Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 7)

Повітроплавання розпочалося понад двадцять років тому, тож хтось може запитати: чому ця небезпека відкрилася тільки сьогодні? Відповідь очевидна. У дні слабких двигунів, коли універсальними вважалися «гноми» або «ґріни» з потужністю сто кінських сил, польоти були дуже обмежені. А тепер, коли двигуни з потужністю три­ста кінських сил стали радше правилом, ніж винятком, подорожі до горішніх шарів — легша й звичніша справа. Дехто ще може пам’ятати, як у дні нашої юності Ґаррос зажив всесвітньої слави, піднявшись на понад п’ять з половиною тисяч метрів, і переліт через Альпи вважався вагомим досягненням. Сьогодні стандарти неабияк зросли, і кількість висотних польотів за минулі роки збільшилась у двадцять разів. Чимало з цих польотів закінчилися добре. Пілоти раз по раз досягали позначки в дев’ять кілометрів, не відчуваючи дискомфорту й не страждаючи від ядухи. Що це доводить? Іншопланетний гість може тисячу разів висадитися на Землю й жодного разу не побачити тигра. Однак тигри існують і можуть зжерти випадково заблукалого в джунглях гостя. Високо в небі теж є джунглі, в яких живуть значно гірші за тигрів потвори. Вірю, що з часом ці джунглі будуть детально нанесені на мапу. Навіть зараз я можу назвати дві такі зони. Одна лежить над французьким регіоном По-Біарріц. Друга — простісінько в мене над головою, коли я пишу ці слова у себе вдома у Вілтширі. І я майже переконаний, що в районі між Гомбургом і Вісбаденом є ще одна така зона.

Вперше замислитись мене змусило зникнення льотчиків. Звичайно, всі казали, що вони впали в море, але ця версія мене не задовольнила. Першим був Вер’є у Франції; його літак знайшли неподалік Байонни, а от виявити тіло не вдалося. Потім був випадок із Бекстером, який зник, хоча мотор і деякі металеві кріплення знайшли в лісах Лестерширу. Після того випадку доктор Мідлтон з Еймсбері, котрий спостерігав за польотом через телескоп, оголосив, що перед тим, як хмари заховали від нього літак на неймовірній висоті, той кількома уривчастими стрибками піднявся ще вище, що раніше вважалося неможливим. Тоді Бекстера бачили востаннє. Ця справа дістала неабиякого розголосу в газетах, але нічим не закінчилась. Було ще кілька схожих випадків, а потім загинув Хей Коннор. Скільки люди ґелґотіли про нерозгадану таємницю повітря, які колонки писали в газетках за пів пенні, однак ніхто не зробив достатніх кроків, аби дістатися до суті справи! Він спланерував із велетенської, точно невідомої висоти. Не зміг вибратися з машини і помер у своєму пілотському кріслі. Помер від чого? «Серцева недостатність», — казали лікарі. Дурниці! Серце Хея Коннора було таке ж здорове, як моє власне. А що сказав Венейблс? Венейблс єдиний був поруч із ним у мить смерті. Він сказав, що Коннор тремтів і був страшенно наляканий. «Він помер від переляку», — сказав Венейблс, але й гадки не мав, що саме могло той переляк спричинити. Хей сказав йому одне-однісіньке слово, щось на кшталт «потворні». Слідчі так нічого й не дізнались. А я дізнався! Потвори! Це було останнє слово бідолашного Гаррі Хея Коннора. І він СПРАВДІ помер від переляку, як і думав Венейблс.

А ще ж була Міртлова голова. Чи ви можете повірити — чи може взагалі хтось повірити? — що людська голова від удару повністю зникла в тілі? Ну гаразд, напевно, теоретично це можливо, але я, приміром, ніколи не вірив, що саме це сталося з Міртлом. А цей жир у нього на одязі? «Він аж слизький був від жиру», — сказав хтось зі слідчих. Дивина та й годі, що після цього ніхто не замислився! Я замислився, але часу на роздуми мені знадобилося чимало. Я здійснив три зльоти (ви б почули, як Денджерфілд кепкував із моєї рушниці), але так і не зміг піднятися достатньо високо. Але завтра з цим новим літаком «Пол Веронер» і його мотором «Робур» потужністю сто сімдесят п’ять кінських сил я легко перетну дев’ятикілометрову позначку. Я націлився на рекорд. А можливо, здобуду ще дещо. Звичайно, це небезпечно. Якщо хочеш уникнути небезпеки, краще взагалі відмовитися від польотів і закінчити свої дні у вовняних капцях і халаті. Проте завтра я навідаюся до повітряних джунглів і, якщо там щось є, дізнаюся про це. Якщо повернуся, стану знаменитістю. А якщо ні, цей записник зможе пояснити, що я намагаюся зробити і як віддав життя за ці спроби. Тільки, благаю ВАС, жодних балачок про нещасний випадок чи таємниці.

Для свого завдання я обрав моноплан «Пол Веронер». Коли йдеться про справжню роботу, ніщо не може з ним зрівнятися. Бомон збагнув це ще на світанку своєї кар’є­ри. По-перше, літачок не заперечує проти вологи, а погода підказує, що я весь час летітиму крізь хмари. Це гарна маленька модель, що відповідає на рухи моєї руки, наче кінь із теплими губами. Двигун — десятициліндровий ротаційний «Робур» із потужністю сто сімдесят п’ять кінських сил. У літака є всі новітні штучки: критий фюзеляж, хвацько загнуте лижне шасі, гальма, гіроскопічні стабілізатори, три швидкості, що вмикаються залежно від зміни кута нахилу літака за принципом жалюзі. Я взяв із собою рушницю і десяток дробівниць. Треба було бачити обличчя Перкінса, мого давнього механіка, коли я наказав йому покласти їх усередину. Я вдягнувся, як дослідник Арктики: під комбінезоном два вовняні светри, товсті шкарпетки, черевики з хутром, водо­непроникна шапка з вухами і слюдяні захисні окуляри. За стінами ангара було задушливо, але я збирався піднятися на висоту Гімалаїв, тож мусив одягтися відповідно. Перкінс здогадався, що я щось задумав, і благав мене взяти його з собою. Напевно, я так і зробив би, якби летів біпланом, але моноплан — для одного, якщо хочеш витиснути з нього все до останньої краплі. Звичайно, я прихопив із собою кисневу подушку, адже людина, котра збирається подолати рекорд висоти, без неї або замерзне, або задихнеться, або те й інше водночас.

Перш ніж сісти в літак, я ретельно перевірив крила, кермову тягу і важіль набору висоти. Наскільки бачив, усе було гаразд. Тоді я ввімкнув двигун і переконався, що машина працює безшумно. Коли літачок відпустили, він майже одразу злетів на найменшій швидкості. Я кілька разів облетів домашній аеродром, щоб розігрітись, а потім, помахавши Перкінсу та решті, вирівняв крила й перемкнувся на найвищу швидкість. Машина легко ковзнула, наче ластівка, і пролетіла, підтримувана вітром, близько п’ятнадцяти кілометрів, після чого я трошки задер ніс угору, і вона почала підійматися широкою спіраллю до низької гряди хмар. Надзвичайно важливо підійматися повільно, заразом підлаштовуючись до тиску.

Як на англійський вересень, день видався задушливий і теплий, у повітрі важко висіло передчуття дощу. З південного заходу час від часу дмухав вітер, один із поривів виявився таким різким і несподіваним, що заскочив мене зненацька й за мить розвернув машину мало не на сто вісімдесят градусів. Я пригадую часи, коли такі пориви, вихори й повітряні ями були небезпечними — ще до того, як ми навчилися надавати нашим двигунам сили, яка це переважує. Щойно я дістався до низьких хмар, а альтиметр показав дев’ятсот метрів, як уперіщив дощ. Ото була злива! Вона стукотіла по крилах, шмагала мене по обличчю, заливала окуляри так, що я майже нічого не бачив. Я пригальмував до найменшої швидкості, адже летіти проти такої негоди було боляче. Коли я піднявся вище, посипав град, і довелося тікати від нього. Один із моїх циліндрів вийшов з ладу — мабуть, усередину забився бруд, — однак я продовжив рівномірно й потужно набирати висоту. Незабаром проблема зникла, і я почув низьке, нічим не стримуване муркотіння: всі десять циліндрів співали в унісон. Ось тут розумієш усю чарівність сучасних глушників. Ми принаймні можемо конт­ролювати свої двигуни на слух. Як вони вищать, пищать і схлипують, коли їм тяжко! Усі ці крики про допомогу в минулому були марними, адже несамовите гуркотіння машини ковтало всі інші звуки. Якби ж перші авіатори могли повернутися, щоб оцінити красу й досконалість механізмів, за які вони заплатили власним життям!

Близько пів на десяту я підлетів до хмар. Унизу піді мною, розмита дощем, нечітка, тяглася рівнина Селісбері. Кілька аеропланів халтурили на висоті метрів триста, нагадуючи чорних ластівок на зеленому тлі. Мабуть, вони міркували, що я роблю там, серед хмар. Несподівано сіра полуда затягла землю піді мною, а навколо обличчя закружляли клапті водяної пари. Вона була холодна, липка, неприємна. Однак я вже піднявся над градом, тож мені пощастило. Хмара була темна і щільна, як лондонський туман. Я так розпачливо хотів опинитися в чистому повітрі, що задирав носа літачка, аж доки не ввімкнулась автоматична сигналізація і я почав ковзати назад. Мокрі крила, з яких текла вода, зробили мене важчим, ніж я думав, але незабаром хмара стала не такою щільною, і я подолав її перший шар. На мене високо над головою чекав другий, пухнастий і кольором схожий на опал, — суцільна біла стеля наді мною і суцільна темна підлога внизу, між якими мій моноплан старанно прокладав шлях угору розмашистою спіраллю. У цьому просторі між хмар до смерті самотньо. Повз мене пролетіла зграя якихось дрібних водяних пташок, стрімко прямуючи на захід. Швидке тріпотіння їхніх крилець і мелодійний лемент потішили мій слух. Я собі вигадав, що це були чирянки, але зоолог із мене такий собі. Тепер, коли ми, люди, теж стали птахами, нам слід навчитися розрізняти на око своїх братів.