Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 2)

Ми піднялися на дві тисячі метрів, і я розмірковував, чи зможу переконати свою родину піти сьогодні ввечері в кіно, — аж раптом «Лір» немов наштовхнувся на цегляну стіну. Тієї миті я був переконаний, що ми потрапили в повітрі в аварію і всі троє — два пілоти і я — загинемо. Невеличка кухонька розчахнулась і виблювала свій вміст. Подушки на вільних місцях вистрілили в повітря. Маленький літачок нахилився… ще трохи нахилився… і повністю перевернувся. Це я відчув, але не бачив. Я заплющив очі. Життя не промайнуло переді мною. Я не подумав: «Я ж так багато не встиг зробити». Не відчув прийняття (чи неприйняття, якщо вже на те). Просто був переконаний, що мій час прийшов.

А потім літак вирівнявся. Другий пілот кричав із кабіни: «Стіве! Стіве! Там позаду все гаразд?»

Я сказав, що все гаразд. Подивився на сміття в проході, серед якого були бутерброди, салат і шматок чизкейка з полуничною глазур’ю. Подивився на жовту кисневу маску, що звисала. Я запитав — навдивовижу спокійним голосом, — що сталось. Тоді мій екіпаж із двох людей точно не знав, але вони підозрювали (і пізніше це підтвердилося), що ми ледве розминулися з «боїнгом-747» компанії «Дельта», потрапили в хмару його вихлопів і нас відкинуло вітром, наче паперовий літачок.

За двадцять п’ять років, що минули відтоді, я почав ставитись до повітряних мандрів значно життєрадісніше, адже мав безпосередній досвід того, які сильні негаразди можуть витримати сучасні аероплани і як спокійно та ефективно поводяться добрі пілоти (а таких більшість), коли шанси геть невисокі. Один із них сказав мені: «Ти стільки тренуєшся знову і знову, що, коли шість нудних годин перетворюються на дванадцять секунд максимальної небезпеки, точно знаєш, що саме робити».

В історіях, надрукованих нижче, ви зустрінетеся з усім — від ґремліна, який влаштувався на крилі «боїнга-727», до невидимих чудовиськ, котрі живуть високо над хмарами. Ви дізнаєтесь про подорожі в часі й літаки-привиди. А голов­не — переживете ті дванадцять секунд максимальної небезпеки, коли найгірші речі, які можуть трапитися високо в повітрі, насправді трапляються. Переживете клаустро­фобію, боягузтво, жах і миті хоробрості. Якщо плануєте подорож компаніями «Дельта», «Американ», «Саутвест» чи іншими, раджу прихопити книжку Джона Ґрішема або Нори Робертс замість цієї. Навіть якщо ви в безпеці на землі, вам, можливо, захочеться надійно і міцно пристебнутися.

Адже прогулянка буде бурхливою.

Стівен Кінг

2 листопада 2017 року

Вантаж. Е. Майкл Льюїс

Е. Майкл Льюїс, котрий пілотуватиме наш перший політ, навчався письменництва в Університеті П’юджет-Саунд і живе на тихоокеанському Північному Заході. Дозвольте його майстрові вантажно-розвантажувальних робіт швиденько посадити вас у літак «Локгід C-141A Старліфтер» (на кшталт того, що демонструють у Макхордському музеї авіації і який буцімто населений привидами), що вже готовий вилетіти з Панами, щоб доставити допомогу в США. «Старліфтер» — це робоча конячка, здатна перевозити понад тридцять тонн вантажу на короткі відстані. Також він може вмістити сотню парашутистів, сто п’ятдесятьох бійців, вантажівки й джипи, навіть МБРи[2] «Мінітмен». Або й менші вантажі. Приміром, труни. Від деяких історій у вас кров холо­не в жилах, а від цієї сантиметр за сантиметром піде мороз поза шкірою, і вона надовго застрягне у вашій голові.

Ласкаво просимо на борт.

Мені наснився вантаж. Тисячі контейнерів у багажному відділенні літака, усі з необробленої сосни, тріски якої простромлюють навіть робочі рукавиці. Вони були позначені нерозбірливими цифрами й химерними абревіатурами, що несамовито мерехтіли тьмяним чер­воним світлом. Це мали б бути автомобільні шини для джипів, однак деякі були завбільшки з будинок, а інші маленькі, як свічки запалювання; і всі були прив’язані до палет чимось на кшталт гамівних сорочок. Я спробував перевірити всі, але їх було забагато. Посунув контейнер, із нього пролунав якийсь шурхіт, а потім вантаж упав на мене. Я не міг дотягнутися до інтеркома, щоб повідомити пілота. Вантаж притиснув мене тисячею маленьких гострих пальчиків, коли літак перевернувся; вибивав із мене дух, коли ми пірнули вниз, навіть коли впали, а інтерком зайшовся схожим на плач дзвоном. Але був ще якийсь звук, що лунав ізсередини контейнера в мене під вухом. Усередині щось борсалось, мокре й гидке, чого я не хотів бачити, але це щось прагнуло вибратися на волю.

Його змінив інший звук, наче хтось віддирав планшет від металевої рами мого ліжка в помешканні для екіпажу. Я розплющив очі. Якийсь пілот — зважаючи на його спітнілий комірець, новачок — стояв наді мною, тримаючи між нами планшет і намагаючись збагнути, чи я, бува, не з тих, хто готовий відірвати йому голову за те, що він робить свою роботу.

— Техніку-сержанте Девіс, — звернувся до мене він, — вас негайно чекають на стоянці.

Я сів і потягнувся. Він подав мені планшет з причеп­леною вантажною декларацією: розібраний HU-53 з екіпажем, механіками, медперсоналом прямує до… щось новеньке.

— Аеропорт Тімері?

— Це в передмісті Джорджтауна в Ґаяні. — Коли я подивився на бланк, він повів далі: — Колишня британська колонія. Тімері колись називався База військово-повітряних сил Аткінсон.

— Що за місія?

— Щось типу масової медичної евакуації експатів з якогось Джонстауна.

Американці в халепі. Більшу частину своєї кар’єри у ВПС я витратив на порятунок американців з халеп. Щиро кажучи, рятувати американців з халепи в біса приємніше, ніж тягати шини для джипів. Я подякував йому й поспіхом натягнув чистий літальний костюм.

Я сподівався вчергове провести День Подяки в Панамі на Базі військово-повітряних сил Говард — тридцять градусів, фарширована індичка з їдальні, американський футбол на армійському радіо і достатньо часу між рейсами, щоб подобрішати й набратися. Рейс із Філіппін сюди минув легко, пасажирів і вантаж уже випустили й відпустили. А тепер це.

Працюючи майстром вантажно-розвантажувальних робіт, звикаєш до уривчастого сну. C-141 «Старліфтер» був найбільшим транспортно-вантажним носієм на службі командування Військово-повітряних сил, здатним підняти понад 30 тонн вантажу або двісті озброєних бійців та віднести їх у будь-яку точку планети. Завдовжки з половину футбольного поля, з високою посадкою та стріло­подібними крилами, що якось по-кажанячому звисали над гудроном, із задертим Т-подібним хвостом, опускними дверима і вбудованою вантажною рампою, «старліфтер» не мав конкурентів у перевезенні вантажів. Я був почасти стюардом, почасти вантажником: завдання майстра вантажно-розвантажувальних робіт — якомога ретельніше й безпечніше все запакувати.

Коли весь вантаж підняли на борт, а відомості про центрування і вагу були заповнені, той самий пілот зна­йшов мене знову; я лаявся на панамський наземний персонал, який залишив на корпусі літака подряпину.

— Сержанте Девіс! Плани змінилися, — повідомив він, перекрикуючи завивання автонавантажувача, і простягнув мені нову вантажну декларацію.

— Більше пасажирів?

— Нові пасажири. Медики залишаються тут. — Він пробурмотів щось незрозуміле про зміну завдання.

— Хто ці люди?

Я знову нашорошив вуха, щоб почути, що він каже. А може, почув правильно, але, відчуваючи, як скрутило нутрощі, хотів, аби він повторив ще раз. Мені хотілося, щоб я почув його неправильно.

— Похоронна служба.

Саме це, як мені здалося, він сказав.

Тімері був типовим аеропортом третього світу — достатньо великий, аби туди міг втиснутися «боїнг-747», але помережаний вибоїнами й забудований іржавими квонсетськими ангарами[3]. Низька смуга джунглів нав­коло поля мала такий вигляд, наче її атакували годину тому. Гелікоптери з дзижчанням здіймались і опускались, а на гудроні юрмились американські військовослужбовці. Я одразу зрозумів, що справи кепські. За стінами нашої пташки від асфальту підіймався жар, погрожуючи розплавити підошви моїх черевиків, перш ніж я встигну встановити противідкатні тримачі. Наземний персонал американських військових підійшов до нас — їм кортіло швидше розпакувати й зібрати гелікоптер. Один із них, голий до пояса, з зав’язаною на талії сорочкою, простягнув мені вантажну декларацію.

— Не розслабляйтеся, — сказав він. — Щойно розберемося з гвинтокрилом, завантажимо вас. — Він кивнув на щось через плече.

Я подивився в тому ж напрямку на мерехтливу рульову доріжку. Труни. Безліч рядів похмурих алюмінієвих домовин сяяли під безжальним тропічним сонцем. Я пам’ятав їх зі своїх польотів до Сайґона шість років тому, коли отримав посаду майстра вантажно-розвантажувальних робіт. Можливо, у мене всередині щось затріпотіло через те, що я мало спав, а може, через те, що вже кілька років не перевозив мерців. Хай там як, я проковтнув клубок у горлі. Подивився на місце призначення: Довер, штат Делавер.

Наземний персонал завантажував свіжі запаси в пасажирський модуль, коли я дізнався, що на зворотному шляху в нас будуть два пасажири.

Перший був зовсім дитиною, на вигляд він щойно закінчив середню школу; мав наїжачене чорне волосся й завеликий маскувальний костюм для джунглів, накрохмалений, чистий, зі знаками розрізнення рядового пілота першого класу. Я сказав йому: «Ласкаво просимо на борт», — і хотів допомогти зайти в двері для екіпажу, але він відсахнувся і мало не вдарився головою об низький одвірок. Гадаю, якби там було більше місця, він би відскочив. Мені в ніс ударив його запах, різкий і лікарняний, — мазь «Vicks VapoRub».