Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 4)

Я відвів жінку до її місця. Ернандес розкинувся на сидінні, роззявивши рота; сторонньому могло здатися, наче йому добряче перепало в якійсь бійці у барі. Після цього я пішов до свого ліжка і заснув.

Можете запитати будь-якого майстра вантажно-розвантажувальних робіт: провівши стільки часу в повітрі, на гуркіт двигуна вже не зважаєш. Виявляється, ніщо нав­коло не заважає спати. Однак мозок вмикається й негайно прокидається від будь-якого незвичного звуку, як сталося під час рейсу з Якоти до Елмендорфа, коли один джип відчепився і зіштовхнувся з контейнером з готовою їжею. Шматки яловичини були всюди. Можете не сумніватися, що наземний персонал дістав від мене на горіхи. Тож немає нічого дивного, що я прокинувся, почувши крик.

Я підскочив з ліжка на ноги й помчав повз пасажирський відсік, не встигнувши навіть подумати. А тоді побачив Пембрі. Вона встала зі свого місця і стояла перед Ернандесом, котрий безладно розмахував руками. Вона ухилялась і спокійно казала йому слова, які заглушав рев двигуна. Проте його самого заглушити було складно.

— Я чув їх! Я чув їх! Вони тут! Усі ті діти! Усі ті діти!

Я рішуче доторкнувся до нього.

— Заспокойся!

Він припинив розмахувати руками. Обличчя прибрало зніченого виразу. Погляд прикипів до мене.

— Я чув, як вони співають.

— Хто?

— Діти! Всі… — Він безпомічно махнув у бік неосвітлених трун.

— Тобі наснилося, — втрутилась Пембрі. Її голос ледь помітно тремтів. — Я весь час була поруч. Ти спав. І нічого не міг чути.

— Усі діти померли, — озвався хлопець. — Усі до одного. Вони нічого не знали. Як вони могли не здогадатися, що п’ють отруту? Хто напуває власних дітей отрутою? — Я випустив його руку, і він подивився на мене. — У вас є діти? — запитав.

— Ні, — відповів я.

— Моїй доньці, — повів він далі, — півтора рочка. А синові — три місяці. З ними слід поводитись обережно, терпляче. Моїй дружині чудово це вдається, розумієте? — Я вперше помітив піт у нього на чолі й руках. — Але я теж непогано даю з ними раду, тобто, щиро кажучи, не знаю, що за фігню я роблю, але я б ніколи їм не нашкодив. Я беру їх на руки і співаю їм, а якщо хтось інший спробує нашкодити їм… — Він схопив мене за руку, яка щойно торкалася його. — Хто може дати власній дитині отруту?

— Ви в цьому не винні, — заспокоїв його я.

— Вони не знали, що це була отрута. І досі не знають. — Він притягнув мене ближче і сказав, дивлячись простісінько у вічі: — Я чув, як вони співають.

Щоб я здох, якщо від його слів у мене мороз не пішов поза шкірою.

— Я піду і все перевірю, — пообіцяв я, схопив зі стіни ліхтарик і рушив центральним проходом.

У мене була практична причина перевірити весь цей галас. Як майстер вантажно-розвантажувальних робіт, я знав, що незвичні звуки обіцяють неприємності. Колись чув історію про те, як екіпажу здавалося, що десь у вантажному відсіку нявчить кіт. Майстер не зміг його знайти, але вирішив, що той сам покажеться, коли вони розвантажуватимуться. Виявилося, що «нявчало» ослаб­лене кріплення, яке зігнулося, щойно колеса торкнулися посадкової смуги, вивільнило три тони вибухонебезпечних артилерійських запасів і зробило посадку надзвичайно цікавою. Дивні звуки означають проблеми, і я не був таким дурнем, аби не зважати на них.

Я перевірив усі кріплення й сітки, а обійшовши їх, зупи­нявся і прислухався, подивився, чи нема слідів совання, чи з пасків не стирчать нитки, чи не впадає в очі щось незвичне. Обійшов усе з одного боку, потім із другого, перевірив навіть вантажні двері. Нічого. Усе було надійно, усе, як завжди в мене, якнайкраще.

Я пішов проходом до своїх пасажирів. Ернандес плакав, ховаючи обличчя в долонях. Пембрі гладила його спину однією рукою, сидячи поруч, як робила колись моя мама.

— Усе чисто, Ернандесе. — Я повісив ліхтарик на місце на стіні.

— Дякую, — озвалася замість нього Пембрі, а потім сказала мені: — Я дала йому валіум, зараз заспокоїться.

— Просто перевірка безпеки, — повідомив їй я. — А зараз вам обом слід відпочити.

Повернувшись до свого ліжка, я знайшов там Гедлі, другого бортінженера, тож сам ліг на нижнє, але не зміг одразу заснути. Намагався не думати про те, чому труни опинилися саме в моїй пташці.

«Вантаж» — це евфемізм. Ти пакував усе, від плазми крові до потужної вибухівки, лімузинів таємних служб і золотих злитків; транспортував їх, тому що це твоя робота й годі; ти робив усе можливе, аби пришвидшити її.

«Просто вантаж», — подумав я. Але цілі родини, що наклали на себе руки… Я був радий забрати їх із пекла джунглів і повернути додому, до рідних. Однак медики, котрі прибули туди першими, весь цей народ на землі, навіть мій екіпаж — усі ми з’явилися надто пізно, аби допомогти їм ще чимось. Я абстрактно, непевно думав про те, що матиму дітей, і мене бісила сама думка, що хтось може зробити їм зло. А ці батьки вчинили так навмисно, виходить?

Я не міг розслабитися. Знайшов старий примірник «Нью-Йорк Таймс», складений під ліжком. «Мир на Близь­кому Сході ще за нашого життя», — було написано там. Біля статті була світлина, на якій президент Картер і Анвар Садат потискали один одному руки. Я вже засинав, коли почув, що Ернандес знову скрикнув.

Я витягнув дупу з ліжка. Пембрі стояла, затиснувши рота руками. Я подумав, що Ернандес ударив її, тож піді­йшов до жінки й відвів її руки, шукаючи рану.

Але нічого не було. Озирнувшись через плече, я побачив, що хлопець застиг на своєму місці, втупившись поглядом у темряву, наче в телевізор з картинкою-негативом.

— Що сталося? Він ударив вас?

— Він… він знову їх чув, — затинаючись пояснила медсестра, притискаючи руку до обличчя. — Вам… вам слід піти і ще раз перевірити. Вам слід піти перевірити…

Нахил літака змінився, і жінка трохи поточилася до мене, а коли я, намагаючись відновити рівновагу, схопив її за лікоть — налетіла на мене. Я професійно подивився на неї. Вона відвела очі.

— Що сталося? — перепитав я.

— Я теж це чула, — зізналася Пембрі.

Мій погляд майнув до темного проходу.

— Щойно?

— Так.

— Це було схоже на те, про що він казав? Дитячий спів?

Я відчув, що ось-ось схоплю її і струсону. Невже вони обоє збожеволіли?

— Дитячі ігри, — пояснила вона. — Як… галас на дитячому майданчику, розумієте? Діти граються.

Я напружив мозок, намагаючись зрозуміти, що за предмет чи набір предметів, напханих у «старліфтер» і піднятих на висоту близько дванадцяти тисяч метрів над Карибами, може видавати звуки, схожі на галасливі дитячі ігри.

Ернандес посовався на своєму місці, й ми вдвох зверну­ли на нього увагу. Хлопець криво посміхнувся і промовив:

— Я ж вам казав.

— Піду перевірю, — сказав я їм.

— Нехай граються, — попросив Ернандес. — Їм просто хочеться гратися. Хіба вам у дитинстві цього не хотілося?

Спогади про дитинство накрили мене хвилею: безкінеч­ні літні дні, катання на велосипеді, подряпані коліна, я повертався додому в сутінках, а мама казала: «Подивись-но, який ти замурзаний». Я замислився про те, чи рятувальні команди помили тіла, перш ніж поскладати їх у труни.

— Я розберуся, що це таке, — пообіцяв я. Пішов і знову зняв ліхтарик. — Залишайтеся на місці.

Я дозволив темряві обмежити мій зір, сподіваючись, що це покращить слух. Турбулентність ущухла, і ліхтарик лише допомагав мені не заплутатись у вантажних сітках. Я прислухався, намагаючись почути щось нове чи незвич­не. Це був не поодинокий звук, а якийсь їх набір — такі звуки не стихають і не з’являються ні з того ні з сього. Витік палива? Безквитковий пасажир? Думка про змію чи якусь іншу тварюку з джунглів усередині цих металевих скриньок неабияк насторожила мене і нагадала про сон.

Біля вантажних дверей я вимкнув світло й прислухався. Стиснуте повітря. Чотири турбовентиляторні двигуни «Пратт енд Вітні». Шви деренчали. Паски для фіксації вантажів ляскали.

Аж раптом — ще щось. За мить різко додався ще якийсь звук, спершу приглушений і розосереджений, наче шум десь у глибині печери, а потім чіткий і несподіваний, мов галас, що налякав любителя розвішувати вуха.

Діти. Сміх. Наче перерва в початковій школі.

Я розплющив очі й посвітив ліхтариком на сріблясті контейнери. Вони скупчились навколо мене, немов чекали чогось.

Діти, подумав я, просто діти.

Я промчав пасажирським відсіком повз Пембрі й Ернандеса. Не знаю, що вони побачили на моєму обличчі, але якщо це хоч трохи нагадувало те, що я побачив у невеличкому люстерку над умивальником у вбиральні, напевно, одночасно нажахалися й відчули, що справедливість є.

Я перевів погляд із дзеркала на інтерком. Про будь-які проблеми з вантажем слід негайно звітувати — цього вимагає процедура. Та що я скажу командирові? Мені закортіло покінчити з усім цим, просто скинути труни — та й по всьому. Якщо я скажу, що у вантажному відсіку вогонь, ми спустимося на висоту близько трьох тисяч метрів, і я зможу відчинити засуви й викинути весь вантаж у Мексиканську затоку; ніхто не поставить жодного питання.

Але я зупинився, випростався, спробував подумати. Діти, думав я. Не чудовиська, не демони — просто звуки, з якими граються діти. Ніщо тебе не схопить. Ніщо не може тебе схопити. Я поборов тремтіння й вирішив заручитися допомогою.

Гедлі я знайшов у ліжку, він спав. На грудях у нього, наче намет, лежала розгорнута книжка з погнутими кутиками, на обкладинці якої в пристрасних обіймах злилися дві жінки. Я потрусив його руку, і він сів. Ми трохи помов­чали. Інженер потер обличчя однією рукою й позіхнув.