Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 26)

Салон був заповнений трохи більше ніж наполовину. Близько п’ятдесяти пасажирів, дві третини з них — американці. Люди здебільшого вже вимкнули лампочки й намагалися заснути на подушках із переробленого паперу, скрутившись калачиком під тонкими нейлоновими ковдрами.

Знайшовши своє місце, Раян застогнав. 11А, під вік­ном, прямо біля крила, поруч із довговолосим та бородатим європейцем і повногрудою азіаткою, котра вовтузилася й налагоджувала несправну вентиляцію на стелі. Обережно підвівшись, аби дозволити йому протиснутися на своє місце, чоловік назвався Деном, а дружину відрекомендував як Лорі.

— Хочете щось почитати? — запропонував він, про­стя­гаючи книжку в паперовій обкладинці. — Я сам написав.

— Досить набридати людям, любий, — пробурмотіла його дружина.

Раян похитав головою й витягнувся на порожніх кріслах з протилежного боку проходу.

Стюардеса розпочала свою пантоміму з інструкціями до польоту, показуючи жестами, як надіти маски та де розташовуються аварійні виходи, під тріскучий супровід іспанською мовою, коли остання пасажирка, затинаючись, подолала вузький прохід і мало не всілася на Раянову торбу.

Рейбернові вдалося вчасно вихопити свій багаж з тіні велетенських сідниць, що опускалися прямісінько на нього. Він уже збирався був сказати: «Дивися, куди сунеш, ідіотко», коли побачив білий ціпок, затиснутий у товстій старечій руці.

Раян заціпенів. Він припав до вікна, а якби сидів біля аварійного виходу, то схопився б за ручку, смикнув її й вистрибнув на крило.

Виставивши перед собою для захисту руку, він спробував протиснутися подалі від цього місця. Сліпа жінка наштовхнулася на стюарда, котрий допомагав їй сісти, потім на бильце сидіння 11С і, намагаючись схопитися за щось рукою, впала йому простісінько в обійми.

Придивившись уважніше, Раян побачив, що сусідка — зовсім дівчинка, років тринадцяти, з довгим кінським обличчям і жахливим рубцями від вугрів. Очі на обличчі випиналися, немов не повністю закручені лампочки. Зіни­ці закотилися, наче дивилися крізь стелю, напівприкриті важкими сонними повіками. Її білий ціпок смикнувся і влучив Раянові по ногах.

Раянові знадобилася мить, аби віддихатись, і трохи більше, щоб опанувати думки. Якщо вільних місць так багато, якого біса її посадили біля нього? Молодий самот­ній американець сидить поруч зі сліпою дівчинкою-іноземкою — ця ситуація напрошувалася на неприємності.

— Хіба в літаку недостатньо вільних місць?

Стюард повернувся до хвостової частини проходу, щоб під фонограму допомогти інструктувати пасажирів.

Напевно, вона не лише сліпа, а ще й глуха, а може, не розуміє іспанської; дівчинка опустилася на місце 11D й сиділа, міцно стиснувши коліна та обхопивши торбинку ручної роботи в народному стилі.

Літак невміло смикнувся назад, а потім покотився на злітну смугу з такою запаморочливою хиткою швидкістю, що Раян замислився, хто кермує літаком. Може, сліпа дівчинка піде в кабіну й допоможе?

Турбіни закрутились, і Рейберн помітив, що дівчинка не пристебнула пасок.

— Сеньйорито, пасок слід пристебнути…

Вона ледь помітно гойднулася, але не відповіла. У руках дівчинка стискала крихітне розп’яття й низку пластмасових чоток, що світилися в темряві і які вона часто цілувала, підносячи до пухких потрісканих губ.

Стюардеса сіла і пристебнулася в передній частині літака. Вочевидь, відповідальність лягла на нього. Через почуття обов’язку та гуманність, подумав Раян, тягнучись, щоб пристебнути пасок сусідки.

— Дозвольте я допоможу вам…

Дівчинка схопила його руку спітнілими тремкими долонями. Вона скрикнула, наче прокинулась від глибо­кого сну й виявила, що її мацають; порожні очі витрі­щалися, немов бачили, як у вічній темряві плаває його обличчя.

Вирвавши руки, Раян спробував заспокоїти сусідку, більше не торкаючись її, але не вдавалося. Вона не чула або не розуміла його, і так перелякана польотом, посеред якого її раптом узявся лапати незнайомий чоловік. Почуваючись дещо присоромлено, Раян озирнувся в пошуках допомоги, але, схоже, ніхто нічого не помічав. Ревіння двигунів гучнішало й заглушило її зойк, а тоді якесь хитке п’яне пришвидшення втиснуло їх у крісла.

Коли шасі сховалось, а літак відірвався від землі, дів­чинка повернулася до своїх мовчазних молитов. Раян сів обличчям до стіни та зробив собі подушку зі світшота. Краплі дощу шмагали скло, а за вікном танцював, стікаючи кров’ю, миготливий червоний вогник на крилі. Містечко на узбережжі застрягло в клаптях туману, наче велетенський повітряний змій між гілок. Лише кілька загублених вогнів, що могли бути кораблями на морі, свідчили, що місто, яке він щойно покинув, досі внизу.

Рейберн був загартованим мандрівником. Міг спати де завгодно й за будь-яких обставин. Він міцно обхопив ногами свій речовий мішок на підлозі і спробував позбутися думок. Однак йому знадобилося трохи часу, адже щоразу, коли він поринав у дрімоту, сліпа дівчинка голосно кашляла в кулак.

Його думки продовжували повертатися до маски. Митник, побачивши її, закашляв кров’ю, але відпустив його. Невже це просто якийсь божевільний збіг? Плем’я хорокуа знищила хвороба, тож виходило, що їхній фольк­лор вигадав таких собі чарівних духів для захисту та помсти, але їм це не допомогло. Вони давно зникли, а їхня дивакувата сумна релігійка залишилася приміткою до антропологічної книжки, яка так захоплює мільйо­нерів, котрим кортить грати в покер з кровожерливими язичницькими богами. Невже ці маски стали таким собі розповсюджувачем вірусу? Це могло б дещо пояснити, якби він захворів, проте Раян почувався нормально, якщо не зважати на звичні тропічні висипки та розлади. З усіх проклять він вірив лише в прокляття бідності.

Вони піднялися на дев’ятикілометрову висоту, коли Раян вирішив, що не спатиме, а докладе всіх зусиль, аби набратися. Він кілька секунд розтирав очі долонями. Мабуть, слід перепросити сліпу дівчинку чи краще навіть пересісти. Раян повернувся, щоб оцінити її стан, і опинився віч-на-віч із маскою хорокуа.

Маска була на дівчинці. Білки її порожніх очей миготіли в щілинах, вирізаних під навислим, плямистим, як у ягуара, чолом. Кожна грань її кутастого обличчя була розмальована іншим тваринним принтом, ніби в цій мстивій потворі злилося все життя джунглів. А опинившись на обличчі сліпої дівчинки, маска ожила.

Стилізовані гіллясті роги, що стирчали з лінії підборіддя та скронь, мерехтіли кобальтовою синявою, наче полум’я газових ріжків. Перекручені ікла у вищиреному роті розчахнулися, мов штифти замка, а з судомних губ йому на сорочку бризнула цівка чорної крові.

Раян відстрибнув, гупнувся головою в багажну полицю та впав на своє місце. Кров, якою його забризкало, була холодна, липка й кишіла якимись прудкими створіннями, що, посмикуючись, зникли під одягом, перш ніж він устиг обтрусити їх. Інші пасажири не почули його крику. Покорчені дівочі руки перегородили шлях до відступу. Вона притискалася ближче, продовжуючи викашлювати згустки крові з паразитами, що просочувала його, і Раян тонув у цій крові, випроставши руки й намагаючись зірвати з дівчинки маску.

Маска відійшла зі звуком, який видають іржаві цвяхи, коли їх висмикують з гнилого дерева. Разом із нею відірвалося обличчя, і дівчинка втиснула Раяна в стіну, притискаючись до його грудей холодною липкою вилицею.

Прокинувшись, Раян, напевно, скрикнув. Обличчям він притискався до холодного вікна. Решта тіла свербіла від поту. Чоловік почувався п’яним, мовби закинувся кількома пігулками амбіену[31], хильнувши перед цим декілька чарок текіли.

Він повільно, обережно повернувся подивитися на сліпу дівчинку. Вона сиділа рівнісінько, закинувши голову на твердий підголівник, а її ритмічне дихання нагадувало булькання води в страшенно забитій каналізації.

Її столик був опущений, на ньому стояла напівпорожня пластянка, а поруч лежав пакуночок із фольги, з якого висипалося щось на кшталт маринованих фруктів, і її чотки, що світилися в синюватому мороці, наче плутоній. Поки він спав, розвезли напої.

На дівчинці була сукенка з домотканої бавовни, рясно вигаптувана крикливими метеликами і пташками. Поки Раян розглядав свою сусідку, стримуючи бажання вщипнути себе, вона розривалася від невпинного задушливого кашлю з червоною мокротою. Нахрін це, подумав він і схопив свою торбу. Обережно прибравши сміття з її столика, він склав його на спинці крісла 10D й розстебнув свій пасок.

У салоні було спекотніше, ніж на грьобаному Юкатані. У внутрішньому вусі пульсувало, як завжди під час польо­тів, але здавалося, наче він опинився глибоко під водою, а не долає горішні шари атмосфери. Єдиними джерелами світла були оптоволоконні смужки вздовж проходу та кілька вогників над пасажирами — ті куняли над своїми ноутбуками або читали кіндли, запхавши у вуха навушники від айподів.

Почергово пересуваючи кінцівки з абсолютною зосе­редженістю, Раян підвівся зі свого місця, перекинув ногу над колінами дівчинки та опустив її в проході. Це був гарний план, і він поводився дуже обачно, але ступня на чомусь послизнулась, і чоловік витягнувся в шпагаті з придушеним зойком.

Коліна дівчинки уп’ялися йому в сідниці. Раян приготувався до криків та ударів кулаками, але нічого не сталося. Дівчинка так несамовито закашлялась, що він відчув її подих крізь сорочку. Змагаючись із панікою, Рейберн переліз через дівчинку в прохід, схопив свою торбу й перекинув її над опущеною вві сні головою пасажирки з місця 10D — огрядної квочки з вусами та подвійним оберемком зіщулених у неї на колінах дітей.