Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 25)

Раян роззирнувся, розгорнув готівку, яку тримав у руці, й підштовхнув до митника. Стрімкий потік пасажирів рухався крізь металошукач до виходів на посадку.

— Мій рейс відлітає за десять хвилин, друже.

Продовжуючи кашляти, митник відпустив Раянові документи й жестом відігнав його, наче хмару комарів. Із чоловікового кулака тоненькими нитками звисав слиз.

Раян поспіхом запхав речі в торбу, засунув у кишеню гроші, розвернувся, піднявся поламаним ескалатором, минув довгий майже не освітлений термінал у напрямку свого виходу й аж тоді помітив, що його папери липкі від слини, поцяткованої крапельками крові.

Господи, оце так служба безпеки… Намагається розвести тебе на бабло й заражає туберкульозом. Нічого смішного в цьому не було, але Раян мусив розреготатися, аби не закричати. Вони схопили його, впіймали на гарячому. Той погляд митникових очей, коли він розстебнув подвійне дно, після чого йому зробилося зле… Його оливкова шкіра зблідла, а очі мало не скотилися щоками прямісінько в Раянів пакунок із брудною білизною, де лежала та штука. Сумний виродок знав, на що дивиться. Знав, але нічого не сказав і не торкнувся грошей.

Якщо у світі існувало щось, що могло змусити Раяна перехреститися й промовити молитву, це була та штука в його торбі; і не тому, що він вірив у її магію. Якщо провезти через кордон кіло чистого колумбійського сніжку, можна заробити тридцять штук, перш ніж його розведуть. За дев’ятсот грамів вирізьбленої вручну твердої деревини у своїй торбі Раян міг отримати вдвічі більше, та якщо його впіймають, залишиться молитися про екстрадицію і строк у федеральній в’язниці.

Раян Рейберн ІІІ не збирався облаштувати своє життя так, як це вийшло. Зазвичай він розкладав наживку й чекав, що вона йому принесе. Свій трастовий фонд він профукав на отримання ступеня бакалавра з історії мистецтва, а решту батьківських активів змарнував на тягання Південною Америкою замість пошуків роботи. За три роки поневірянь та отриманих за допомогою неабияких зусиль знань у найтемніших куточках земної кулі він нарешті вивчив урок, який батьки намагалися втовк­мачити йому ще в Пало-Альто. Бути бідним — відстій.

Повернувшись до Каліфорнії, Раян рішуче налаштувався збудувати зі своєю непрактичною освітою кар’єру. Він вивчив галерейний ринок, почав збирати контакти приватних колекціонерів і наштовхнувся на осередок субкультури диваків, які полювали на доколумбові артефакти. Узявся їздити на закупи в різні місця від Мехіко до Вогняної Землі, шар за шаром знищуючи посередників, аж поки в його клієнтському переліку не опинилася дюжина доткомних[26] мільйонерів. Половина старожитностей у південноамериканських музеях були підробками, тож археологи працювали потайки, намагаючись не підпускати до себе грабіжників. ООН та американській митниці вдалося зупинити кілька злочинних мереж, що діяли поблизу Пало-Альто та Стенфорда, проте Раян не світився в колах, котрі працювали напоказ. Його клієнти не хизувалися трофеями з розграбованих поховань на благочинних збіговиськах, а він не торгував лайном, яке можна побачити в «National Geographic».

Хорокуа жили у високогірних долинах хребта Корди­льєра-де-Таламанка, менш ніж за триста двадцять п’ять кілометрів від столиці, та все ж дістатися туди пішки від найближчого проїзного шляху можна було, лише витратив­ши цілий день. Спочатку їх вважали племенем кам’я­ної доби, яке не знало цивілізації, однак у 1950 році фотографо­ві Смітсонівського інституту вдалося сфотографувати їх.

Його світлини ритуалу врожаю хорокуа розповіли трагічну історію їхнього попереднього контакту з цивілізацією, приховану в химерній церемонії. Чоловік у грубо зробленому костюмі бика несамовито гасав навколо сільських хатин усю ніч аж до світанку, а потім з’являлася процесія духів-хранителів у масках, котрі прийшли побороти бика, плюючись на нього кров’ю, після чого він слабшав і помирав. Хранителі у своїх вирізьблених із дерева масках пили кукурудзяну горілку з різноманітними отрутами, викликаючи появу у своїх животах diablitos, які мали помститися за тортури й геноцид, що вдесятеро зменшили плем’я та змусили вцілілих переховуватися у найвіддаленіших туманних лісах Таламанки.

Хорокуа були примітивним з усіх поглядів племенем, яке занадто довго й тяжко боролося за базове виживання, аби створити якісь вигадливі культурні скарби. Їхнє вітання з іноземцями по суті було проханням про їжу. Проте маски для свята врожаю на фотографіях стали справжнім відкриттям.

Усі маски були «розмальовані ротом» (тобто фарбу видували крізь очеретину) в яскраві гарячі кольори, що складались у вигадливі візерунки, які більше нагадували руни, ніж абстрактні орнаменти. Попри ворожість зовнішнього світу, маски хорокуа спровокували справжнє божевілля серед колекціонерів у 70-х. У 1982 році останній представник племені помер від грипу. Однак сусідні племена продовжували боятися їхніх масок.

Не маючи аналогів у цій місцевості, маски були химернішими, вигадливішими та жахливішими за божеств майя чи ацтеків. Сумішшю людських, комашиних, квіткових та тваринних рис вони скидалися на полінезійські й були насичені такою гарячкуватою злістю, що навіть найсуворіші готичні ґорґульї поруч із ними нагадували кольорових мультиплікаційних ведмедиків.

З того, що Раянові вдалося знайти в друкованих джерелах, він зробив висновок, що маски були недоброзичливим варіантом латиноамериканських фей, яких називали дуенде[27]. Це слово походило від іспанського dueño, господар, адже вони були справжніми господарями тих місць, де жили поруч із людьми. Утім іспанська назва, яку дали їм (та й самим хорокуа) сусіди, більше пасувала духам, котрих ніхто не бачив, проте всі боялися, — diablitos, дияволята.

Раян зібрав неймовірні погребальні амулети народу моче[28] під час подорожі-розвідки Колумбією та Перу й успішно надіслав їх своєму таємному клієнтові в Каліфорнію. Він полетів до міста Панама, а звідти поїхав джипом до Кордильєри-де-Таламанки, аби вирушити в похід до Серро-ла-Муерте й розслабитись. Він не сподівався знайти жодних сліди культури хорокуа в музеях примітивних культур і пастках для туристів у безіменних гірських поселеннях. Так і сталося. Самі підробки та імітації — сміття, видовбане з бальси й навмання розфарбоване акриловими фарбами метисами з гір, котрі знали про хорокуа менше за найнедоумкуватішого Раянового клієнта.

Раян Рейберн ІІІ ніколи не завдавав собі клопоту підга­няти успіх. На цьому шляху чекають тільки божевілля та виразки, достатньо спитати в Раянів ІІ й І. Він просто дозволяв усьому гарному притягатися до нього, як завжди і бувало. Стара сліпа жінка перед хижею з холодиль­ником, наповненим теплою, як кров, фантою, зробила дивний жест і закашлялася в кулак, коли він запитав її внучку про хорокуа. Закашлялася в покручену артритом клішню, а коли розтиснула пальці, з долоні злетів червоний метелик.

Дівчинка прикинулася німою, але, допиваючи третю фанту, Раян потинявся поселенням. Усі чоловіки пішли на полювання або рубати дерева, і його не бачив ніхто, крім голого хлопчака, у котрого ще навіть яєчка не опустилися. Хижки купчилися восьмикутником навколо криниці обабіч ідола з мильного каменю заввишки по пояс, такого обвітреного й потертого, що його вирізьб­лені риси перетворилися на ледь помітні западинки.

Раян мало не скрикнув і підкинув у повітря свою бляшан­ку з газованою водою. Це було село хорокуа або його реконструкція, однак імовірність другого варіанту невисока. Чимало племен у цій місцевості ховали своїх небіжчиків під власними будинками, а потім ішли далеко геть. Місце, на якому колись жило вимерле плем’я, нагадувало Чорнобиль кам’яної доби.

Після цього знову з’явилася сліпа старушенція й продала йому за двісті доларів маску. Так Раян збирався розповідати всім допитливим. Він розповів собі цю історію достатню кількість разів, аби майже повірити в неї самому. Те, що сталося насправді, навряд чи було його найгіршим у житті вчинком, тож немає сенсу воскрешати спогади про це.

Маска була автентичною. Здавалося, вона важить кілька­десят кілограмів, проте насправді вирізана з якоїсь невідомої багряно-чорної деревини з джунглів і легша за воду. Фарбами слугували природні барвники: темний інди­го отримували з azul mata[29], бліде прозоре золото — з цибуляного лушпиння, полум’яно- помаранчевий — з плодів аннато[30], багряно-фіолетовий добували з залоз вимираючого молюска, якого називали munice. Несподіваний спалах глибокого тьмяного червоного кольору на зворотному боці маски скидався радше на дикунський підпис, ніж на випадковість, і це, напевно, піднімало її вартість.

У нього вже був постійний покупець — власне кажучи, двоє, і вони несамовито заздрили один одному та змагалися. Коли його літак приземлиться в Лос-Анджелесі, він зможе віддати маску за п’ятдесят тисяч, а то й удвічі більше, якщо протримає її достатньо довго, аби розпустити стримані чутки, що обернуться війною ставок.

Змучений старший стюард притримав для нього двері, не перевіряючи документів. Вийшовши на бетонну смугу, Раян неначе потрапив під видихнутий твариною смерч. З усіх боків злітну смугу стінами смарагдового вогню оточували джунглі. «Боїнг-727» компанії «Pura Vida» нудьгував, чекаючи, поки останні заблукалі пасажири поквапом піднімуться трапом і зникнуть усередині.