. Раян розвернувся, щоб пошукати телефон.

Темрява вистрибнула з крісел, затопила прохід і потек­ла до нього, мов армія мурах. Раян узявся гупати в двері, горлаючи без слів, але вони прийшли не для того, щоб убити його.

Вони хотіли, щоб маска дісталася йому. Вони принес­ли її чоловікові й поклали на підлогу.

Вони чекали, щоб він надягнув її.

Літак смикнувся, коли випущене шасі зустрілося з неса­мовитим вітром. Салон скидався на неосвітлену печеру, але крізь вікна вже лилось огидне натрієве світло Тіхуани, бурштинове, як водозлив у громадському туалеті.

Скрутившись під дверима, Раян повільно збагнув, що не помре. Занімілими пальцями він підняв маску, занадто пізно подивившись на неї новими очима. Це не сувенір, не скарб, навіть не маска взагалі.

Це двері.

Пролита ним кров відчинила їх. Щоб змусити їх піти, достатньо було знову відчинити двері. Це просто, нема іншого вибору, крім як погодитися.

Раян натягнув маску на обличчя. Її тверда шорстка внутрішня поверхня пестила чоловікове обличчя трісками, що росли й перепліталися в нього під шкірою.

Вони вилазили одне на одного, щоб дістатися Раянових вуст. Його вузький рот із іклами пропускав лише одне створіння за раз, а їхня кількість була незліченна. Вони поспішали його охопленим дрижаками тілом до воріт-зубів, і Раян відчував, як невгамовні, спраглі створіння гуртуються в його животі, відчував усередині себе цілий новий світ — холодний, чорний і нескінченний.

Перш ніж останнє створіння зникло у чоловіка в роті, «боїнг-727», різко смикнувшись, торкнувся колесами злітної смуги й помчав нею, наче це були розкидані брили.

Коли літак, зробивши останній пірует, нарешті зупинився і в салоні ввімкнулися вогні, жоден пасажир не заметушився, щоб увімкнути мобільник чи спробувати дістати з полиці свій багаж. Раян звівся на ноги і ще раз постукав у двері кабіни пілотів, але те, що причаїлося за ними, заповзялося там і лишитись.

Він відсунув засув на дверях салону й повернув колесо. Двійко вантажників допитливо притиснулися носами до ілюмінатора й постукали по склу. Раян усміхнувся їм, забувши, що його обличчя в масці, й розчахнув двері.

Він намагався все пояснити, але вони на нього не дивилися. Вони впали на коліна, задихаючись від червоного мокротиння. Чоловік протиснувся повз них, спустився сходами, а тоді уклякнув і поцілував злітну смугу роздвоєним чорним язиком.

Як добре після всіх цих поневірянь повернутися додому…

Авіаційний удар. Джон Варлі

Джон Варлі народився в Техасі й навчався у Мічиґанському державному університеті, отримуючи Національну стипендію за заслу­ги; можна припустити, що цей університет він обрав тому, що з усіх можливих варіантів МДУ розташовувався на найбільшій відстані від Техасу. Дехто з наукових фантастів має геніальні ідеї, а дехто володіє чудовим письменницьким стилем. Варлі — один із небагатьох щасливчиків, котрі можуть похизуватися тим і тим. «Авіаційний удар» був опублікований у 1977 році (під псевдонімом Герб Боем — поєднанням його середнього імені та материного дівочого прізви­ща, який він узяв через те, що в тому ж номері «Азімова» надрукували ще одне його оповідання), його номінували на премії «Г’юґо» та «Неб’юла», у 1983 році історія розрослася в роман «Тисячоліття», а у 1989-му її екранізували. Почавши її читати, ви не зможете відірватися. Тож ласкаво просимо на борт рейсу 128 компанії «Сан-Белт», що виконує політ із Маямі до Нью-Йорка. Однак пасажири, можливо, прямують до значно віддаленіших місць.