Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 3)

За ним ішла бортмедсестра, рішуча і професійна в ході, вбранні та жестах; на борт вона теж піднялася без допомоги. Я так само привітався з нею. Упізнав: одна з тих, кого я регулярно перевозив із Кларка на Філіппінах до Дананґа і в зворотному напрямку на початку своєї кар’єри. Вона була лейтенанткою зі сталевим поглядом і сріблястим волоссям. Колись недвозначно — і то не раз — натякала мені, що будь-який йолоп, котрого вигнали зі школи, виконував би мою роботу краще за мене. На формі в неї було написано «Пембрі». Вона доторкнулася до хлопцевої спини й повела його до крісел, але не прохопилася жодним словом, навіть якщо впізнала мене.

— Сідайте де заманеться, — дозволив я. — Я технік-сержант Девіс. Ми злетимо менш ніж за пів години, тож влаштовуйтеся зручніше.

Хлопець на мить завмер.

— Ви мені не казали, — звернувся він до медсестри.

Вантажне відділення «старліфтера» з виставленими на загальний огляд, а не захованими, як в авіалайнері, нагрівальними, охолоджувальними та пневматичними трубками скидалося на приміщення котельні. Труни вишикувались у ньому двома рядами, залишивши посе­редині прохід. Загалом їх було сто шістдесят — стояли по чотири одна на одній. На місці їх утримували жовті багажні сітки. Дивлячись повз них, ми бачили, як зникає сонячне світло, — вантажний люк зачинився, залишивши нас у незручній півтемряві.

— Так ти найшвидше потрапиш додому, — сказала жінка хлопцеві нейтральним тоном. — Ти ж хочеш додому, чи не так?

Його голос сочився переляканою образою:

— Я не хочу їх бачити. Хочу сісти обличчям уперед.

Якби малий озирнувся, він побачив би, що таких крісел у нас немає.

— Усе гаразд, — заспокоїла медсестра, знову смикнувши його за руку. — Вони теж їдуть додому.

— Не хочу дивитися на них, — повторив хлопець, коли вона підштовхнула його до крісла біля одного з маленьких ілюмінаторів. Коли він спробував пристебнутися, Пембрі нахилилась і допомогла йому. Він учепився в бильця крісла, як у поперечину на до всирачки страшних американських гірках. — Не хочу про них думати.

— Я зрозуміла.

Пішовши вперед, я вимкнув світло в салоні. Тепер довгі металеві скриньки освітлювали лише дві червоні лампочки-­близнючки. Повернувшись, я приніс хлопцеві подушку.

Ідентифікаційна табличка на занадто великій для нього куртці повідомляла: «Ернандес». Хлопець сказав:

— Дякую.

Але бильця не відпустив.

Пембрі пристебнулася поруч із ним. Я склав їхні речі та взявся за останню перевірку.

Піднявшись у повітря, я зварив на електричній плитці в пасажирському модулі каву. Медсестра Пембрі відмовилась, а Ернандес трохи випив. Пластикове горнятко тремтіло в його руках.

— Боїтеся літати? — запитав я. Це було так незвично для військово-повітряних сил. — У мене є трохи драмаміну[4]…

— Я не боюся літати, — процідив він крізь зуби. Хлопчик весь час дивився повз мене на вишикувані в багажному відсіку ряди.

Тепер слід було подбати про екіпаж. Жодна пташка не мала постійного екіпажу, як у давнину. ВТК[5] пишалося: люди в них такі взаємозамінні, що будь-який екіпаж, члени якого ніколи раніше не бачились, може зібратися на стоянці й полетіти будь-яким «старліфтером» у будь-який кінець Землі. Кожен знав мої завдання, так само як і я їхні, вздовж і впоперек.

Я пішов до кабіни й побачив, що всі вже на своїх місцях. Найближче до дверей кабіни сидів, зігнувшись над апаратурою, другий бортінженер.

— Вирівнювання на чотири, газу не додавайте, — сказав він.

Я впізнав його гидке обличчя і протяжну арканзаську вимову, але не пам’ятав, звідки їх знаю. Після семи років польотів на «старліфтерах» я виявив, що принаймні раз літав майже з усіма. Він подякував мені, коли я поставив на його столик горнятко з чорною кавою. На його формі було написано «Гедлі».

Перший бортінженер сидів на середньому місці, зазвичай зарезервованому для «чорнокапелюшника» — повітряного інспектора, прокляття всіх екіпажів ВТК. Він попросив дві грудочки цукру, а потім підвівся й визирнув крізь скло кабіни в синяву, що мчала повз нас.

— Малий газ на чотири, зрозумів, — відповів пілот.

Офіційно командиром екіпажу був він, але вони з другим пілотом були такими типовими льотчиками, що їх можна було сплутати. Кожен із них попросив до кави подвійну порцію вершків.

— Ми намагаємось уникнути «бовтанки в чистому небі»[6], але буде непросто. Попередь своїх пасажирів, щоб готувалися до шторму.

— Попереджу, сер. Ще щось?

— Дякую, майстре Девісе, це все.

— Так, сер.

Нарешті час розслабитись. Прямуючи до спального відсіку для екіпажу, щоб трохи прилягти, я побачив, що Пембрі тиняється пасажирським модулем.

— Чи можу я допомогти вам щось знайти?

— Додаткову ковдру?

Я витягнув ковдру з шафки між камбузом і вбиральнею та скреготнув зубами.

— Ще щось?

— Ні, — сказала жінка, знімаючи з вовни невидиму ниточку. — Знаєте, ми раніше вже літали разом.

— Справді?

Вона вигнула брову.

— Напевно, мені слід вибачитись.

— У цьому немає необхідності, мем, — сказав я. Обі­йшов її й відчинив холодильник. — Я можу подати їжу пізніше, якщо ви…

Пембрі поклала руку мені на плече так само, як клала на Ернандесове, привертаючи мою увагу.

— Ви пам’ятаєте мене.

— Так, мем.

— Під час тих евакуаційних перельотів я була занадто грубою.

Мені хотілось, аби вона припинила ці відверті розмови.

— Ви озвучували свою думку, мем. Це допомогло мені стати кращим майстром вантажно-розвантажувальних робіт.

— Все одно…

— Мем, не потрібно.

Чому жінки не можуть збагнути, що вибачення все лише погіршують?

— Дуже добре. — Суворість на її обличчі розтопилась і змінилася щирістю, а я раптом здогадався, що їй хочеться поговорити.

— Як ваш пацієнт?

— Відпочиває. — Пембрі намагалась поводитися звично, але їй хотілося сказати більше.

— А що з ним?

— Прилетів одним із перших, — пояснила вона, — і першим полетів.

— Із Джонстауна? Там було так погано?

Перед очима промайнули наші минулі евакуаційні польоти. Її старий вираз, суворий і холодний, миттєво повернувся.

— Ми вилетіли з Довера за наказом Білого дому за п’ять годин після того, як їм зателефонували. Він спеціаліст із ведення медичної документації, пів року на службі, ніде раніше не бував, у житті не знав поганого дня. Аж раптом — південноамериканські джунглі з тисячею трупів.

— Тисячею?

— Ще не порахували, але десь так. — Вона витерла щоку затильною частиною долоні. — Так багато дітей.

— Дітей?

— Цілі сім’ї. Вони всі випили отруту. Кажуть, це якийсь культ. Хтось розповідав мені, що батьки спершу вбили дітей. Не знаю, що може змусити людину вчинити таке з власною родиною. — Медсестра похитала головою. — Я залишилась у Тімері, щоб визначити черговість надання допомоги. Ернандес казав, що сморід був неймовірний. Довелось бризкати тіла інсектицидом і відганяти велетенських голодних щурів. Казав, його змушували протинати трупи багнетом, щоб зменшити внутрішній тиск. Він спалив свою форму. — Вона посовалась на місці, щоб зберегти рівновагу, коли пташка смикнулась.

Горлом поповз якийсь огидний клубок, а я намагався не уявляти почутого. Докладав усіх зусиль, аби не скривитися.

— Командир каже, що може бути гірше. Вам краще пристебнутися.