Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 5)

Коли він подивився простісінько на мене, я побачив, як стурбовано скривилося його обличчя. Він схопив свою портативну кисневу подушку, але миттєво опанував себе, прибравши серйозного виразу.

— Що сталося, Девісе?

Я пошукав слова.

— Вантаж, — сказав я. — Вантаж… здається, посунувся. Мені потрібні додаткові руки, сер.

Його стурбованість негайно змінилася роздратованістю.

— Ви говорили з командиром?

— Ні, сер, — зізнався я. — Я… я не хотів його поки що турбувати. Можливо, це дрібниця.

Інженерове обличчя скрутилося в якусь неприємну гримасу, і я подумав, що мені перепаде від нього, але він дозволив відвести себе до хвостової частини. Його присутності було достатньо, щоб повернути мені сумніви й професіоналізм. Моя хода зробилася впевненішою, зіни­ці розширились, шлунок повернувся на місце.

Я побачив, що Пембрі сидить поруч із Ернандесом і вони обоє вдають байдужість. Гедлі мимохідь кинув на них погляд і пішов за мною проходом між трунами.

— А що з основним світлом? — запитав він.

— Воно не допоможе, — озвався я. — Ось. — Я дав йому ліхтарик і запитав: — Чуєте?

— Що чую?

— Просто прислухайтесь.

Знову лише звуки двигунів і струменевої течії.

— Я не…

— Тс-с-с! Слухайте.

Його рот розчахнувся і застиг так десь на хвилину, а потім закрився. Двигуни стихли, і з’явилися звуки, пролившись на нас водою, оточивши нас слуховим туманом. Я навіть не розумів, як змерз, доки не помітив, що в мене трясуться руки.

— Що це, в біса, таке? — запитав Гедлі. — Схоже на…

— Не треба, — урвав я його. — Цього не може бути. — Я кивнув на металеві ящики. — Знаєте, що в цих трунах, так?

Він не відповів. На мить здалося, наче звуки навколо нас рухаються — спершу близько, а потім десь віддалік. Інженер спробував наздогнати їх світлом ліхтарика.

— Ви знаєте, звідки це лунає?

— Ні, я просто радий, що ви теж це чуєте, сер.

Чоловік почухав голову, обличчя витягнулося, наче він проковтнув щось огидне й не міг позбутися посмаку.

— Хай мені грець, — буркнув він.

Як і раніше, звук раптово стих, і наші вуха наповнило гудіння двигунів.

— Врублю світло. — Я нерішуче рушив геть. — Командирові телефонувати не буду.

Його мовчання здалося змовницьким. Повернувшись назад, я побачив, що Гедлі розглядає крізь сітку один з рядів трун.

— Доведеться влаштувати огляд, — похмуро сказав він.

Я не відповів. Мені вже доводилось робити огляд вантажів у повітрі, але я ніколи не обшукував нічого схожого, навіть тіла військових. Якщо все, що розповідала Пембрі, правда, годі й уявити собі щось гірше за необхідність відкрити одну з домовин.

Коли пролунав новий звук, ми обидва здригнулися. Уявіть собі мокрий тенісний м’ячик. А тепер уявіть звук, із яким мокрий тенісний м’ячик влучає в корт, — таке собі приглушене «чмак», наче пташка вдарилась у фюзеляж. Він пролунав ще раз, і цього разу я почув його всередині вантажного відсіку. Після турбулентного удару гупання пролу­нало ще раз. Воно точно доносилося з труни біля ніг Гедлі.

«Не така аж серйозна проблема, — казало його обличчя. — Ми просто собі все вигадали. Звук із труни не може кинути літак на землю. Привидів не існує».

— Сер?

— Треба подивитися, — вирішив він.

Кров знову приплинула до живота. «Подивитися». Я не хотів дивитися.

— Дзенькніть капітанові й попросіть його спробувати не смикати літак, — сказав інженер.

Я зрозумів, що він збирається допомогти мені. Йому не хотілося цього робити, але він однаково мав такий намір.

— Що ви робите? — запитала Пембрі.

Вона стояла поруч, поки я знімав транспортні сітки з вишикуваних рядком трун, а інженер розстібав паски, які фіксували один стос. Ернандес спав, звісивши голову: заспокійливе нарешті подіяло.

— Нам потрібно оглянути вантаж, — по-діловому сказав я. — Можливо, він розбалансувався в польоті.

Коли я проходив повз жінку, вона схопила мене за руку.

— Ось у чому була річ? Вантаж совався?

У її запитанні чувся розпач. «Скажіть мені, що я все це вигадала, — благало її обличчя. — Скажіть, я повірю вам і трохи посплю».

— Саме так ми вважаємо, — кивнув я.

Її плечі розслаблено опустились, а обличчя розтягнулося в занадто широкій, аби бути справжньою, усмішці.

— Дякувати богу. Я думала, що ми втрачаємо глузд.

Я поплескав її по плечу.

— Пристебніться й перепочиньте трохи, — порадив я.

Вона так і зробила.

Я нарешті діяв. Я був майстром вантажно-розвантажувальних робіт і міг покласти цьому край. Тож узявся за роботу. Відчепив паски, виліз на інші труни, посунув горішню, відніс її в інше місце, зафіксував, забрав наступну, відніс, зафіксував, і все те саме ще раз. Як приємно повторювати прості дії.

Так було, аж доки ми не дісталися нижньої труни, звідки чувся шум, який зупинив Гедлі. Він стояв поруч і дивився, як я витягаю її, звільняючи достатньо для огляду місця. Постава його залишалася виструнченою, але було помітно, що чоловік гидує; він міг би приховати це в товаристві хвалькуватих ветеранів військової авіації за кухлем пива. Але не тут і не від мене.

Я побіжно оглянув палубу, де стояли ця й сусідні труни, але не побачив якихось ушкоджень чи очевидних вад.

Пролунав звук — вогке «чмак». Ізсередини. Ми дружно здригнулися. Крижану огиду інженера неможливо було приховати. Я подолав тремтіння.

— Мусимо відчинити її, — сказав я.

Гедлі не заперечив, але, як і я, не поспішав ворушитися. Присів навпочіпки й, міцно притиснувши однією рукою кришку, відімкнув затискачі з одного боку. Я відчинив їх зі свого боку, торкаючись липкими пальцями металу, й помітив, що рука трохи тремтить, коли поклав її на кришку. На мить, у якій зосередилась уся наша рішучість, ми з інже­нером зустрілися поглядами. Разом ми відчинили труну.

Спершу сморід: суміш гнилих фруктів, антисептика й формальдегіду, загорнутих у поліетилен із перегноєм і сіркою. Він наповнив вантажний відсік, вдарив нам у ніздрі. Лампи над головою занадто яскраво освітлювали чорні мішки з тілами, липкі від конденсату й відходів. Я знав, що там будуть дитячі тіла, але вони однаково налякали мене й зав­дали болю. Один мішок лежав нерівно, закриваючи інший, і я одразу збагнув, що в ньому не одна дитина. Мій погляд ковзав просоченим поліетиленом, вихоплюючи контур руки чи профіль обличчя. Окремо від усього, біля нижнього шва, скрутилося ще щось. Щось завбільшки з немовля.

Раптом літак смикнувся, як наляканий поні, і верхній мішок зіслизнув, відкривши нашим поглядам маленьку дів­чинку, років восьми чи максимум дев’яти, що наполови­ну висунулася з нього. Затиснутий, наче божевільний акробат, у кутку, її набряклий живіт мав колоті рани від багнетів; він знову роздувся, а скручені кінцівки напухли, як гілки. Шар шкіри, в якому був пігмент, обліз майже всюди, крім облич­чя, чистого і невинного, мов у херувимчиків на небесах.

Це личко справді все перекреслило, завдало мені непідробного болю. Її миле личко.

Моя рука аж побіліла, притиснута до краю труни, але я не наважувався прибрати її. Щось застрягло у мене в горлі, і я з зусиллям проковтнув клубок.

Самотня муха, жирна й блискуча, виповзла з мішка й ледаче полетіла до Гедлі. Він повільно підняв ногу і згрупувався, наче збирався відбити удар. Дивився, як муха злетіла й незграбно стала рухатись у повітрі. Потім Гедлі зруйнував застиглу мить: зробив крок назад, змахнув руками й упіймав муху, — я почув, як ляснули його долоні, а з рота вирвався нудотний звук.

Коли я підвівся, у скронях гупало, ноги підкошувались. Я схопився за сусідню труну, горло наповнилося чимось прогірклим.

— Зачини її, — наказав Гедлі так, наче говорив із набитим ротом. — Зачини.

Руки в мене були як гумові. Опанувавши себе, я підняв ногу і копнув кришку. Вона гупнула, наче артилерійський набій. Вуха заклало, як буває під час різкого зниження.

Гедлі вперся руками в стегна, опустив голову і глибоко дихав ротом.

— Господи Ісусе, — прохрипів він.